61. Розвиток теорії літератури в працях викладачів Києво-Могилянської Академії

З 30-х років ХVII ст. у навчальних закладах України теорії і практиці віршування надавали особливого значення. «Поетицьке художество» ґрунтовно вивчалося в класі поетики за піїтиками – рукописними підручниками, які складали самі вчителі використовуючи латинські трактати Ієроніма Віди («Про поетичне мистецтво»), Юлія Цезаря Скалігера («Сім книг поетики»), Якова Понтана («Три книги поетичних основ»)та ін., зокр., пол. авторів (Сарбєвський, проф. Віденської акад.).

Українські викладачі вносили у науку про поезію і дещо нове. Найраніша українська поетика датується 1637 р. – «Книга поетичного мистецтва». Дійшли до нашого часу «Касталійське джерело», «Ліра», «Парнас» - 1719 – 20.

Поетики містили теоретичні положення («загальна поетика») і практичні настанови («прикладна поетика»). У загальній частині поетики йшлося про походження поезії і давалося її визначення, яке охоплювало 3 основні моменти:

• предмет поезії («матерія» - це зображення діяльності людей, змалювання будь-яких предметів);

• спосіб вислову (віршова мова);

• мету поезії (повчально-розважальна).

Тут подавалися відомості про головні поетичні засоби – тропи, фігури, метри.

Основою поезії вважали наслідування і вигадку. Наслідування трактувалося в поетиках як наслідування природи, тобто зображення людини, предмета, і як наслідування в праці – запозичення поетичних прийомів видатних авторів. Під вигадкою розуміли вміння описати явище не тільки таким, як воно було, а й таким, яким могло бути. Розглядали вигадку події і вигадку способу, яким вона мала відбуватися.

Прикладна частина поетик, конкретизуючи загальні положення, вчила про різні поетичні роди і види, подавала правила складання віршів і наводила відповідні зразки.

Критеріями приналежності твору до певного роду чи виду були різні ознаки: спосіб і стиль викладу (оповідний, діалогічний, змішаний, зображувана матерія (предмет)), мета твору (викликати доброчесність, співчуття, задоволення), віршовий розмір, а інколи і обсяг твору (кількість рядків).

Головними поетичними родами шкільні курси називали, як правило, епопею, драму, лірику та епіграму. Під ці категорії, в основному, підводилися, численні віршові жанри та їх різновиди.

Особливо високо поетика ставила епопею, класичним прикладом якої вважалась «Енеїда» Вергілія. До другого провідного роду поезії поетики відносили лірику. Її поділяли на духовну (гімни Богові, Богородиці, святим) та світську (панегірико-одописні вірші окремим особам, вірші з приводу подій суспільного, шкільного, сімейного життя). До лірики зараховували елегію – як духовну, так і світську.

Вчення про курйозний вірш – «carmina curiosa» – було провідним у прикладній частині поетик. Тут наводилися зразки фігурних віршів, різних «раків» - «словних», «літеральних», «прекословних» загадок, «ехо», «лабіринтів» тощо. Пильна увага до такого роду віршів була викликана як західно-європейською модою на поетичне штукарство, так і учбовими цілями: важкі словесні вправи розвивали у школярів версифікаційну майстерність, кмітливість, винахідливість, дотепність.

І. Величковський у «Млеці» не тільки наводить численні зразки курйозних віршів слов’яно-руською мовою, а й супроводжує їх теоретичними коментарями. Він дає визначення кожному типу «поетицьких штучок». Наприклад, ехо – це вірш, у якому є немовби ехо останніх двох складів кожного рядка:

До курйозного віршування автори деяких поетик відносили й епіграму, яка продовжувала займати чільне місце у поезії ІІ пол. ХVII – I пол. ХVIII ст. В інших поетиках епіграма розглядалася як вид лірики. Різне зарахування пояснюється особливостями її багатовікового розвитку, в процесі якого вона переживала і «фігурну» стадію – передавалася поетами у вигляді різних предметів.

Ф. Прокопович епіграмою називає «короткий вірш, що вказує на який-небудь предмет, особу, на окремий вчинок чи багато діянь або просто, або з приєднанням дотепного висновку…» Елемент сатири для цього жанру був необов’язковим.

У Поетиках Києво-Мог. Академії розроблялася теорія драми. В ранніх поетиках про драму говорилося мало, а в курсах кінця ХVII ст. – більше.

У Поетиці Ф. Прокоповича («Три книги про поетичне мистецтво», 1705) питанням теорії і практики драми присвячено багато місця.

У вченні про поетичне мистецтво взагалі Поетики визначали поезію як уміння відображати, наслідувати у віршах людські дії, словесно копіювати якісь речі, природу і т.п. Застосовуючи теорію наслідування до драми як одного з родів поезії, поетика вчила, що наслідування нещасливих дій видатних людей творить трагедію, а наслідування дій простих людей – комедію. Найбільш сконденсовано цей розподіл сформував Прокопович. Він визначав 3 види драми: трагедію, комедію і трагікомедію.

Трагедія, за Прокоповичем – це віршований твір, який зображає у діях і промовах персонажів вчинки видатних людей, зрадливість їхньої долі, бідування.

Комедія є віршованим твором, який дотепно і жартівливо змальовує в дії, а також у розмовах осіб, життя простого люду, щоб повчати глядачів і особливо викривати погані вчинки. У трагікомедії ці 2 драматичні роди поєднуються – тут дотепне і смішне змішується з серйозним і сумним, а непримітні особи діють разом з видатними персонажами. Комедію і трагедію Прокопович визначає ще одним терміном – драма. Назву драми радить брати від назви місцевості чи предмета або від імені особи , що грає головну роль. Драму ділить на дії, яких мусить бути не більше 5, а дію – на сцени – не більше 10. у трагедії одна сцена може займати цілий акт. В одній сцені може брати участь кілька осіб, але розмовляти не більше, як троє.

У трагедії виступає також хор. У 1 дії, що наз. Прологом або протазисом розповідається про зміст усієї драми. У 2 дії (епітазис) починається розвиток фабули; у 3 (катастазис) вводяться перешкоди; у 4 дії (теж катастазис) фабула наближається до кінця; у 5 (катастрофа) настає розв’язка всієї фабули.

Зміст комедії – вигаданий, а трагедії – береться з історії, але теж може бути вигаданий. Комедію треба писати у простонародному стилі, відповідно до того, які у ній дійові особи. Трагедія, що змальовує подвиги великих людей, вимагає серйозного стилю. Єдність дії, події тривають протягом 2-3 днів.

Свої теоретичні настанови Прокопович підкріплював посиланнями на античних авторів – Плавта, Сенеку, Теренція, Горація, Аріст.

Наступні Поетики Л. Горки (1707), М. Довгалевського (1736 - 37), Г. Кониського (1746) до вчення про драму не додали нічого нового.

Таким чином, найоригінальнішою і найавторитетнішою теорією драми була Поетика Прокоповича. Вона підсумувала досягнення попередників і визначила мало не на півстоліття розвиток теорії і практики укр. драми.

Професор поетики був зобов’язаний не лише читати теоретичний курс, але для ілюстрації писати драми і виставляти їх силами студентів.