1. .Етнографія України: Навч. посібн. / за ред. проф. С.А. Макарчука. – Вид. 2-е, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2004.

2. Наулко в.І. Та ін. Культура і побут населення України. – к., 1993.

Додаткоа література.

Борисенко В. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. K., 1988;

Демиденко Л. А„ Культура и быт болгарського населения УССР. К., 1970;

Единение народов — единение культур / Под ред. А. К. Федорука. К., 1987;

Кожолянко Г. К. Материальная культура населения Буковины. К., 1988;

Материальная культура компактных этнических групп на Украине / Под ред. M. Г. Рабиновича, М., 1979;

Народы мира: Ист.-энцикл. справ. M., 1988; Наулко В. И. Развитие межэтнических связей на Украине. К., 1975;

Наулко В. I. Етнічний склад населення України / / Рад. школа. 1990.

Пашкова Г. Т. Етнокультурні зв'язки українців та білорусів Полісся. К., 1978;

Прилито Я. П. Етнокультурні зв'язки болгар та східних слов'ян. K., 1963;

Чернявська С. М. Побут і музичний фольклор чеського населення Одеської та

Этнические процессы в современном мире / Под ред. Ю. В. Бромлея. M., 1987;

Этнокультурные процессы в национально-смешанной зоне / Под ред. И. С. Гурвич. M., 1989.

Практичні завдання.

Скласти карту етнографічних пам‘яток свого села, району.

Зібрати колекцію тадиційних зарядь праці, одягу, керамічного і дерев‘яного посуду, декоративних тканин та іншого хатнього начиння, документальні матеріали, які відбивають храктерні риси традиційно-побутововї культури твого народу (фотографії, кресленя житла і господарчих споруд, одягу, посуду, тканин тощо, фотографії обрядових дій і свят і т. Д.). Виготовити макети, моделі знарядь паці, поселення, жита тощо; записати народні пісні, приказки, казки, легенди тощо.

Відповісти на запитання.

1. Які народи і коли переселилися на територію Україїни? Ким і коли було засноване твоє село (місто)?

2. Які особливості матеріаьної і духовної культури твого народу? Які сільні риси з культурою українського народу та інших народів, що живуть поруч, виникли в культурі та побіті твого народу?

1. Етнографічні особливості інших народів України.

В Україні, крім українців, живуть представники багатьох народів. Вони, як зазначалося, належать до різних етнолінгвістичних сімей та груп і становлять чверть населення республіки. їхня історія і культура розвивалися у тісному взаємозв'язку з культурою українців.

Характер сучасних етнокультурних зв'язків в Україні значною мірою зумовлюється зв'язками народів у минулому, що історично склалися, рівнем їхнього соціально-економічного розвитку, природно-географічними та іншими чинниками. Особливого інтересу набувають ці питання у плані співвідношення загального і національно-специфічного, збереження самобутніх рис і можливостей використання національних традицій.

Культура того чи іншого народу — унікальне, неповторне багатогранне явище, котре у кожному випадку потребує спеціального дослідження. Розглянемо лише деякі особливості й тенденції розвитку культури етнічних спільностей держави на сучасному етапі.

Одними із найважливіших явищ культури є народне житло, землеробська техніка і народний одяг. Вони стосуються сфери так званої матеріальної культури, яка найбільшим чином підлягає впливові соціально-економічних чинників.

У сучасній народній архітектурі України нерідко незалежно від етнічних моментів знайшли відбиття соціальні перетворення, зближення культурно-побутових умов життя міського і сільського населення. Разом із тим формування, спільних рис в архітектурі різних народів не призвело до .ліквідації самобутніх форм культури: розвиток народної архітектури часто відбувався на основі сполучення будівельних традицій і найбільш раціональних методів, пристосованих до місцевих умов. Нерідко традиції, набуваючи нових рис, тією чи іншою мірою зберігають етнічний колорит.

Це стосується, зокрема, традиційного житла східнослов'янських народів, яке за всієї різноманітності здавна розвивалося на єдиній основі. Етнографічні особливості житла східних слов'ян найбільшою мірою зберігаються за окремими історико-етнографічними районами України.

