44.Проблема специфіки літератури (г.-е.Лессінг, і.Франко)

«Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику».

Довгий час ця праця залишалася маловідомою і практично недоступною українському читачеві через малі тиражі перших видань. Крім того, у часи Радянського Союзу з ідеологічних міркувань її вивчення літературознавцями майже не проводилося.

У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія.

У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ, використовуючи тільки ці 5 відчуттів. Хоча їх не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати.

І. Франка – письменника та ученого не тільки у всеслов’янському, але й загальноєвропейському літературному процесі (участь дослідника у літературних дискусіях, учасниками яких були В. Ягич, Т. Масарик, А. Черни, О. Веселовський, О. Пипін, А. Брікнер та ін). На переломі сторіч І. Франко був “найвідомішим і найактуальнішим критиком та полемістом на віденській культурній арені” (Г. Витженс). Ідеї цього культурного життя І. Франко переніс на український ґрунт.

Німецький просвітник Готґольд Ефраїм Лессінг (1729—1781 рр.) у трактаті "Лаокоон, або Про межі малярства й поезії" визначив місце літератури серед інших видів мистецтв. Він писав, що поезія має більші можливості для відтворення дійсності, ніж інші види мистецтва. Письменник може показати своїх героїв у змінах, розвитку, всебічно, а скульптор і живописець здатні зафіксувати окремі моменти життя. Поет бере, "якщо бажає, кожну дію з самого початку і через усі можливі зміни доводить її до кінця. Кожна така зміна, що маляреві коштувала б цілого окремого твору, поетові коштує лиш одного мазка, і коли б навіть той мазок сам собою здатен був образити слухачеву уяву, його можна так підготувати й прикрасити наступними, що він утратить свою окремішню дію і разом з іншими буде справляти якнайкраще враження". Лессінг критикував класицистів за нежиттєвість образів. Класицистичним образам протиставляв образи, створені Шекспіром. Він піддавав критиці також положення Дідро про те, що комедія зображає типи, а трагедія — індивідууми. Він переконливо доводить, що і в комедії, і в трагедії поєднуються окреме й загальне.

"В цій загальності, — писав він, — тільки й криється причина, чому поезія філософічніша, а тому й повчальніша, ніж історія.

Необхідно змальовувати героя "людиною, створеною з однакового з нами тіста. Через цю схожість виникає страх, що наша доля так само легко може стати подібною до його долі, як ми подібні до нього, і цей страх викликає в нас співчуття".

Жах глушить волю людей до боротьби зі злом, а справжня трагедія повинна сприяти зміцненню їхньої волі.

На думку Лессінга, художник повинен навчити нас, що ми повніші і чого не повинні робити, ознайомити з суттю добра і зла, показати красу і потворність. Усі види мистецтва повинні виправляти нас.

Лессінг вимагав від мистецтва правди, підкреслював, що не може бути великим те, що неправдиве.