7. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки (V- перша половина IV ст. До н. Е.: загальна характеристика

Найвизначнішим представником етичної та політико-правової думки на початку того періоду був Демокріт (460-370 до н. е.). Він одним із перших розглядав виникнення і становлення людини, людського роду та суспільства як частини природного процесу світового розвитку. Впродовж цього процесу люди поступово, під впливом потреб і наслідуючи природу, тварин і спираючись на

свій досвід, набували всі свої основні знання і вміння, необхідні для суспільного життя. Демокріт розумів суспільство як сукуп­ність індивідів, які об'єднуються на основі принципу, що нагадує теорію суспільного договору. І в цьому сенсі він підпорядковував індивіда суспільству.

За вченням Демокріта, людське суспільство виникає лише піс­ля тривалої еволюції, як результат прогресивної зміни вихід­ного природного стану. В цьому сенсі суспільство, держава, за­конодавство створені штучно, а не дані природою. Але саме їх походження являє собою природно-необхідний, а не випадковий процес.

У державі, підкреслював Демокріт, представлені загальне бла­го і справедливість. Інтереси держави він ставив вище інтересів громадян. Турбота громадян повинна бути спрямована на покра­щення державного устрою і управління.

Само ж державне управління Демокріт вважав мистецт­вом, причому не простим, а найскладнішим із усіх мистецтв. А тому за самою природою управляти властиво кращим. Але кращий, за твердженням мислителя, це не стара знать і не бага­ті, а всі ті, хто володіє високими розумовими і моральними якостями.

Демокріт підкреслював, що закони покликані забезпечити добробут людей в державі, але для досягнення цих результатів необхідні відповідні зусилля не тільки з боку держави, а й са­мих людей, їх підкорення закону. Законослухняна людина за всякого державного устрою збереже добрий гумор, що є метою життя.

У V ст. до н. е. економічним і політичним центром давньогре­цького суспільства стали Афіни. Рабовласницька демократія тоді досягла найвищого розвитку. Той період називають «золотою до-бою» афінської демократії.

8. Софісти

Зміцнення демократичного ладу Афін у другій половині V ст. до н. е. зумовило виникнення нової політичної думки, яку Сократ назвав софістикою.

Софісти не утворювали жодної школи, не визнавали однієї якоїсь системи, не були філософами за професією. Вони були манд­рівними вчителями життєвої та політичної мудрості. У центрі їхньої уваги були питання права, політики, моралі, способів дока­зування та ораторського мистецтва.

У літературі софістів поділяли на старше й молодше покоління. Старші софісти дотримувалися в цілому прогресивних поглядів та були прихильниками демократії. Серед молодших софістів були

деякі представники демократичного напрямку, але в основному це були захисники аристократичної верхівки.

Твори софістів до нас не дійшли, за винятком деяких уривків. Про їхнє вчення знаємо дещо з творів інших античних мислителів, зокрема Платона, Арістотеля.

Питання держави і права було поставлено передовсім у відомо­го представника старшого покоління софістів Протагора. Прота-гор висунув учення про відмінність знань і наших уявлень про до­бро і зло, а, отже, ми кажемо, що його філософські погляди про­йняті релятивізмом (відносністю).

Релятивізм Протагора випливав із переконання, що людина є мірилом усіх речей. Наші знання, на його думку, одержуються від відчуттів, а відчуття у різних людей різні. Тому немає єдиної істи­ни. Про всяку річ можуть бути два протилежні твердження. Все залежить від кута зору того, хто висловлює судження.

Торкаючись походження держави і права, Протагор змальову­вав первісних людей безсилими і нездатними до організованого життя. І перш ніж об'єднатися, людям попередньо необхідно було оволодіти політичним мистецтвом - умінням судити про справед­ливе й несправедливе. Це мистецтво, за вченням Протагора, боги дали всім людям. «Політична доброчесність повинна бути надбан­ням усіх людей, бо інакше не було б держави».

Цікавими були погляди на державу і право й інших представ­ників старшого покоління софістів. Так, зокрема, Георгій і особли­во Гіппій висунули думку про умовність і відносність моральних оцінок. Відносними вони визнавали й норми права. «Позитивний закон є акт державної влади, яка сама встановлює свої правила, не рахуючись із тим, що існує по природі».

Цю думку поділяв і софіст Антифон. Він учив, що приписи законів - довільні, веління ж природи необхідні. Багато з того, що визнають справедливим закони, вороже природі людини.

Розвиваючи своє вчення про справедливе за природою, Анти­фон приходив до дуже радикальних положень, але з них він не ро­бив ніяких практичних висновків. Наприклад, він твердив, що від природи всі люди рівні, в усіх людей природні потреби - рівні та однаковими є способи задоволення цих потреб. Тим часом ми на­даємо значення знатності й поважаємо тих, хто походить від знат­них родичів, хоча всі від природи рівні.

Представники молодшого покоління софістів, які виражали інтереси рабовласницької знаті, особливо гостро поставили пи­тання про суть права. Найчіткіше формулював свої погляди на право представник молодшого покоління софістів Калікл. «Мені здається,- заявляв він,- що ті, хто встановлює закони, є людьми слабкими, і їх - більшість. Вони для себе, для власної користі встановлюють закони, бо бояться енергійніших людей. Але якщо трапиться людина з відповідними якостями, то всі ці обмеження скине з себе, викине всі ці закони як такі, що суперечать природі. Ця людина стане паном нашим, і тоді запанує справедливість природи».

Інший софіст - Тразимах, навпаки, заявляв, що право є сила, що правом є все те, що корисно сильним, і такий стан речей він вважав цілком природним.

Проявом практичної реалізації принципів Калікла, Тразимаха та інших була зовнішня політика Афін. Афінські посли, перебува­ючи у Спарті, казали: «Не ми перші запровадили принцип сили, Завжди було так, що слабший кориться сильнішому. Ми вважаємо, що маємо право так чинити і далі».

Попри деякі аморальні аспекти вчення окремих софістів, зага­лом вони сприяли розвиткові політичної думки в Греції.