49.Проблеми романтизму. Виникнення й розвиток романтизму

Етап з 1815 р. і до революції 1848—1849 pp. у культурному житті Європи пов´язаний із пануванням романтизму. Термін «романтизм» спочатку застосовувався до літератури, пізніше це поняття поширилося на музику й образотворче мистецтво.

Головною передумовою цієї цільності було те, що романтизм був породженням Французької революції, тих бур, що прогриміли над Францією і збудили весь світ. Так само як революція 1789 р. знаменувала корінний переворот у соціальному житті суспільства, так і романтизм знаменував революцію в культурі. Гаслом нового напрямку було проголошено звільнення мистецтва від конформізму, свободу й незалежність творчості від регламентацій.

Таким чином, романтизм складався в атмосфері серйозних ідейних зрушень, що відбувалися в Європі на межі XVIII—XIX ст. Криза ідеології Просвітництва почалася ще в роки Французької революції. Все очевиднішою ставала неправдивість тверджень просвітників про близьке торжество принципів розуму, рівності й справедливості. Ці розчарування відобразилися в образах романтичних героїв, котрі були заражені меланхолією, душевною тугою, «всесвітньою скорботою», в образах бунтівних волелюбних натур, котрі страждали внаслідок розбіжності між високими духовними прагненнями та недосконалістю світу. Дух суцільного заперечення найповніше і найяскравіше втілився у творчості Байрона.

Романтики відкинули обмежуючі літературні канони класицизму, проголосили повну свободу художньої творчості. Особливого значення вони надавали уяві, фантазії, але при цьому вимагали історичної достовірності. Постійне звернення до історичного минулого — одна з найхарактерніших рис романтизму.

Виник новий жанр літератури — історичний роман (Вальтер Скотт), з´явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому грунті виникло тяжіння до вивчення фольклору — «архіву народів», як називав його німецький поет-романтик Гердер. З поетизацією національного минулого пов´язані численні видання народних пісень, легенд, казок, епічних поем, словників національної мови

Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В. Гюго (1802—1885). Герої його романів («Собор Паризької Богоматері»,

Особливе місце у музичній культурі доби займає творчість Бетховена

50.Проблеми тенденційності літератури й мистецтва. І.Франко про тенденційність літератури

Тенденційність у літературі (лат. tendentia, від tendo — прагну, прямую) — ідейна спрямованість літературно-художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів. Соціальна та національна заангажованість є конкретними проявами Т., яка випливає з аксіологічної (ціннісної) природи мистецтва. Отже, проблемою для дослідника не є визнання або невизнання Т., а спосіб її художньої реалізації. І.Франко, наприклад, розрізняв Т. літератури та ідейність як органічну якість художньо-образного мислення. На його думку, "тенденційний поет виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту" (І.Франко. Зібр. тв. у 50 т. — Т.31. — С.273). Сам І.Франко, хоч і був майстром ідейно-наснаженої поезії, прихильником літератури високого громадянського звучання, визнаючи потребу тенденційної поезії, невисоко її поціновував. "Тенденційний поет, — твердив він, — може бути знаменитим віртуозом поетичної техніки, та проте його твір блищить, а не гріє, значить, не осягає того, що повинна осягти правдива поезія" (там же). Еволюція творчості П.Тичини, М.Рильського та багатьох інших українських поетів за радянських часів підтверджує справедливість цих слів.

У літературних творах відбиваються історичні виміри світогляду: характерні для певного часу переконання, принципи пізнання, ідеали і норми, синтез інтелектуального та емоційного настрою епохи. З іншого боку, творчість може залежати від ірраціонального, підсвідомого, стихійного начала письменника.

Під тенденційністю (з латинської – прагну, прямую) розуміють відверте прагнення привести читачів до певних висновків, свідоме, заздалегідь розкрите ставлення до чого-небудь. Тобто, ідеться про виразну ідейну спрямованість художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів.

Якщо „тенденційний" поет, за Іваном Франком, „виходить від якоїсь чи то соціальної, чи то політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми"39 і робить це відкрито та свідомо, то „чистий" письменник, в силу природи мистецького твору, змушений теж у художній формі обґрунтовувати власну „теоретичну тезу" (хоча б тезу „мистецтва для мистецтва"), але робить це або приховано, або несвідомо. З іншого боку, „за будь-яких прагнень митець не може сепаруватися від суспільства вже тому, що користується словом"40.

Отож, тенденційним, так чи інакше, є будь-який письменник, просто не кожен здатен або 1) усвідомити, які саме ідеї він обстоює у художній формі, або, 2) якщо розбирається в теоретичних засновках власної творчості, не хоче, з тих чи інших причин, відверто про них заявити, ховаючись за порожні у своїй суті тези про „чисте" мистецтво, абсолютну „незалежність" митця від суспільства, про наскрізь індивідуальний художній світ тощо.