Тест­допуск

1. Норма в перекладі з латинської означає:

а) рівноважний стан;

б) еталон;

в) правило, точне розпорядження, зразок;

г) стандарт.

2. Правило поведінки, що міститься у правовій нормі, поширюється на:

а) учасників відносин, які регламентуються даною нормою;

б) законослухняних громадян;

в) правопорушників;

г) підвладних учасників відносин.

3. Який з термінів не є структурним елементом правової норми?

а) санація;

б) санкція;

в) гіпотеза;

г) диспозиція.

4. Що є основою поділу фінансових правовідносин на види?

а) управлінське рішення;

б) конституційні норми;

в) сила закону;

г) характерні ознаки.

5. Що є необхідною умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин?

а) рішення органу державної влади;

б) згода сторін;

в) юридичні факти та правосуб’єктність;

г) рішення суду.

Методичні вказівки до вивчення модуля 3.

Вивчення даної теми слід розпочати із з’ясування фінансово-правової норми як внутрішньої будови права, які встановлюються державою і є обов’язковими для виконання. Використовуючи багаж знань з теорії держави та права щодо поняття та змісту правових норм, необхідно звернути увагу на характерні особливості фінансово-правових норм, що пояснюється специфікою предмета їх регулювання.

Студентам слід мати на увазі, що питання про структуру норм права є одним із дискусійних в юридичній науці, при цьому найпоширенішою є ідея про трьохелементну побудову правової норми. Виходячи з цього, внутрішня будова норми права складається з гіпотези, диспозиції і санкції.

При вивченні класифікації фінансово-правових норм слід звернути увагу на різноманітність та значну кількість критеріїв поділу їх на види. Класифікація норм права переслідує декілька цілей, у тому числі виявлення їх різноманітних регулятивних властивостей, визначення місця цих норм у механізмі правового регулювання, встановлення системних властивостей норм, їх взаємозв’язку.

Щодо питання фінансово-правових відносин, то доречно знати, що теорія правових відносин розробляється наукою тривалий час, а погляди вчених щодо цієї категорії свідчать про їх складний характер. Це підтверджує висновок, що вивчення фінансових правовідносин можливе лише на базі знань з теорії держави і права, частиною якої виступає вчення про правовідносини.

Беручи до уваги специфіку фінансового права, варто зупинитися на певних особливостях фінансових правовідносин, оскільки останні пояснюють специфіку фінансової діяльності.

Слід також усвідомити, що важливим місцем при вивченні фінансових правовідносин є класифікаційна характеристика останніх. Її основу становлять елементи структури фінансово-правових норм, а також їх творча роль як засобу регулювання суспільних відносин. Не повинно пройти повз увагу студентів і питання щодо вивчення умов виникнення, зміни та припинення фінансових правовідносин. Головний акцент при цьому повинен робитись на юридичні факти правосуб’єктність сторін.

Матеріали для вивчення Поняття, особливості та види фінансово-правових норм

Багатосторонність суспільного життя громадян спонукає їх до вироблення відповідних правил поведінки з метою досягнення ними певних цілей. Загальновизнані суспільством правила поведінки, які регулюють відносини людей та їх об’єднань набувають статусу норм права, як складової відповідної галузі права.

Дослідники теорії права визначають норми права як “висхідний елемент”, “первинну клітину” права взагалі, оскільки вони в концентрованому вигляді відображають сутність та основні ознаки права загалом¹. Будучи результатом свідомої діяльності людини, юридична норма виступає головним елементом права як соціального утворення, основоположним поняттям всієї правової системи. Їх виникнення не може бути пов’язане з бажанням відповідних осіб, у тому числі і держави як інституту влади врегулювати певні відносини. Норма права є результатом безпосередньої потреби врегулювання суспільних відносин, без чого не може існувати держава.

Таким чином, як зазначає вітчизняний вчений П.С. Пацурківський, правова норма одночасно виступає як міра, або ж зразок поведінки суб’єктів відносин, так і критерій оцінки того чи іншого вчинку, в якості правомірного чи неправомірного, що є основою притягнення правопорушника до юридичної відповідальності¹.

