2. Знакові посібники:

• структурно-графічні – передають та показують у просто­ровій формі приховані від безпосереднього сприйняття властиво­сті, характеристики та зв'язки, предметів і явищ;

• знаково-модельні – формалізують та символізують знання, представляють інформацію у стислому вигляді, слугують засо­бом фіксації знань для подальшої переробки та зберігання;

• текстові – структурують навчальний матеріал і регламен­тують термінологічний апарат відповідної навчальної дисципліни.

Окрему групу становлять технічні засоби навчання (ТЗН), до яких належать дидактична техніка та посібники (навчальне зна­ряддя) – засоби наочності для її застосування.

Технічні засоби навчання (ТЗН) – взаємопов'язана сукуп­ність технічних пристроїв та навчально-інформаційних матеріа­лів до них, що забезпечують опосередковане виконання окремих педагогічних функцій у навчанні.

За домінантним способом передавання інформації ЗН, що представляють за допомогою ТЗН, поділяють на три основні види:

• візуальні (зорові) – передають інформацію за допомогою зображень;

• аудіальні (звукові) – відтворюють звук і підсилюють мов­лення викладача у великих аудиторіях;

• аудіовізуальні (комбіновані) – синхронно відтворюють мо­вну та зорову інформацію при динамічному зображенні, відобра­жають дійсність у розвитку та русі.

Навчання є комунікативним процесом, у перебігу якого відбу­вається обмін інформацією між його учасниками впродовж лек­цій, бесід, дискусій, доповідей, повідомлень тощо. Мова як засіб навчання є багатоаспектною, оскільки сприяє сприйняттю, забез­печує пізнання та спілкування, управляє, впливає, відображає на­стрій, ставлення до інформації та слухачів, дає можливість оціни­ти розумові здібності того, хто говорить.

Основними функціями мови викладача як засобу навчання є забезпечення:

1. повноцінної презентації знань, під час якої також має фор­муватися емоційно-ціннісне ставлення до цих знань, потреба за­стосовувати їх у діяльності та поведінці;

2. ефективної навчальної діяльності: уважного слухання, осмис­лення, запам'ятовування, можливості стежити за логікою викла­ду тощо;

3. продуктивних взаємовідносин між тими, хто навчає, і тими, хто навчається.

Особливістю усної мови того, хто навчає, є те, що її зміст сприймається двома каналами – звуковим (через слово, інтона­цію) та візуальним (через невербальні засоби спілкування).

У процесі викладання важливо застосовувати низку мовних засобів, що забезпечать найкращу дію на аудиторію через виконання вимог до мовлення викладача. Розглянемо лише деякі з них.

До засобів досягнення простоти й живості побудови фраз, використання розмовної лексики та фразеології належать:

• застосування апелятивів (звернень) для створення ефекту співучасті: «Давайте разом подумаємо», «Уявіть собі», «Давайте пофантазуємо», «Ви, звісно, згадали, що» тощо;діалогізація – імітація створення невимушеної обстановки діалогу із можливим переходом до реального переходу.

• пряме звернення до тих, хто навчається, з метою активіза­ції їхньої уваги. Наприклад, при розгляді поняття «темперамент» у психології до тих, хто навчається, можна звернутися так: «Запам'ятайте! Поганих і добрих темпераментів не буває. Вони є лише підґрун­тям для набуття тих чи інших рис характеру, що залежать від умов виховання...»;

• емоційний вигук – привернення уваги до якоїсь ідеї чи думки, висловлення власного ставлення до неї, заклик аудиторії поділити цю думку, спонукання слухачів до дії. Наприклад, зачитуючи на занятті правдивий опис краєвиду або вдалу думку автора, що є важливою в даній ситуації, викладач із насолодою вигукує: «Як гарно!», «Як слушно! Як влучно!»;

• риторичне запитання, що не передбачає відповіді, ствер­дження або заперечення, вираження емоційного ставлення. Наприклад: «Праця, професійна діяльність – дар, потреба, необхідність. Як допомогти людині зробити вибір професії? Як досягти успіхів у трудовій діяльності? На ці та інші запитання ми дамо відповіді на сьогоднішньому занятті...».

Важливою вимогою до мови того, хто навчає, є лаконічність. Ще Цицерон стверджував, що «найбільша з переваг оратора – не тільки сказати те, що потрібно, а й не сказати того, що непо­трібно». Можливість у лаконічній і яскравій формі подати вели­кий і глибокий зміст дає застосування афоризмів (афористичних виразів) та народної мудрості, зокрема прислів’їв.

Дієвим засобом привернення уваги є застосування близьких та зрозумілих фактів і цифр. Він є одним зі способів поєднання раціонального з емоційним під час пояснення матеріалу.

Існують також засоби надання емоційного забарвлення матеріалу через емоційно-образну дію на аудиторію:

1. гіпербола – прийом навмисного перебільшення з метою загострити увагу на предметі думки. «Дайте мені точку опори, і я зрушу з місця Землю!». Хоча істинність цієї запальної впевненості перевірити важко, почувши це, кожен учень запам’ятає, що важіль дає можливість з малими фізичними витратами здійс­нити велику роботу;

2. метафора – перенесення назви з одного предмета на ін­ший, заміна прямої назви іншим словом, що використовується в образному значенні. Це, по суті, приховане порівняння. Наприклад, вірш О. С. Пушкіна, які містять метафори: «…без пам'яті, без традиції і культури немає особисто­сті. Пам'ять формує духовну фортецю людини»

3) вдало підібрана алегорія – зображення поняття по-іншо­му, за допомогою конкретного життєвого образу. Наприклад, розглядаючи тему «Мотивація» і відповідаючи на запитання, чому люди працюють (досліджуючи мотиви праці), часто розповідають таку притчу: Одного разу мудрець запитав першого-ліпшого будівельника: «Що ти робиш?». Той відповів: «Вожу каміння». «А ти?» – запитав мудрець іншого. «Заробляю собі й дітям на хліб!». А третій будівельник відповів: «Будую храм». Висновок такий_; що виконуючи одну справу, люди вкла­дали в неї різний смисл.

4) жарт. «Шутка – минутка, а заряжает на час», — ствер­джує російське прислів'я. Один із засобів підсилення емоційності й невимушеності ви­кладання та надання можливості зняти напруження під час за­няття.

5) цитати. Засобом підвищення значущості й достовірності того, що викладається, є застосування

Існує ще багато інших мовних засобів, які допомагають зробити заняття цікавим, змістовним, таким, що запам'ято­вується. Вибір їх залежить від педагогічної майстерності педа­гога, його великої праці щодо самовдосконалення й творчого пошуку.

Невербальні засоби (міміка, жести, рухи тіла, поза), які за­стосовує викладач підсилюють смислову ємність, виразність, емоційну змістовність його мови, певною мірою є унаочненням ставлення його до того, про що він говорить, забезпечує учням робоче самопочуття, бажання чи небажання спілкуватися з тими, хто навчається, повагу або неповагу до них.