Показовим у цьому плані є Полісся — район давніх етнокультурних взаємодій.

У традиційному житлі українців, білорусів та росіян Полісся є багато спільних рис. Зокрема, у широкій смузі Західного Полісся, Чернігівщини та Південної Бєларусі були поширені дво- та трикамерні будівлі, які складалися з сіней і хати (кімнати) або двох суміжних хат і прибудованих до них сіней. В інтер'єрі переважало планування українсько-білоруського типу. Двокамерні житла з подібним внутрішнім плануванням були поширені й серед росіян Слобожанщини — вихідців із різних районів Росії, у тому числі й тих, для кого таке планування не було характерним.

Українські шливи виявилися і в інших особливостях житла цього регіону: зовнішньому оформленні (обмазка стін глиною, побілка), декоративному розписі, «відкритому» типі дворів із вільним розташуванням будівель тощо.

В інших районах давнього спільного розселення росіян, білорусів, українців — як-то Приазов'я чи Поділля, Буковина чи Наддніпрянщина — планування житла, його інтер'єр і зовнішнє оформлення були подібними. Нерідко відмінності торкалися лише термінології. З другого боку, деякі риси, характерні для народної архітектури росіян та білорусів, набули поширення в Україні: постановка житла торцевим фасадом на вулицю за червоною лінією забудови, Г-подібний тип сільського двору, декоративне оформлення дерев'яних фронтонів та ін.

Порівняння народного житла українського і молдавського населення України свідчить, що і тут переважають спільні риси, зумовлені близькістю форм господарської діяльності, природним середовищем тощо. Це стосується Північної Буковини, південної частини Прутсько-Дністровського межиріччя, південно-західних районів України.

Наприклад, у традиційному житлі українців і молдаван Південного Подністров'я побутували опалювані сіни з очагом, комплекс із двох будівель, кожна з яких виконувала парадні або повсякденні функції. На Кіровоградщині традиційне житло в молдавських поселеннях більшою мірою було подібним До українського: дво- або триподільне, із внутрішнім плануванням українсько-білоруського типу.

Спільні риси виявляються і в житлі народів, різних за походженням: наприклад, в українців і угорців Закарпаття, українців і румунів Буковини, українців і гагаузів Південного Подністров'я.

У житлі угорців є багато своєрідних рис, характерних для всього Закарпатського регіону. Зміни торкаються збільшення багатокамерності та удосконалення побутових умов. Разом із тим зберігаються народні будівничі терміни, традиційні назви і функціональне призначення окремих приміщень, своєрідні декоровані меблі, декоративні настінні рушники (тьорюлкьозе) у святкові скатертини (оброс) та ін.

Значний вплив на різні сторони культури та побуту населення України, у тому числі на народне житло, мало промислове піднесення кінця XIX — початку XX ст. Цей процес супроводжувався класовим розшаруванням населення. Соціальні моменти найшли відбиття і в функціональному використанні житла. Наприклад, у поширеному серед болгар комплексі з двох будівель так звана кухня ставала основним житловим приміщенням, тоді як більший дім (голямата къща) призначався лише для прийому гостей, тобто був нежитловою спорудою, що свідчила про достаток господаря. Подібне явище було відоме з кінця XIX ст. серед заможних верств і інших народів. Різниця полягала у тому, що «представницькі» функції виконувала лише одна святкова кімната (велика хата в українців, горница у росіян, каса маре у молдаван та ін.), а у болгар — цілий будинок.

У житлі балканських переселенців (болгар, греків, албанців, гагаузів), хоча на них істотно вплинули нові екологічні та соціально-економічні умови, тривалий час зберігалися риси, характерні для районів їхнього колишнього розселення. Це стосується, зокрема, архаїчних прийомів будівельної техніки і конструкції житла. Однак ці особливості залишилися подекуди лише в перших житлових будинках, які потім використовувалися як господарські споруди (напівземлянки — бурдеі — з приміщенням, в яке виходило вустя печі з прямим димоходом — оджаклик та ін.). Згодом набув поширення комплекс для опалення та приготування їжі, який складався з очага, широкого комина і хлібної печі (годжак у греків, уджак, огніиїте —у болгар). Подібний тип житла з опалюваними сіньми був характерний для зазначених народів у місцях їх давнього перебування. Опалювані сіни були поширені й серед інших європейських народів, що жили в Україні,—- угорців, румун, німців, певною мірою поляків та чехів.

