Процес розвитку і диференціації жанрів

Складнішою видається ситуація в розвитку жанрів. Істо­рія світової літератури переконливо доводить, що жанри народжуються, живуть і, досягши певної вершини, від­мирають. У добу класицизму передові рубежі посідали трагедія, сатирична комедія, ода, героїчна поема. Просві­тительський реалізм висунув на передній план міщанську драму, роман виховання та побутовий роман. У сенти­менталізмі домінували сімейний і подорожній романи, дорожні нотатки, щоденники, листи, інтимна лірика. Доба романтизму віддала перевагу романтичній поемі, історич­ному романові, баладі. Реалізм відкрив шлях до психологіч­ного роману, епопеї, повісті, ліро-епічних жанрів — поеми, байки, міжродових утворень — мемуарів, художньої біографії. Сам же термін «жанр» — досить молодий. Його ми не знаходимо не лише у Платона чи Арістотеля, не користуються ним ні Лессінґ, ні Гегель, ні І. Франко, ні Леся Українка. С. Крижанівський вважає, що цей термін «скоріш за все... ввели у вжиток представники ОПОЯЗу, оскільки в роботах Б. Томашевського, В. Жирмунського, В. Шкловського термін „жанр" вживається вже на початку 20-х років» [35, 147].

Найцікавішими нам видаються підходи до жанру в есте­тиці Гегеля та І. Франка, хоча вони й не вживали саме цей термін. Л. Чернець зазначає, що в «огляді Гегелем провідних жанрів світової літератури яскраво проявився історизм його мислення. Жанри розглядаються перш за все як художня проекція певної стадії розвитку суспільства» [57, 29]. Якщо для поділу на роди Гегель користується різним співвідношенням об'єкта й суб'єкта, то в жанровій теорії він застосовує інші поняття — субстанціальне та суб'єктив­не. Кожний з трьох родів літератури може виражати як субстанціальний, так і суб'єктивний зміст. Субстанціальне для Гегеля — це справжній, розумний зміст мистецтва. Це не чиєсь індивідуальне бажання, а ідеї, що мають загаль­ний інтерес. Суб'єктивне є протилежним субстанціальному.

Продуманою є жанрова концепція І. Франка. Дослід­жуючи явища світової культури, він зазначив, що протягом віків поетичні форми не залишалися сталими, отож він запропонував відмовитися від оперування сталими на всі віки ознаками для визначення того чи іншого жанру. «Те, що нам донедавна (ба ще й досі) у школах подавано як пра­вила та дефініції епопеї, драми, балади і т. ін., — повна нісенітниця, а властиво недокладний опис одного якогось твору або вираз поглядів на творчість в однім якімсь мо­менті історичнім, і вже зовсім не надається до дефініції подібних творів других і з других часів» [53, XXX, 216].

І. Франко вважав за необхідне підходити до вивчен­ня жанрів з конкретно-історичних позицій. Він же дав блискучі зразки застосування своєї методології стосовно розвитку роману у світовій літературі та обгрунтування по­яви психологічної новели наприкінці XIX століття. Близькі Франковим позиції обстоювала й Леся Українка, подавши блискучий аналіз розвитку європейської драми протягом віків [51, 224-252].

У літературознавстві XX століття склалася відносно уста­лена в межах кожного з літературних родів жанрова сис­тема, про яку варто поговорити детальніше.