Розглядаючи систему правових норм як систему права, особливої уваги заслуговує його складова – інститут фінансових правових норм. Ці норми як ніякі інші, характеризуються державно-владним характером, своєю імперативністю, яка виражена в категоричній формі, що не дає жодних підстав учасникам фінансових відносин змінювати їх умови і зміст.

Однак фінансові відносини, як предмет фінансового права накладають певну особливість і на норми, що їх регулюють, зокрема це пов’язано з державними грошовими коштами, що є умовою виконання державою покладених на неї завдань та обов’язків. Фінансово-правові норми містять веління і заборони, що встановлюються державою з приводу порядку мобілізації і витрачання державою грошових коштів. Вона наділена санкцією, спрямованою проти порушення фінансової дисципліни або інших неправомірних дій в галузі державних фінансів.

В науці фінансового права існують різні визначення фінансово-правових норм, однак зміст їх залишається незмінним. Так, авторитетний юрист-фінансист Л.К. Воронова висловлює своє бачення змісту фінансово-правових норм, як таких, що визначають права і обов’язки учасників фінансових відносин, обставини, при наявності яких вони стають носіями прав і обов’язків, та передбачають відповідальність за невиконання приписів держави².

Російський вчений О.М. Горбунова бачить характеристику цих норм як “писані правила поведінки, які встановлюються державою в суворо визначеному порядку і формі і вводяться в дію в точно встановлений законодавцем строк”³.

На думку професора П.С. Пацурківського, фінансово-правову норму можна визначити, як писане, встановлене державою в строго визначеному порядку і формі і забезпечене заходами державного примусу, виражене в категоричній формі, правило поведінки суб’єктів фінансово-правових відносин, що виникають з приводу мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів державних коштів, яке закріплює юридичні права та юридичні обов’язки їх учасників¹.

Підбиваючи підсумок всіх вищезазначених визначень фінансово-правових норм, слід зазначити, що фінансово-правовим нормам характерні такі ознаки:

• законодавче закріплення;

• імперативність у формі категоричного припису;

• сувора регламентація державою;

• забезпечення санкційними заходами примусу;

• закріплення юридичних прав та обов’язків учасників фінансових відносин, з приводу мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів коштів.

З огляду проведеного аналізу фінансово-правові норми – це законодавчо закріплені, суворо регламентовані державою та забезпечені санкційними заходами примусу правила позитивної поведінки учасників фінансово-правових відносин з приводу мобілізації, розподілу і використання централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів держави та місцевого самоврядування, з метою виконання поставлених перед ними завдань та функції.

Як бачимо, нормам фінансового права властиві загальні риси правових норм, однак в силу специфіки фінансових відносин, що є предметом фінансового права, фінансові норми мають свої особливості:

• носять імперативний характер, що забезпечує державі можливість реалізації її публічних інтересів;

• їх змістом є правила поведінки учасників фінансової діяльності держави;

• регламентовані нормами суб’єктивні права та юридичні обов’язки учасників фінансової діяльності держави спрямовані на планомірну мобілізацію, розподіл та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів органів держави та місцевого самоврядування;

• однобічний характер реалізації приписів, які наповнюють ці норми, забезпечує одній стороні відносин, в особі певного державного органу, захист інтересів держави через застосування примусу до іншої сторони. Завдяки реальній можливості видання певного правового акта, який породжує фінансові обов’язки юридичних та фізичних осіб перед державою, вона вирішує певні фінансові проблеми, тоді як будь які інші інституції таким повноваженнями не наділені.

Перераховані особливості фінансово-правових норм, в черговий раз переконують нас в тому, що у своїй основі вони відмінні від решти норм, оскільки як ми зазначали їх зміст характеризується об’єктивним наповненням фінансово-правових відносин, які потребують їх регулювання.