Своєрідність інтер'єрові житла балканських переселенців надавали настил для спання (одьр у болгар, софа у греків), довгі подушки (кубан, міндер у греків, возглавница у болгар), смуги з червоної тканини, які розвішували

під стелею, декоративні ткані рушники з рослинним або зооморфним орнаментом, круглий невеликий стіл (софра у болгар, трапез у греків). Ці елементи подекуди можна зустріти і сьогодні.

На сучасному етапі відбуваються значні зміни у народному житлі всього населення України. Зникають деякі допоміжні будівлі (клуні, комори та ін.), що стають непотрібними у нових умовах ведення господарства. Інтер'єр сільського житла наближається до міського. Кухонний комплекс ізолюється від житлового, зменшується у розмірах або зникає зовсім традиційна піч та ін. Однак окремі традиційні елементи інтер'єру подекуди зберігаються. За традицією з більшою дбайливістю прикрашається святкова кімната, продовжують побутувати традиційні ткані вироби, килими, рушники та ін.

Для молдавського житла, як і для українського, характерне збереження традицій розпису зовнішніх і внутрішніх стін. Продовжують своє існування давні навички використання кольорових глин, барвників рослинного і тваринного походження. Одночасно серед усіх народів України поряд із традиційними матеріалами застосовуються більш сучасні: декоративна штукатурка, штампований орнамент, імітація граніту, мармуру тощо. У зв'язку зі зміною планування житла (будівництво «квадратних» хат) фронтонний декор поступається художньому оформленню стін.

Особливості народного житла, які враховуються в індивідуальному і професійному будівництві, сьогодні більш помітні за культурно-господарськими регіонами, ніж за етнічними ареалами. Водночас житло, створене професійними архітекторами за типовими проектами, ефективніше впроваджується там, де використовуються не лише сучасні архітектурно-планувальні конструкції, а й народні художні засоби, кращі етнічні традиції.

Землеробська техніка, як і інші знаряддя праці, належачи до засобів виробництва, визначає розвиток продуктивних сил і виробничих відносин.

Майже до самої колективізації, незважаючи на різний рівень соціально-економічного розвитку народів України та ступінь їхньої соціальної диференціації, особливості землеробської техніки, способи обробки грунту та збирання врожаю, системи землеробства найчіткіше виявлялись за історико-етнографічними районами. В той же час поряд із культурно-побутовою спільністю у цих районах довго зберігалися риси етнічної своєрідності, виражені і у знаряддях праці. Деякі з них, зокрема, сягали феодально-кріпосницької епохи, тодішньої спрямованості господарської діяльності тих чи інших народів: подвійні мішки для сіяння (дісаги), сапки (у болгар — мутики), віялки (астраханки у росіян), своєрідні борони (сурму) у греків та ін.

Сучасна сільськогосподарська техніка повсюдно замінила традиційні знаряддя, хоча в деяких її елементах певною мірою зберігаються риси, які відбивають багатовіковий досвід культурно-господарської діяльності народів.

Традиційний одяг є важливим джерелом вивчення етнічної історії. Так, одяг росіян в Україні відбивав різноманітність російського народного костюма. Цікаво, що тут побутувало багато його видав, характерних для районів, звідки прийшли російські переселенці. Найбільша спільність російського та українського костюма визначалася саме там, де культурно-побутові контакти між цими народами були найтіснішими. Так, у ряді російсько-українських сіл Приазов'я, заснованих наприкінці XIX ст. «казенними» селянами з Курської, Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній, розпашний сарафан з ліфом на лямках спочатку носили лише росіянки, потім він поширився серед українок. До початку XX ст. українки вже носили широкі російські спідниці. На Слобожанщині українки, як і росіянки, носили поньову, хоча й віддавали перевагу традиційним червоносинім плахтам.

