71.Сучасні нерївноскладові та вільні вірші

Верлі́бр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно і ліричним жанром.

У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Вітмен, а надто — авангардисти 20 ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:

Дослідники вільного вірша стверджують, що звернення до верлібру в українських поетів XX століття було викликане ще й пошуками засобів вираження природності висловлювання, оскільки римована, класично ритмізована поезія багатьма сприймалася як щось дуже штучне.

Без сумніву, верлібр в українській літературі першої половини XX століття активно розвивався, спираючись на здобутки європейської поезії та національного фольклору, насамперед дум.

„Першопроходцями” у жанрі вільного вірша в українській поезії кінця XIX - початку XX ст. більшість вітчизняних дослідників цього жанру вважають і. Франка („Вольні вірші”) та Лесю Українку („Уривки з листа” та ін.), хоча вони не були верлібровими поетами, як, наприклад, Уолт Уїтмен з його книгою „Листя трави”.

У ліриці І. Франка та Лесі Українки домінують ри-мрсані поезії, рідше використовується білий вірш і р.овсім рідко - верлібр. На нашу думку, говорити про верліброві форми у поезії І. Франка та Лесі Українки варто з певними застереженнями, оскільки ці митці використовували елементи вільного вірша у формах. Спроби І.Франка та Лесі Українки в жанрі верлібру активно продовжили українські поети 20-30-х років XX століття, але найбільших здобутків на цьому поприщі досягли М. Семенко і В. Поліщук. Обидва митці належали до авангардистських течій - футуризму та конструктивізму. „Король панфутуризму” М. Семенко переконував: „Щодо поезії й прози - то я особисто настоюю на прозі і в поезії, і в прозі”, наполягаючи на тотальній раціоналізації літератури

72.Сюжет в епічному творі. Різноманітність форм і способів сюжетоскладання у творах епічного роду.

У епічних, драматичних і ліро-епічних творах змальовуються події в житті персонажів, їх дії і вчинки розкриваються у просторі і часі. Розвиток дії називають сюжетом (франц. sujet — предмет). Термін "сюжет" з'явився у XVI столітті. У підручниках з літературознавства є різні визначення сюжету. П. Волинський під сюжетом розуміє "розвиток подій, які відбуваються в житті персонажів твору", Г. Абрамович, О. Рев'якін — систему подій твору, В. Халізєв — "ланцюг подій", життя персонажів у просторово-часових змінах. Багато авторів згадує визначення сюжету, яке дав М. Горький: "Зв'язки, суперечності, симпатії, антипатії, взагалі взаємовідносини людей — історія зростання й організації того чи іншого характеру, типу"1. Посилаючись на це визначення, Н. Тарасенко уточнює: "Сюжет — це жива послідовність подій в образній розповіді, яка розкриває характери персонажів у їх взаємовідносинах і взаємодії, це художнє втілення життєвих конфліктів, розкритих переконливо і логічно"'. О. Рев'якін вважає, що Горьківське визначення сюжету не відзначається точністю. На його думку, зв'язки, суперечності, взаємовідносини людей відносяться до сюжету, історія росту і організації того чи іншого характеру, типу — до композиції, а симпатії і антипатії — до ідеї. І, здається, має рацію.

Є. Добін називає сюжет концепцією дійсності, а Л. Тимофєєв — формою композиції.

Сюжет — форма розкриття змісту твору через конфлікт, взаємовідносини персонажів. Дехто говорить і про сюжет у ліричних творах, розуміючи під цим динаміку думок і почуттів.

Невичерпним джерелом для художніх сюжетів є життя, розповіді знайомих, газетні замітки, інформації. В основі твору Хемінгуея "Старий і море" лежить розповідь сімдесятирічного рибалки Мігеля Раміреса. Трагедія сусідки Л. Толе того А пий Степанівни, яка покінчила життя самогубством після того, як її зрадив коханець, послужила поштовхом для створення образу Анни Кареніної. З реального життя взяв Г. Флобер сюжет для роману "Пані Боварі" — прототипом Емми Боварі була Адельфіна Вероніка Кутер'є.

Реальною була історія з мертвими душами, яка лягла в основу роману "Мертві душі". Родич М. Гоголя Харлампій Петрович Пивінський, щоб отримати дозвіл на винокурню, змушений був купити 20 мертвих душ, заплатити за них оброк як за живих. Сюжетна ситуація з аферистом дала можливість письменникові показати Манілових, Коробочок, Собакевичів, Ноздрьових.

Реальний факт покладений в основу повісті М. Гоголя "Шинель". Якось у присутності Гоголя розповідали історію про бідного чиновника, пристрасного мисливця, який тривалий час збирав гроші на рушницю. На першому полюванні він загубив рушницю: поклав її на ніс човна і не помітив, як очерет стягнув рушницю у воду. Зусилля знайти її виявилися даремними. Чиновник так переживав, що захворів. Співробітники згодом зібрали гроші і купили йому нову рушницю. Герой повісті М. Гоголя "Шинель" Акакій Акакійович губить не рушницю, а річ першої необхідності — шинелю. На шинелю довго збирав гроші, голодував, вечорами не палив свічки. Речі першої необхідності позбавили його грабіжники, залишивши роздягнутим на морозі. Акакій Акакійович застудився і захворів. Винуватцем його трагедії стала значна особа — уособлення всесильної бюрократії. Розмова значної особи з підлеглими складалася з трьох фраз "Як ви смієте?", "Чи знаєте, з ким говорите?", "Чи розумієте, хто стоїть перед вами?". Після цих трьох сакраментальних фраз Акакій Акакійович похитнувся, затремтів і не зміг встояти. Нещасне життя і смерть Акакія Акакійовича — результат жорстоких, бездушних порядків.

На основі реального факту написана новела В. Стефаника "Новина". У листі до О. Кобилянської письменник писав:. Л. Толстой писав у листі до Русанова, що його герої роблять те, що повинні робити, а не те, що йому хочеться. Сюжет виконує перипетійну і характерологічну функції. У перипетійному сюжеті автор зосереджує увагу на перебігу подій, несподіваних змінах. Дія розвивається динамічно, події змінюють одна одну. Характери тут на другому плані. Такі сюжети є у творах пригодницького, фантастичного характеру. Функція характерологічного сюжету — розкрити людські характери, події тут на другому плані. Такі сюжети називають історіями характерів. З функціями сюжету пов'язана їх класифікація.