69. Новий індустріальний курс у срср

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гас­лом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проб­лему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бу­ти створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного господарства.У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення. Інший шлях -- пришвидшення індустріалізації — базувався на перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індуст­ріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держа­ви. Перекачування засобів йшло різними каналами:1) податки з населення;2)внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед мі­ського, і серед сільського населення;3) грошова емісія;4)податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;5)суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки.Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додат­кові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку природу радвлади.Такими джерелами були:1)продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;2)створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формаль­но для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у гро­мадян залишків золота і коштовностей);3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту.З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначи­ти, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура про­мислового виробництва — форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика «соціалі­стичної» індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці ро­ки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх темпів народногосподарського розвитку істотно відста­вали галузі групи «Б», будівництво електростанцій та залізниць. На цьому тлі стрімким зростанням темпів розвитку вирізнялося лише військове виробництво, Узагалі пезбалапсоване зростання за роки радвлади було свого роду законом розвитку економіки.

70.Економічні наслідки другої світової війни для різних країн світу.

Перші роки після закінчення Другої світової війни, Європа особливо сильно страждала від її руйнівних наслідків. Це був час розвалу економіки, великої політичної нестабільності й численних особистих страждань. Більше 55 мільйонів загинуло, більш 100 мільйонів залишилися інвалідами. Сукупні витрати воюючих держав перевищили 900 мільярдів доларів у поточних витратах. Європа до кінця війни забезпечувала собі близько 1/3 необхідного продовольства, не більше половини необхідного рівня виробництва промислових товарів і від 1/4 до 60% сировини. Транспорт був цілком дезорганізований. У Німеччині було знищено 40% житла, у Великобританії - 30%, у Франції - 20%. Промислове виробництво скоротилося більш ніж на третину, порівняно з довоєнним періодом.

Англія з перших днів війни була піддана бомбардуванню. Особливо постраждали Лондон, Бірмінгем, Коентрі та інші міста. Були блоковані морські комунікації, окуповано ряд колоній, втрачено значну частину торгового і військово-морського флоту. Промислове виробництво скоротилося на 5%. Різко знизилося виробництво вугілля (на 25%). У легкій промисловості, особливо бавовняній, спад становив більше 50%, у вовняній - 27% .

Франція. За воєнні роки Франція втратила вбиитми 1,1 млн чоловік. Рівень промисловості у 1944 році, порівняно з довоєнним, становив 38%. Виробництво продукції сільського господарства зменшилося у 2 рази. 6000 тис. французів фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини. Більшість шахт, електростанцій, суднобудівних заводів було зруйновано. Франція втратила увесь торговий і військово-морський флот. Розпалась французька колоніальна система. Національна валюта (франк) девальвувалася. Капіталовкладення за кордоном зменшилися у 10 разів. Загальні втрати країни оцінювалися у 1440 мрд. довоєнних франків.

ВВП Швеції збільшився у роки війни на 25%, Швейцарії - на 33%. До того ж швейцарські банки стали зберігачами нацистського золота, що зіграло не останню роль у перетворенні цієї країни у сітовий банківський центр. Політичний нейтралітет з економічної точки зору виявився дуже вигідним .

До 1948 року ціни у порівнянні з 1937 роком зросли у Великобританії - на 80%, у Бельгії - у 3 рази, у Голандії - у 6 разів, у Франції - у 18 разів, в Італії - у 50 раз. Оскільки під час війни здійснювався всебічний контроль за цінами, а не над грошовою масою, основний удар інфляції припав на 1946-48 роки, коли контроль над цінами був ослаблений або зовсім скасований.

У Німеччині, всупереч поширеній обивательській думці, інфляції, тобто поступової втрати купівельної спроможності грошей, не було. Просто рейхсмарки нацистського уряду одразу втратили купівельну спроможність, а в якості еквівалента використовувались сигарети і бренді. У 1948 році під керівництвом Людвіга Ерхарда була проведена грошова реформа, за якою кожен громадянин отримав можливість обміняти 40 наявних рейхсмарок на 40 наявних дойчмарок. Інші 28 мільярдів рейхсмарок, що були на руках, перекладалися на рахунок по курсу 10 до 1, при чому 30% з них одразу заморожувалися. Інші 100 мрд рейхсмарок просто знищили. Таким чином, практично усі громадяни знаходилися на рівних стартових умовах, а грошова маса у країні скоротилася до 4,5 мрд дойчмарок.

У 1949 році була проведена загальна девальвація європейських валют відносно долара і повоєнній інфляції настав кінець.

Наслідком війни і великим кроком на шляху до відновлення індустріального світового господарства стали міжнародні валютні угоди, підписані у 1944 році представниками 44 країн в американському місті Бреттон-Вудсі.

Для країн - учасниць Бреттон-Вудської системи була введена система, що коригувала фіксовані курси валют. Курс валют фіксувався на рівні, що дозволяв країнам реалізувати свої програми розвитку. Якщо через деякий час не вдавалося призвести рівноважні курси до фіксованих, фіксований курс корегувався. Курси валют були прив'язані до долара США, долар - до золота і вільно на нього обмінювався. Проте при різних темпах економічного розвитку країн - учасниць було тяжко підтримати систему жорстких курсів, що призвело у кінцевому рахунку до обмеження світової торгівлі.

Тоді ж, у 1944 році, у Бреттон-Вудсі був створений Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), який почав функціонування з 1947 року.

Крім прямих військових зруйнувань піддавалося зносу виробниче обладнання, машини і механізми, припинилося оновлення виробничих потужностей, мав місце вивіз фабрично-заводського обладнання з переможених країн переможцями.

Сполучених Штатах було здійснено технологічний прорив, який забезпечив їм лідерство у наступні десятиліття. Після другої світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації. Вона мала кілька важливих напрямків: американізація світової валютної системи; вивіз американських товарів, широкомасштабне кредитування, державне і приватне; інвестування відбудовчих процесів; перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії під безпосереднім контролем США і, зрештою, розвиток світової торгівлі, де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала також Англія.