Важливе місце в теорії та практиці фінансового права належить питанню класифікації фінансово-правових норм. Зважаючи на характер поведінки суб’єктів фінансових правовідносин, яку регулюють фінансово-правові норми, їх класифікують як зобов’язуючі, забороняючі та уповноважуючі. Ця класифікація норм стала результатом досліджень багатьох вчених, думки яких дотримує великий загал дослідників фінансового права.

Завдяки такій класифікації фінансово-правових норм повністю відображається сутність фінансового права, яке виступає головним засобом фінансової діяльності держави, яка здійснюється через використання юридичних норм, які ми сприймаємо через заборони, дозволи та рекомендації.

Із усієї сукупності фінансово-правових норм найбільшу їх кількість складають зобов’язуючі норми, які приписують здійснити певні дії, скеровані на мобілізацію або витрачання коштів державою, причому усі їх приписи характеризуються виключною конкретністю. Зобов’язуючі фінансово-правові норми містяться у всіх актах фінансового законодавства. Завдяки зобов’язуючим нормам забезпечується динаміка розвитку суспільних відносин через лексичне наповнення їх словами “зобов’язаний”, “повинен”, “маєш” тощо. Так ст. 67 Конституції України зобов’язує кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Забороняючі фінансово-правові норми містять заборону здійснювати певні дії і приписують обов’язок учасників фінансових правовідносин не чинити дій, що порушують або підривають фінансову дисципліну. Так ст. 74 Конституції України не допускає проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Зобов’язуючі і забороняючі норми схожі між собою визначеністю, категоричністю форми, точністю приписів, які містяться в них.

За внутрішнім змістом забороняючі норми – це прояв державно-владних велінь, єдиною метою яких є бажання держави запобігти можливих небажаних діянь, які становлять небезпеку і можуть завдати шкоди інтересам держави. Вони несуть у собі “заряд” інформації, яка адресована зобов’язаній особі. Забороняючі норми завжди регламентують абсолютні або відносні обмеження. Будь-яка правова норма, вказуючи варіант поведінки, обмежує цю поведінку суспільно корисними формами.

Дещо іншим змістовним наповненням представлені уповноважуючі норми, які визначають правила поведінки через регламентацію права на здійснення позитивних діянь, у передбачених законодавством межах. Шляхом реалізації уповноважуючих фінансово-правових норм суб’єкти фінансових відносин використовують повноваження на здійснення певних позитивних діянь.

Оператором вольової поведінки в цих нормах виступають слова “має право”, “може”, однак така категоричність проявляється через встановлення меж її застосування. Уповноважуюча фінансово-правова норма носить глибокий соціальний зміст, оскільки вона реалізовує головний принцип права: особа має право чинити все те, що не заважає іншій особі реалізовувати свої права. Демократизм цієї правової норми полягає в тому, що завдяки їй законодавець не примушує суб’єктів правовідносин вчиняти певні позитивні дії, а лише дозволяє використовувати свої права щодо вчинення певних позитивних дій.

Прикладом уповноважуючої фінансово-правової норми є ст. 2 Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок”, згідно з якою платники фіксованого сільськогосподарського податку мають право на вибір форми сплати фіксованого сільськогосподарського податку в грошовій формі або/та у вигляді поставок сільськогосподарської продукції.

За своїм внутрішнім змістом фінансово-правові норми умовно поділяються на матеріальні і процесуальні. Критерієм поділу фінансово-правових норм на ці групи, як і при поділі правових норм на галузеві норми права, є предмет правового регулювання. При регулюванні фінансових правовідносин основну роль відіграють матеріальні норми, а процесуальні – допоміжні, вони обслуговують матеріальні. Наголошується, що різниця між нормами матеріального та процесуального права полягає у тому, що перші відповідають на питання: “що?”, а другі – “як?”.