Збереження рис етнічної специфіки в одязі найбільшою мірою залежало від етнічних традицій, а також рівня соціального розвитку, взаємин з іншими народами. Так, в народному костюмі населення українсько-білоруської міжетнічної смуги (Полісся, Волинь) збереглися давні реліктові, можливо праслов'янські, риси (суцільнокроєні поликові сорочки, прикрашені по всьому рукаві та поликам вишивкою гладдю, намітки, постоли). Комплекс жіночого одягу гречанок Приазов'я складався з шароварів і халату, своєрідного взуття, головного вбрання і прикрас; причому до середини XIX ст. переважали вироби з шкіри та хутра, чому сприяло поширення скотарства. Відміна у 1858 р.

автономії грецького округу, а також бурхливий розвиток капіталістичних відносин призвели до нівелювання традиційних рис в одязі греків, зближення його з костюмом міського населення. Щодо болгарського народного одягу, то він близький до загальнослов'янського; з другого боку, у ньому втілені деякі риси культурної спадщини протеболгар — дослов' янського населення Балкан — та інших народів, історія яких тісно перепліталася з болгарською.

У другій половині XIX ст» одяг болгар України помітно уніфікується: найбільш поширеним стає комплекс із так званою роклею — одягом модифікованого типу.

У традиційному костюмі населення України знайшли відбиття і соціально-класові моменти. Зокрема, частина польського населення Полісся (дрібна шляхта) згідно зі спеціальними законами кінця XVIII ст. не мала права займатися ремеслами. їх основними заняттями були оренда землі, відхідництво, будівельні роботи. Поляки більшою мірою, ніж сусідні українці, були пов'язані з ринком. Через усе те в їхньому костюмі було чимало рис, характерних для городян.

Окремі види традиційного костюма тією чи іншою мірою зберігалися серед різних народів України: саморобні шкіряні постоли, хутряні шайки, кольорові вовняні пояси —серед болгар, гагаузів, менше — греків; сарафани — серед деяких груп російською населення; поясний однопілковий одяг у молдаван (катринце) і українців Буковини (горботка) . Деякі з традиційних видів одягу існують і тепер як святкові, інші — переосмислюються і видозмінюються з урахуванням сучасної моди.

У складовому елементі матеріальної культури — народній кулінарії — досить стійко зберігаються риси етнічної специфіки. Своєрідними національними «мітками» вважаються український борщ, російські пельмені, грецька сюрпа, польський бігус, молдавська мамалиґа, болгарська чорба, татарські чебуреки, чеські кнедлики, угорський гуляш, страви єврейської кухні тощо. Разом із тим у кулінарії більшості народів, які живуть в Україні, існує багато спільних рис. Вони стосуються набору основних продуктів, типу страв, способів обробки й приготування їжі, правил поведінки, режиму харчування. Чимало спільного є і у певних заборонах вживання тих або інших страв.

Найстійкіше зберігаються етноспецифічні риси у сфері духовної культури — мові, звичаях, правових нормах, обрядовості, різних видах мистецтва і народної творчості,т віруваннях.

Тенденції розвитку духовної культури на сучасному етапі визначаються трьома напрямами: формуванням загальних рис духовної спільності; виявленням особливостей духовної культури за відповідними історико-етнографічними регіонами; збереженням специфічних рис культури окремих народів.

