2. Деревообробні промисли і ремесла, гончарство, гутництво.

Деревообробні промисли і ремесла. Одними з найбільш стародавніх є ремесла й промисли, пов'язані з обробкою дерева та будівництвом дерев'яних споруд» В Україні здавна виготовляли з дерева також кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого.

Особливо великого розвитку набули деревообробні промисли на Поліссі та у лісостеповій зоні, де був достатній вибір різноманітної деревини.

Простішими і, слід гадати, найдавнішими способами обробки дерева були випалювання та видовбування (вирізування). У такий спосіб виготовляли кадовби (великі діжки для зберігання зерна), жлукти (для зоління білизни), ступи, човни, ложки. При виготовленні ложок, ополоників, ковганок використовували дерево берези, липи, груші.

З розпиляної деревини робили заготівки, котрі потім оброблялися за допомого!) ножів та різців і шліфувалися так званим шліфе ром. Розрізнялися прості, нефарбовані ложки (мужицькі, або циганські) і фарбовані за допомогою спеціальної техніки у темночервоний та золотавий кольори, а іноді ще й різьблені руські ложки.

До пізніших деревообробних промислів, що вимагали досконалішої техніки та інструменту, належить бондарство. Асортимент виробів бондарів був дуже широким.

Значне місце посідали різноманітні за призначенням та місткістю й формами бочки з двома дінцями: 50—60 відерні діжі для транспортування води; 20—30-відерні — для пива, вина і квасу, для соління грибів, риби, овочів і фруктів; 5—10-літрові баклаги та барилки тощо. Другу велику групу складали вироби, що мали одне дінце: дерев'яні відра й цебри для води, діжки для квашення овочів, хлібні діжки, балГі, бодні, шаплики, коновки, мірки, дійниці тощо. Одні з них мали форму циліндра, що звужувався до верху, інші звужувались до низу.

Бондарський промисел вимагав від ремісника високої майстерності і необхідних навичок. Зокрема, досить складною технічною операцією було встановлення дна. При цьому бондар крім звичайного інструменту — сокири, пилки, стамески, долота, молотка і свердла — користувався рубанком і фуганком, циркулем, шерхебелем, лінійкою, кривим стругом (уторником). Клепки скріплювалися двома або кількома дерев'яними (у пізніші часи залізними) обручами. їх стягування було також ділом неабияким.

Майстри були добре обізнані з якостями й властивостями різних порід дерева, підбираючи конкретно для кожного виробу чи його деталей спеціальні сорти — твердіші дуб, березу, граб чи бук, або м'якіші — наприклад осику. Деревина заготовлялася заздалегідь. Зрубані дерева розпилювали вручну або на лісопилках, так званих тартаках (з використанням енергії води, що падає), висушували, сортували тощо.

Значного розвитку досягло в Україні стельмаство —виготовлення саней та різноманітних возів, а також деталей до них. Матеріал для гнуття ободів до коліс, дуг, полозів спочатку розпарювали у спеціальних парнях, які мали вигляд зрубної землянки з подвійними стінами і вікном.

Між стінами засипали і утрамбовували пісок. У долівці землянки викопували піч, над нею встановлювали чан із подвійним дном та отвором для виходу пари. Від печі проводили димар. Вода по дерев'яному жолобу (коритцю) подавалася ззовні в чан. Матеріал для гнуття закладали в парню через вікно, яке потім старанно замазувалося.

Через добу після того, як вогонь було розведено, стельмахи вже могли виймати на пробу розпарений матеріал. Існувала й так звана суха парня — яма, в якій розкладали вогонь; потім її накривали дерном, щоб дрова лише тліли. Зверху розміщували матеріал для гнуття, який розпарювався за допомогою диму та пари. Невеликі деталі розпарювали у звичайній хатній печі. Будівництвом житла і господарських будівель, а також, церков, яке подекуди обходилося без жодного цвяха і, отже, було пов'язане виключно з обробкою дерева, займалися теслярі. Звичайно вони працювали на місці зведення об'єктів, уклавши угоду з господарем або громадою. Інколи, однак, теслярство набувало вигляду кустарного промислу: збудовані хати у розібраному стані привозили і продавали на місцевих ярмарках.

Теслярі мали справу з крупномірною обробкою деревини. За допомогою пили й сокири вони розпилювали й обтесували колоди, долотом і стамескою робили в них повздовжні й поперечні пази, а на кінцях — кутові зарубки. При зведенні будівель використовували також свердла, струги, шнури для вивірення вертикалі, планки-аршини тощо.