Матеріальні фінансово-правові норми видаються державою для регулювання суспільних відносин відповідно до її завдань і функцій на певному історичному етапі розвитку. Ці норми є визначальними, оскільки вони регулюють відносини при визначенні бюджетної системи, складу доходів і видатків Державного бюджету, розподілі доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи, перерозподілі доходів між бюджетами, видів обов’язкових платежів, податків, визначенні правового статусу податкових органів. З огляду на це, в регулюванні фінансових відносин головну роль відіграють саме матеріальні норми, а роль процесуальних норм визначена як допоміжна.

Не дивлячись на це, процесуальні норми притаманні кожній галузі права, бо застосування правових норм завжди носить процесуальну форму. Вони регулюють організаційні відносини, носять суто організаційно-процедурний, управлінський характер, а також завжди визначають склад учасників відносин, перелік їх повноважень та зобов’язань, регламентують порядок, форми та методи реалізації норм матеріального права.

Зважаючи на складний свій внутрішній зміст, норми фінансового права поділяються й за іншими ознаками. Що стосується розподілу норм за суб’єктом правотворчості, то залежно від органу, який видав ті чи інші юридичні норми, вони поділяються на норми закону, які володіють вищою юридичною силою, та підзаконні норми, які містяться у підзаконних нормативних актах та видаються на основі і для виконання законодавчих норм. Законодавчі норми поділяються також на конституційні та норми, які виражені у поточних законах. Підзаконні норми поділяються на норми указів та постанов, а також норми, що містяться у наказах та інструкціях міністерств та відомств, а також в рішеннях органів місцевого самоврядування.

Необхідність проведення поділу фінансово-правових норм за обсягом їх дії завжди викликала певну наукову зацікавленість теоретиків і практиків. Залежно від сфери дії норми права поділяються на норми загальної дії, норми обмеженої дії, локальні норми.

До норм загальної дії належать приписи, що не передбачають спеціальних умов та будь-яких обмежень їх дії; такими є вихідні, всі конституційні та інші норми, що містяться в нормативних актах органів законодавчої та виконавчої влади держави.

Виділяють загальні і партикулярні (місцеві) норми; загальні і тимчасові норми (у тому числі обмежені в часі і певними обставинами), загальні норми і норми-привілеї для окремої групи суб’єктів правовідносин, загальні та особливі норми, загальні і спеціальні в розумінні норм, що регулюють відповідний вид чи підвид певних відносин, загальні і виняткові норми (що виключають дію загальних норм для окремих категорій осіб та організацій чи певних відносин), загальні і конкретні норми в розумінні основних начал і принципів права і норм, що регулюють окремі відносини і т. д.

Розподіл норм права на загальні та спеціальні відображає той факт, що і ті, й інші, будучи приписами загального характеру, відрізняються між собою за ступенем спільності та обсягу (сфери) дії. Відповідно під загальними нормами є підстави розуміти такі приписи, які притаманні загальній частині тієї чи іншої галузі публічного права (державного, фінансового, адміністративного, кримінального та ін.) та поширюються на всі чи більшу частину інститутів відповідної галузі права. Так, інститут фінансового права, зокрема, як податкове право, вміщує тільки норми, що регулюють суспільні відносини виключно у сфері сплати податків. Таким чином, спеціальні норми немовби забезпечують ритмічну та послідовну реалізацію загальних норм права.

Норми обмеженої дії перебувають під впливом об’єктивних, суб’єктивних, просторових, часових та ситуаційних факторів. У свою чергу, кожний з названих факторів може виступати диференційним елементом поділу норм на підвиди. Прикладом норм обмеженої дії є: норми місцевого значення, адресовані спеціальним суб’єктам (норми, розраховані тільки на працівників певних міністерств і відомств), діють обмежений час (Закони України “Про державний бюджет”, “Про фіксований сільськогосподарський податок” та ін.) і розраховані лише на визначену ситуацію (стихійне лихо, економічну кризу) тощо.

Таким чином, лише з’ясувавши внутрішній зміст фінансових відносин, які потребують правової регламентації, а також характер та форми вираження диспозиції у правових нормах, що регулюють вказані відносин, можна досягти ефективної класифікаційної характеристики правил поведінки відповідних суб’єктів.