5.Весільна драма як самобутнє явище українського фольклору. Весільний обряд як драматичне дійство.

Весілля - стародавній звичай, що іде своїми коренями в далеке минуле і являє собою унікальне дійство з елементами театральності. Як фольклорне явище, воно містить у собі величезний потенціал народу, відбиваючи його менталітет і пріорітети. На нашій землі воно існує вже багато років і у нинішній час весілля в українській фольклорній традиції не втрачає своєї актуальності.

Українську весільну обрядовість можна умовно поділити на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесільний. Кожний з цих етапів має свій стиль, час і свої риси святкування, якими він і відрізняється від інших частин весільного дійства.

Починалося все із сватання, основні моменти якого зводились до того, що наречений вибирав сватів, які йшли сватати дівчину в будинок її батьків. Вибір сватів - це відповідальний момент, тому що від нього залежали результат і подальший розвиток подій самого весілля.

Переступивши поріг, одержавши дозвіл ввійти в будинок, свати кланялися в знак вітання і подяки господарям будинку. Потім запитували чи туди вони прийшли, де живе прекрасна дівиця і т.п. Батьки дівчини, заздалегідь приготувавшись до приходу сватів, зустрічали їх хлібом - сіллю і накритим до обіду столом. За частуванням мова зводилась до того, що " у Вас є красива молода дівиця, а в нас молодий хлопець, якому припала до серця саме ця дівчина ". Якщо дівчина була згідна вийти заміж за цього "доброго молодця", вона виносила рушники, якими перев'язувала сватів . Це означало , що дівчина приймає їхню пропозицію. Коли ж вона відмовлялася, то, згідно ураїнської традиції, вона дарувала молодому гарбуза. У такому випадку про хлопця казали, що він "вхопив гарбуза" або "облизав макогін".

У разі успішного сватання через певний час відбувалися умови (оглядини, домовини) - знайомство з господарством молодого, а за два тижні до весілля влаштовували заручини - своєрідне скріплення договору про шлюб. На заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Після усіх цих церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитись вважалася безчестям, за відмову ж сплачували відшкодування матеріальних витрат та ще й "за образу".

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора (вечорин, підвесілок, дружбин, вінкоплетин). Такі вечорини влаштовувались окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої - старша дружка, дружки, брати. Крім того існував цілий ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого, свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій, посаджені (хрещені) батьки "заправляли" весіллям . Основна роль у благословінні молодих, їх зустрічі та проводах належала батькам наречених. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання.

Вінчання як весільний обряд формувався поступово. Ще у XVII ст. церковне освячення шлюбу не мало законної чинності і тому нерідко відбувалося до весілля . Повінчані ж до самого весілля жили нарізно. Лише у 1843 р., Синод видав указ, згідно з яким молоді повинні були жити після вінчання разом, не чекаючи весілля . Відтоді вінчання, як правило, проводили в один день з весіллям , хоча в окремих регіонах України воно майже до початку XX ст. все ж відбувалося до весілля: або відразу після сватання, або після заручин, іноді напередодні весілля у п'ятницю.

Протягом XIX ст. вінчання поступово стає традиційним весільним обрядом, набуваючи магічного, символічного та побутового характеру. На Правобережній Україні склався цілий ритуал церковного шлюбу, який, крім вінчання, включав церковні оповіді - освячення згоди молодих та шлюб. Протягом трьох тижнів (від заручин до вінчання) піп тричі оголошував громаді про пошлюблення молодих. Після третього оголошення наречені вінчалися.

На вінчання молоді у супроводі свого почту відправлялися, як правило нарізно. Перед тим вони просили у батьків благословення , і ті благословляли їх "прощівним" хлібом, бажаючи "ніколи не знати нужди та жити у мирі". Під час вінчання весільна матка тримала на плечах у молодого свічку та калачі, а весільний батько - свічку на плечах молодої.

Виходячи з церкви, молоді з'їдали цілушку хліба ("щоб солодко жилося"), який молода перед вінчанням клала собі за пазуху. На Закарпатті цей дещо містичний ритуал відбувався в іншій формі: молоді дивилися один на одного через свої калачики ("аби бачити своє щастя"), котрі потім з'їдали разом із вареними яйцями. Все це мало символізувати об'єднання родів.

Власне весілля починалося із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село у супроводі дружок та бояр. Як правило, у неділю молодий готувався їхати за молодою. За звичаєм до воріт його проводжала мати у вивернутому вовною наверх кожусі, хлопця обсипали "на щастя" зерном та дрібними грішми. На його шляху влаштовували перейму, вимагаючи викуп за наречену. Викуп повторювався ще кілька разів: біля воріт нареченої ("ворітна"), в сінях, де молоду охороняли дружки, та за місце біля нареченої, де сидів молодший брат або близький родич. Останній викуп - так званий весільний пропій - відбувався в кінці весілля . Після викупу місця починалося дарування. Спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім навпаки.

Наступав найдраматичніший весільний обряд - розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя, певною мірою - у підлегле становище. У найдавніші часи обряд розплітання виконувався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці XIX ст. - в домі як молодої, так і молодого - приданками, свекрухою й навіть самим молодим.

За покриванням голови (а в народі казали: "Як молода пов'язалася хустиною , то вона вже жінка, вона вже господарка") відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання всіх гостей до сімейного торжества. Потім збирали наречену в дім молодого і перевозили посаг. За народним віруванням віз з молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиха та "очистити" молоду.

У домі молодого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їх обрядового з'єднання. У відповідності до цього молодих зв'язували чимбаром. Існувало багато інших весільних символів поєднання молодих: два гільця, два короваї, два зліплених докупи голуби, перев'язування двох ложок - молодого і молодої тощо.

Весілля закінчувалося у понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них - обряд шлюбної ночі - включав переодягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості; другий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля знову розподілом короваю та даруванням молодих і родини нареченого.

Щоб зміцнити зв'язок між молодих та полегшити період адаптації нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачила цілий ряд післявесільних обрядів. Через день два молодий кликав гостей на пропій, через тиждень наречені йшли до батьків нареченої на міни, під час яких тесть віддавав молодому те, що обіцяв ("мінив"), коли укладали шлюбну угоду.

Останній повесільний ритуал - калачини (розхідний борщ) відбувався через місяць після весілля . Молодий купував калачі та напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб "запити" свою "господарність".