При дослідженні духовної культури чималий інтерес викликає співвідношення загального і етноспецифічного, нового і традиційного. У сучасній культурі поряд з загальними рисами, особливо у регіональному аспекті, зберігаються трансформовані традиційні, у тому числі ті, що сягають найдавніших часів. Оновлені звичаї та обряди нерідко формуються на місцевому грунті. Так, в південнозахідних районах України і сусідньої Молдови на Новий рік поширений давній звичай щедрування — обходу односельчан зі святковими побажаннями. Серед східнослов'янського, болгарського і молдавського населення у святах сільськогосподарського циклу використовуються обрядове колосся пшениці першої борозни, вінки, декоративні рушники, обрядовий хліб. Ця обрядовість пов'язана з давніми морально-естетичними уявленнями та ритуальною практикою цих народів і тому органічно входить у сучасні церемоніали. Серед народі^, які в минулому займалися скотарством, наприклад болгар Бессарабії, в сучасних трудових святах знайшли відбиття обряди, пов'язані з чабанськими традиціями. Чимало обрядових дійств, які мають давнє походження, сьогодні переосмислюються або знаходять іншу сферу побутування. Так, поширені в минулому серед болгар седянки (аналогія українських вечорниць), на яких дівчата пряли вовну або виконували іншу роботу, зараз можна побачити лише в інсценованому вигляді.

У весіллі — цьому яскравому й урочистому церемоніалі — своєрідні риси виявляються не лише серед окремих народів, а навіть в межах одного етносу. Разом із тим в основних особливостях весільної обрядовості в Україні існує певна спільність. Це стосується найголовніших етапів весільного обряду, його структури, складу і кількості учасників, функцій весільних чинів, передшлюбних дійств, тривалості церемоніалу.

Особливо багато спільного у весільних обрядах східнослов'янського населення. У районах українсько-російського порубіжжя серед обох народів основні весільні обряди відбувалися у хаті молодої: викуп, покриття голови, посад, розподіл короваю, одарювання. Ці риси характерні для всіх східних слов'ян. Разом із тим у російських селах простежувалися специфічні традиції, властиві більше росіянам: у звичаях сговора, передвесільних вечорів, кладки (передвесільного грошового внеску молодого родині молодої), причитань нареченої; з другого боку, в українських селах Росії побутували традиції, принесені з батьківщини,—особливості сватання, заручин, обрядів після весільного циклу та ін.

Не менше спільних традиційних рис у сучасному весіллі білорусів і українців Полісся: обсипання житом, хмелем, розподіл короваю, простилання молодим кожуха на посаді, зв'язування їх наміткою або рушником, перейма, викуп. Всі вони позбавлені містично-магічного змісту і символізують побажання добробуту, щастя, злагоди.

Порівняльний аналіз весільних обрядів Закарпаття свідчить про давньоруську основу їхнього походження.

На це вказують терміни етнографічних реалій: спільна з росіянами назва свадьба, однакові для населення Карпатського регіону і всіх східних слов'ян назви весільних чинів. Цікаво, що на Західній Буковині побутує давньоруський термін челядь.

У болгарському весіллі наявні майже всі принципові ознаки східнослов'янського, але є й деякі особливості. Так, надзвичайно важливу роль на весіллі грають куми (побащина і помайчина). Під час реєстрації шлюбу вони навіть замінюють батьків. Від них батьки молодої приймають чавунок з найпопулярнішою стравою з курятини (манджою) на ознаку згоди. Багато ритуальних дій на болгарському весіллі пов'язано з виготовленням одного з найголовніших атрибутів — весільного прапора (байрака) .

Багато спільних рис у весільній обрядовості народів, які не пов'язані генетично, але об'єднані давніми взаєминами (українці і східнороманські народи, угорці, греки).

Яскравий приклад дає порівняння весільного ритуалу українського і молдавського населення. Крім зазначених вище спільних ознак, можна назвати використання особистого запрошення на весілля у вигляді невеличких колачів (шишки в українців, жемни у молдаван), оформлення святкових атрибутів барвінком (відповідно — квітка і флоаре) тощо» Проте у сучасному весільному обряді молдаван існують і своєрідні риси: передвесільний обряд прощання молодого з друзями (дат мина), ритуальне миття рук старостами перед одарюванням, звичай застилати дорогу молодим килимними доріжками (в українців — рушниками) о Дуже важливу роль у молдавському весіллі, як і у сусідніх болгар, а певною мірою українців Закарпаття і Буковини, відіграють куми і посаджені батьки.