З розвитком капіталістичних відносин і поширенням відхідництва сільські теслі нерідко виконували роботи по зведенню церков, монастирських, житлових і господарських будівель, водяних млинів, вітряків, мостів, гребель та інших великих споруд, об'єднуючись в артілі.

Серед деревообробних промислів значне місце займало столярство. Порівняно з теслярами столяри виконували більш тонку роботу. ЇІІиршою була й номенклатура їхніх виробів. Столяри приєднувалися до теслярів на завершальному етапі будівництва житла, встановлюючи двері, вікон ні рами, наличники, а також хатнє начиння — столи, лавки ослони, скрині тощо. Ними виготовлялися й знаряддя праці — плуги, рала, сохи, борони та ін.

Оскільки асортимент виробів столярів був дуже широким (існували, наприклад, столяри-бердники, столяригребінники, що виконували дуже тонку роботу по виготовленню гребнів і берд для прядіння та ткацьких верстатів) у різноманітним був і інструмент, яким вони користувалися,— різні види пилок, розміряч, косинець, утримач, молотки, рубанки та фуганки, обценьки, ватерпас. Столяри мали в своєму розпорядженні столярний верстат або користувалися спеціальним ослоном, що мав виступ для упору оброблюваної деталі тан зажим для її утримання.

Слід відзначити таку рису українських ремісників, як прагнення обов'язково прикрасити речі, що ними виготовлялися. Так, наличники вікон і дверей звичайно прикрашалися написами, хрестами, розетками, орнаментувавсь сволок, що підтримував стелю у хаті. За допомогою худож ньої різьби, випилювання, випалювання, фарбування при крашалися дуги, ярма, спинки саней і возів, мисники та багато інших виробів аж до гряділей плугів. Особливо ретельно орнаментувалися скрині для збереження посагу наречених. Стриманість у кольорах, художній такт, відчуття пластики дерева дозволяють говорити про високу художню культуру українських ремісників.

У поліських районах України помітне місце серед деревообробних промислів та ремесел посідало плетіння з кори дерева (берези або липи), а також з лози. Коробки-сівалки вигинали з дранки (широких тонких пластичних дощечок), яку відколювали від товстих колод, ретельно обстругували а потім розпарювали у печі. З вужчих та тонших полос дранки, берести, лубу або лика плели кошелі для збирання у лісі ягід і грибів, для транспортування порівняно легких вантажів у руках або через плече.

Чималу кількість виробів, особливо напівсферичні кошики, що використовувалися при збиранні картоплі та інших овочів і плодів, виплітали з лози. Багато виробів побутового й виробничого призначення плели 3 СОЛОМИ. На Поліссі було відоме також плетіння з лика взуття —так званих личаків. Як і інші види виробів із дерева, плетеш речі в багатьох випадках відзначалися художньою довершеністю.

У наш час у зв'язку з поширенням на селі промислових виробів (металевих, скляних, пластмасових) асортимент виробів з дерева, як і кількість майстрів, значно зменшилися. Щодо плетіння, то воно зберігається головним чином у вигляді художнього промислу.

Гончарство. Протягом багатьох століть гончарство посідало одне з провідних місць серед селянських промислів.

Воно увібрало в себе технічні навички і художні традиції, що існували ще з часів неоліту.

Найбільші центри гончарного промислу були зосереджені в лісостеповій зоні, особливо на Лівобережжі. Такими центрами, що збереглись досьогодні, є Опішня на Полтавщині, Кролевець, Олешня, Ічня на Чернігівщині, Нова Водолага, Просяне, Ізюмщина на Харківщині, Бубнівка, Кришинці, Бар — на Поділлі. Є такі центри на Поліссі та в Карпатах.

Виробництво керамічних виробів — трудомісткий і довготривалий процес, що вимагає від ремісника володіння різноманітними навичками — починаючи від вибору глини і кінчаючи термічною обробкою виробів. Глину добували найчастіше відкритим способом за допомогою лопат і дерев'яних відер, а інколи будували шахти з дерев'яним зрубом і корбою для механічного підняття глини. Добуту сировину привозили додому і скидали у глинник, який міг бути у хаті, а іноді у дворі у спеціальній ямі або просто на поверхні.

