68.Жанр анекдоту в українському фольклорі. Дослідники української пареміології.

Анекдоти

Анекдот (від гр. anekdotus – невиданий, неопублікований) – коротка гумористична оповідь побутового характеру про смішний випадок чи подію з дотепним несподіваним закінченням.

Жанр пройшов досить довгий шлях розвитку, під час якого зазнав певних змін і шліфувань. Первісно анекдотами називали не лише веселі, а різні історії з життя – вони були близькими до новелістичних казок та народних оповідань. Найбільшого поширення набували оповіді гумористичного змісту. Великою мірою вони розвивалися в зв'язку з писемною літературою. З неї запозичений і сам термін на означення жанру – вперше його застосував Прокопій Кесарійський у кінці твору «Таємна історія», датованого 6 ст. В епоху Середньовіччя подібні твори поширювались під назвами фабльо (фабули), фацеції – гумористичні оповідання новелістичного плану. У переважній більшості вони переходили в усне побутування з книжних джерел і були побудовані на мандрівних сюжетах. Пізніше, втративши зв'язок з літературою, гумористичні розповіді трансформувались у стислий жанр народної прози зі своїми специфічними рисами і жанровими ознаками.

Визначальною рисою анекдотів, як зазначає Ф. Колесса, є локальний колорит. Простежуються риси, спільні з усіма жанрами прози, жартівливими піснями. Але у функціональному плані вони найближчі до соціально‑побутових казок. Часто анекдот є окремим епізодом із казки, часто соціально‑побутова казка сприймається як серія анекдотів.

Тематично анекдоти охоплюють усі явища і реалії дійсності, характеризують різні верстви, суспільні стани, професії, з гумором виявляють особливості етнопсихології, вади різних народів і національностей; риси характеру людей, взаємини тощо. Умовно анекдоти можна помістити на межі між казковою і неказковою прозою, бо в них синтезовані риси, властиві різним жанрам народного епосу. Значна частина творів, в яких дійовими персонажами виступають тварини, близько споріднена з казками про тварин, байками. Виділяють групи суспільно‑побутових та родинно‑побутових анекдотів. Окрему групу становлять твори, пов'язані з історичними подіями та особами, зокрема сучасні політичні анекдоти, що набули особливого поширення у період застою напередодні розпаду СРСР. Цей жанровий різновид – унікальне явище у світовій народній словесності.

Поетика жанру. На відміну від інших епічних жанрів, анекдоти – лапідарні, дуже стислі. Якщо сюжет соціально‑побутової казки‑новели будується на кількох фактах, то анекдот – лише на одному, дія ніколи не розгортається, подається схематично у сконденсованому вигляді. Для них характерна своєрідна система художніх засобів: відсутня описовість і прийоми, пов'язані з нею; використовуються різні засоби гумористичного освоєння дійсності: сарказм, пародія, іронія. Більшість із них побудовані в гротескному стилі‑Тут часто вживаються засоби, яких немає в інших жанрах неказкової прози: наприклад, алогізм, як непередбачене попереднім змістом завершення дії; більше уваги надається підтексту чи езоповій мові.

Важливу функціональну роль виконують прийоми контрасту, антитези, гіперболи, ретардації – акцентуючи на несподіваності розв'язки. Багато анекдотів побудовано у формі діалогів. У їх вико панні особливо важливі індивідуальні акторські здібності оповідача, який супроводжує мовлене мімікою, жестами – тобто вагомими є всі позатекстові компоненти, невербальні засоби.

До характерних прийомів належать також фігури, пов'язані з каламбурним обігруванням слів чи перефразуванням відомих прислів'їв, приказок, а також – пародіювання мови видатних людей. Народна традиція анекдотів вплинула на художню літературу, зокрема, розвинулась у творчості Г. Квітки‑Основ'яненка, С. Руданського. Народний анекдот став основою літературної гуморески

Дослідники української пареміології.

З розвитком світської професійної літератури її зв'язок з усною творчістю став ще міцніший. Письменники черпали думки та образи зі скарбниці народної мудрості, в свою чергу авторські вдалі афористичні вислови ставали народними. Народні прислів'я і приказки часто зустрічаємо у філософських і поетичних творах Г. Сковороди, а деякі його сентенції стали народними

Серед українських збирачів першими можна вважати також Г. Сковороду, П. Гулака‑Артемовського, П. Білецького‑Носенка, Г. Квітку‑Основ'яненка, Л. Боровиковського, А. Метлинського, В. Забілу, М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича. Добірку прислів'їв надрукував Т. Шевченко в «Букваре южнорусском» (СПб., 1861), інші добірки прислів'їв були підготовлені О. Бодянським, М. Максимовичем, І. Срезневським, М. Костомаровим та ін. Першою окремою збіркою українських прислів'їв було здійснене з допомогою Г. Квітки‑Основ'яненка видання В. Смирницького «Малороссийские пословицы и поговорки, собранные В.Н.С.» (Харків, 1834), де вміщено 607 творів. На Західній Україні першим виданням був збірник Г. Ількевича «Галицькі народні приповідки», що вийшов у Відні в 1841 p., куди увійшло 2715 зразків. У цьому ж році Л. Боровиковський опублікував добірку прислів'їв в альманасі Є. Гребінки «Ластівка», а Я. Головацький – в альманасі «Венок русинам на обжинки» (Відень, 1847, Т. 2) подав розділ «Приказочки». М. Закревський у другій книзі свого збірника «Старосветский бандуриста» «Малороссийские пословицы, поговорки и загадки и галицкие приповедки» подав близько 4000 прислів'їв, а в 1854 М. Номис (М. Симонов) видав збірку «Українські приказки, прислів'я і таке інше», що стала помітним явищем не лише в українській, а й у слов'янській фольклористиці. Чимало прислів'їв надруковано у збірках І. Манжури «Приказки, прислів'я і таке інше» (Харків, 1890), М. Костомарова «Нова збірка малоруських приказок, прислів'їв, примовок, загадок і замовлянь» (Одеса, 1890), Б. Грінченка, В. Гнатюка та ін. У шести книгах «Етнографічного збірника» (1901–1910) І. Франко опублікував понад 31000 прислів'їв. Це було найбільше досягнення фольклористичної науки у цьому жанрі.