2S22.Індивідуалізація образів. Єдність типізації та індивідуалізації зображення

Обобщение, конкретизация и схематизм образа; художественный вымыселСоздание идейно — тематической основы, перевод этой основы в образы и формы, возможны лишь при решающей роли в данном процессе того, что именуется в литературоведении понятиями «типизация» и «индивидуализация». Поэтому эти категории правомерно выступают в качестве важнейших законов мышления в образах. Типизация и индивидуализация относятся к процессу художественного синтеза, вырастания подмостков в сфере познания литературы при помощи абстрактного мышления. Результатом типизации и индивидуализации являются образы — типы.Сущность типизации и индивидуализации. Значимым определением этих категорий считается устоявшееся суждение о природе художественного обобщения: из фонда похожих реальностей заимствуется наиболее характерное.

Образ заключает в себе картину, изображение, единство обобщения (типизация) и конкретизации (индивидуализация). Так, образ какого — нибудь персонажа обязательно представляет собою некоторую собирательность и неповторимость личности во всей ее конкретности, во всех только ей присущих особенностях. Когда рассматриваются образы Гобсека, папаши Гранде, Плюшкина, Пузыря, Глытая, Кори Ишкамба, то все они подводят под одно обобщение — трагический тип скупца, на что указывают даже их «говорящие» имена (Гобсек — живоглот; Пузырь — безмерная скаредность; Глытай — жадно и торопливо глотает; Ишкамба — желудок). Каждый из этих образов олицетворяет свои неповторимые отличительные черты: особенности внешности, личные привычки, склад характера. Как нет двух несомненно одинаковых людей, так нет двух совершенно сходных, до полной одинаковости, образов.

Так сложилось, что в науке о литературе понятие типизация употребляется применительно к реалистическому искусству. Вокруг этого принципа ведутся дискуссии. Одновременно со словом «типизация» отдельные критики предлагали иные термины, считая, если реализм связан с понятием «типизация», то в романтизме это будет «идеализация». Понятно, что термин «идеализация» неудачен, он имеет отношение к некоторой операции искажения, приукрашивания, сусальности и лакировки. Однако в главном направлении по изучению данных категорий шаг сделан, слово произнесено, и это надо приветствовать, ибо нельзя обозначать одним и тем же понятием художественное обобщение, присущее разным художественным методам, направлениям, течениям. Если в реализме «типизация», то в романтизме будет что-то другое, и как оно станет называться — неизвестно. Во всяком случае, требуют своего уточнения художественные обобщения в искусстве Средневековья, Ренессанса, Просвещения. Больше всего сделано для раскрытия природы реалистического обобщения, тогда как в остальних сферах многое и многое желают лучшего.

23.Індивідуальний стиль і стиль епохи

Індивідуальним втіленням художнього методу є стиль. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. За влучним висловом Л. Тимофеева, «в методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі — те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін.». С тил ь — це сукупність худож­ніх особливостей літературного твору. В ширшому розумін­ні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи пись­менників (течії або напряму), цілої літературної доби.

Термін «стиль» походить від латинського слова «stilos», що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше — інди­відуальні особливості творчості письменника загалом.

Індивідуальний стиль — явище неповторне. Він є свід­ченням мистецького таланту автора. Недарма великий Гете вважав, що далеко не всі письменники мають свій стиль. Стиль, на думку Гете, є найвищим ступенем художньої довершеності, якого досягають лише окремі майстри. До середніх літераторів автор «Фауста» застосовує термін «мане­ра», а для «найгірших» — «наслідування». Тим, чим для Ґете є «стиль», для В. Бєлінського є «склад» (рос. — слог), — у XIX столітті це поширене поняття було синонімічним стилю. Склад, за висловом Бєлінського, — «...це сам талант, сама думка. Склад — це рельєфність, наочність думки; у складі вся людина; склад завжди оригінальний, як особи­стість, як характер <...>. За почерком упізнають руку лю­дини й за почерком визначають достовірність власноручного підпису людини — за складом упізнають великого пись­менника, як за пензлем — картину великого живописця». Схожу думку висловлює і Антон Чехов: «Якщо в автора немає „складу", він ніколи не буде письменником».

Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. «Все, що в мене є, — це мій стиль», — говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Фло­бер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стил

Стиль, «стилос» — колись загострена паличка, а нині «перо», є, за виразом Франца Кафки, не просто «інструментом», але «органом письменника».

Сукупність аналогічних I.e. певного періоду еволюції літератури може стати причиною появи стильових течій, об'єднаних спільною ідейно-естетичною платформою, як це сталося на початку XX ст. (імпресіонізм, символізм, неоромантизм, експресіонізм та ін.). Подеколи ці конкретно-історичні явища, сягаючи значних масштабів, перетікають у форми великих напрямів (бароко, класицизм, романтизм, реалізм, модернізм і т.п.), де усталюються відповідні художні канони, жанри, методи. Літературний стиль різниться за своїм змістом від I.e. мовного, або стилістики, де висвітлюється специфіка мовних засобів у різних мовленнєвих сферах (розмовна, повсякденно-побутова та книжна, наукова, науково-популярна, офіційно-ділова, публіцистична, художня та ін.).

Стиль у загальному, культурологічному розумінні — усталена форма художнього самовизначення епохи, регіону, нації, соціальної або творчої групи або окремої особистості. Поняття стилю є центральним в історії літератури та мистецтва, однак поширюється і на інші види людської діяльності, перетворюючись в одну з найважливіших категорій культури в цілому, у динамічно мінливу суму її конкретних історичних проявів.

Сам термін «стиль» формується і добу класичної і пізньої античності. Стиль відокремлюється від речі або вірувань, перетворюючись у мірило творчої виразності як такий. В античній риториці та поетиці виникає розуміння необхідності різноманіття стилів, якими необхідно володіти поету чи оратору для ефективного впливу на сприймача; виділяються три стилі: «серйозний» (gravis), «середній» (mediocris) і «спрощений» (attenuatus)

В середні віки переважають географічний та релігійний чинники

Висуваються такі митці, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, творчість яких розглядається в контексті поняття стилю певної особистості

.