Тривалий час давні звичаї зберігалися у весільній обрядовості греків Приазов'я. У деяких селах молода під час весільного пиру була відсутня і знаходилася разом із молоддю в іншій кімнаті; велика увага приділялася демонструванню її приданого (прика). Досить стійко трималися звичаї уникання (наприклад, молода повинна була мовчати у присутності гостей) і затворництва (після народження дитини жінка сорок днів не мала права залишати оселю).

Для угорського весілля Закарпаття характерні віршовані привітання старшим сватом молодих і гостей, своєрідна атрибутика: носіння сватами палиць, прикрашених рушниками і різнокольоровими стрічками.

Варто сказати про традиційну весільну обрядовість у чеських селах Південного Заходу України. На весіллі з пісень, які побутують і зараз у Чехії, виконуються передусім ті, які супроводжують кульмінаційний момент обряду —зняття з молодої вінка. Крім того, широко представлений необрядовий чеський фольклор: ліричні та соціальнопобутові балади, дитячі, любовні, емігрантські пісні, жартівливі, танцювальні тощо. При використанні українського пісенного репертуару текст і наспів зберігаються в оригіналі, тоді як манера виконання має національний колорит.

При збереженні у сучасному весіллі традиційних рис окремі обрядові елементи переосмислюються або зникають зовсім. Зокрема, зникають деякі патріархальні звичаї, які символізували залежне становище жінки в родині (покриття молодої спеціальною червоною хусткою (було) у болгар; молдавський звичай, коли наречений, об'їжджаючи верхи навколо нареченої, повинен був тричі бити її батогом — «щоб слухняна була», та ін.). У сучасному весіллі також помітне скорочення тривалості ритуалу за рахунок підготовчого і заключного етапів, воно також більшою мірою, ніж раніше, залежить від соціально-демографічного складу його учасників.

У сучасній весільній обрядовості народів, які живуть в Україні, виключне місце посідають народна музика, співи й танці. Так, серед болгарського населення поширені давні музичні інструменти — гайда, кавели, тамбурина, кеменче; виконуються масові танці — лоро, ручениця.

Угорське весілля не можна уявити без чардаша, молдавське — без жока, молдованески або сирби, грецьке — без яремава і бугданку. Але й тут знайшли місце взаємовпливи, чому безперечно сприяє зростання числа міжетнічних шлюбів: в українських селах Слобожанщини простежуються мотиви російського весільного співу; коломийкова будова весільних пісень характерна для багатьох народів Карпатського регіону тощо.

Багато своєрідного у трудових та календарних святах — молдавському мерцишорі, татарському сабантуї, болгарському семвріє та ін. Серед гагаузького населення відроджено національне свято хедерлез, на якому змагаються музичні колективи, борці, вершники. Причому в святі беруть участь також болгари, греки, албанці.

Чимало специфічних рис культури, особливо у минулому, визначалося конфесійними чинниками (різні види християнської релігії, іудаїзм, іслам). Так, серед євреїв, які займалися переважно ремісництвом і торгівлею, існували патрілокальний шлюб, залишки левірату. Зберігалися деякі особливості оформлення інтер'єру житла, одягу і способів його носіння (наприклад, обов'язкове покриття голови на вулиці та у приміщенні). Досить суворими були заборони щодо їжі, яка поділялася на дозволену (кошерну) і недозволену (трефну). В ортодоксальному єврейському середовищі не вживалася свинина, не дозволялося одночасне споживання м'ясних і молочних страв. Досить різноманітними були ритуальні страви: суботні плетені булки (хала), прісні пасхальні коржики (маца), трикутні пиріжки (гоменташн) та ін.

Існували певні відмінності, зумовлені конфесійними чинниками, серед старообрядського населення. Зокрема, у традиційному весіллі молокан Приазов'я заборонялися театралізовані сцени, ігрові дії, розваги.

Нагадаємо про те, що складні міжетнічні процеси знайшли відбиття у великій кількості етнонімів, про які вже йшлося. Разом з тим у кожного народу складалися певні уявлення щодо інших, тобто етнічні стереотипи.