Тут глина протягом певного часу пріла. Цей процес прискорювали, постійно поливаючи її водою і перелопачуючи. Потім глину піддавали обробці та очистці: били дерев'яним товкачем (довбнею) або веслом, стругали стругом і дротом — щоби позбавитись домішок. Перед формовкою глину місили, як тісто. Таким чином масу обробляли декілька разів і, зліпивши її у вальки (зампятки, грудки), складали у глинник. Через кілька днів їх знову ретельно місили, видаляючи камінчики та рослинні залишки, і розділяли на невеликі частки, достатні розміром для формовки певного виробу.

В Україні під кінець XIX ст. загального поширення набув важкий ножний гончарний круг. Він складався з двох дерев'яних кругів: нижнього, більшого — спідняка і верхнього, меншого — верхняка. Обидва вони з'єднувалися спицею (веретеном), спочатку дерев'яною, а потім — металевою. Нижній круг приводився в рух ногою, на верхньому гончар руками формував посудину.

Після просушки на повітрі, а взимку в домашній печі посуд випалювали. Спеціальна піч, яку споруджували або у дворі гончара, або за селом, складалася з двох частин: великої — очагу і малої — горнилії, розділених козлом —стіною з отворами для проходу диму і нагрітого повітря.

Округле склепіння печі (клобук) теж мало отвори для виходу пари.

Посуд у горнилі ставили рядками, між якими були глиняні перегородки — рачкщ а решту простору засипали уламками битого посуду. Полив'яний посуд випалювали двічі — у сирому вигляді і після обливки поливою.

Сформований предмет, ще знаходячись на гончарному крузі, отримував рельєфне викінчення пальцями, спеціальними паличками, на нього наносився гравірований або кольоровий орнамент. У розмальовці виробів брала участь уся сім'я гончара. Для малювання вживали квач, куряче або дятлове пір'я, ріжок, дерев'яний ніж — стек.

Керамічні вироби поділялися на чотири основні групи: побутовий посуд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки-кахлі, будівельні матеріали — черепиця, плоска цегла типу плінфи, якою викладали під варистої печі.

До побутового посуду належали миски, полумиски, ринки, горщики-борщівники, кашники, глечики, тикви, барильця, куманці. До другої групи, крім декоративного посуду, відносились також дитячі іграшки: баранці, півники тощо.

Кахлі у великій кількості вироблялися українськими майстрами і використовувалися для оздоблення будинків, церков, для облицьовування печей. Черепицю здебільшого виготовляли гончарі Півдня України, Поділля, Галичини і Закарпаття, а плоску цеглу для печей виробляли багато і повсюдно.

За особливостями художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні можна виділити декілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка); південно-східні, де в основному поширена зелена і золотиста полива, а також безполивний розпис жовтою глиною («описка»); для Полтавщини характерні червоні миски з широким «фляндрованим» розписом, що створюють майстри Опішні і Поставки; красотою орнаменту, кольористістю і витонченістю відрізняється кераміка Поділля; високого рівня досягли в своїй творчості, особливо в техніці гравірування (ритування) майстри Косова і Пістині в Карпатах, умільці Сокальщини в Галичині та Хустщини й Виноградівщини на Закарпатті. При безперечній спільності форм української народної кераміки кожний центр гончарства вирізнявся своїми особливостями і своєрідністю.

Гутництво. Виготовлення скла — гутництво — відоме в Україні ще з часів Київської Русі. За багато століть розвитку воно досягло досить високого технічного і художього рівня.

Найбільшого поширення гутництво набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, що зумовлено наявністю значної кількості потрібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кількості лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу і поташ.

Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт.

Досить поширеною була оренда гутниками певної частки поміщицької землі разом із лісом, озером, млином тощо. Плата за оренду встановлювалася натурою (скловиробами) або грошима.

Скляним посудом у XIX — на початку XX ст. користувалися в основному поміщики, чиновники, купецтво, духовенство, аптекарі. Щодо віконного скла, то воно широко використовувалось як міськими, так і сільськими жителями. Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання і транспортування харчових продуктів тощо. Такий посуд дуже часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, налепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом. Проте дрібне селянське гутництво ще з XVIII ст. почало зазнавати тиску з боку відповідних мануфактур, створюваних поміщиками і підприємцями. Вже в кінці XIX — на початку XX ст. кількість дрібних селянських гут почала різко скорочуватись: вони не змогли перейти на виготовлення гравірованих, шліфованих та пресованих виробів через брак коштів для закупівлі нового технічного устаткування. Дрібні гути продовжували у невеликих кількостях формувати і декорувати традиційний посуд, попит на який до початку 20-х років зберігався тільки на місцевому ринку.