Деякі з них сформувалися історично і мали об'єктивну основу. Так, стереотипи щодо грецького, вірменського або єврейського населення нерідко пов'язувалися з торгівлею, оскільки багато представників цих народів було зайнято у цій сфері. Однак були й стереотипи, викликані певною упередженістю, особливо тоді, коли соціальні проблеми переносилися на національний грунт. У цих випадках на ті чи інші народи огульно поширювалися узагальнюючі негативні риси, пережитки чого трапляються, на жаль, і сьогодні

2. Сучасні етнічні процеси в Україні супроводжуються дальшою етнічною консолідацією українського народу, піднесенням його національної свідомості, зростанням соціальної мобільності населення, формуванням спільних рис його культури та побуту на базі кращих національних традицій і сучасних досягнень людства. Слід підкреслити подальше зближення етнічних груп, поступове звуження дії територіальних діалектів, поширення української літературної мови в усно-розмовній практиці. Визнанням непересічної суспільної цінності всіх національних мов і культур є прийняття 28 жовтня 1989 р. Закону про мови в Українській.

Українською мовою у державі вільно володіють понад 40 млн чоловік, або 78 % усіх жителів. Це майже на півтора мільйони більше, ніж. десять років тому. Чисельність українців, що вважають рідною мову своєї національності, становить 32,8 млн чоловік. Достатньо високим є відсоток осіб, які називають рідною українську мову, і серед інших народів. Цією мовою нині розмовляють десятки тисяч росіян, більшість поляків, значна частина чехів, словаків, молдаван та румунів, що живуть в Україні. Крім того, понад 4 млн чоловік вважають українську мову другою після рідної, якою вони вільно володіють. І все ж таки багатолітня насильницька русифікація ще довго даватиметься взнаки.

Оздоровленню української національної культури та мовних стосунків має сприяти здійснення цілої системи заходів у рамках Закону про мови. Ці життєдайні процеси одержали ще одне правове підсилення — Акт про державну незалежність України.

В етнічно мішаних районах (Закарпаття, Донбас, Ізмаїльщина) поширені явища багатомовності. Ступінь їхнього розвитку визначається територіальним розміщенням етнічних груп, тривалістю етнокультурних взаємин тощо. Ці обставини також ураховуються у Законі про мови та у ході реалізації його положень.

Останнім часом з'явилися помітні зрушення у справі забезпечення розвитку культури інших народів України.

Відкрито сотні факультативів із вивчення болгарської, грецької, єврейської, польської, кримськотатарської та інших мов, вийшли друком словники (кримськотатарськоросійський, болгарсько-український, чесько-український), в областях з етнічно мішаним населенням (Одеській, Донецькій, Чернівецькій, Закарпатській) ведуться радіопередачі мовами народів, які там проживають, розпочато ряд періодичних видань національними мовами, діють сотні колективів художньої самодіяльності, фольклорних ансамблів.

У Києві створене польське культурно-просвітницьке товариство з кількома секціями та обласними відділеннями. У столиці України працює також товариство єврейської культури з філіями в Одесі та Чернівцях. Товариство грецької культури існує у Маріуполі, грецький клуб — в Одесі. Створені Закарпатське товариство угорської культури, Республіканський центр тюрксько мовних народів, Товариство молдавсько-румунської культури (Чернівці), Українське товариство політичної і культурної освіти «Відродження» для німецького населення, Товариство культури для вірменського, караїмського і кримчакького населення (Сімферополь). Одночасно здійснюються заходи щодо повернення депортованих народів (німців, кримських татар тощо) в Україну.

Нині створюються умови для всебічного розвитку всіх етнічних груп, усього народу України. Запорукою цьому є те, що Українська держава забезпечує рівність перед законом усіх своїх громадян незалежно від їхнього походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності.

Тема: Види і жанри народної творчості

Мета: ознайомити студентів з жанровим багатством фльклорних творів.

План.

1. Структура, жанровий склад українського фольклору.

2. Віршовий фольклор.

3. Прозовий фольклор.

4. Побутування і розвиток фольклору в наш час.

5. Музичний фольклор.

Література до теми: