3. Сімейні обряди.

Усе сімейне життя в минулому супроводжувалося різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі визначали певні етапи життялюдини і окремі стадії розвитку сім'ї. У відповідності до природаого циклу існування людини склався і комплекс сімейних обрядів. Основні з них: родильні, які відзначали народження людини; весільні, що освячували шлюб; поховальні й поминальні, пов'язані із смертю людини та вшануванням її пам'яті.

У циклі сімейних обрядів сплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, виникнення яких сягає різних епох, із притаманними кожній з них соціальними, правовими, морально-етичними, релігійними нормами і поглядами.

Витоки формування сімейних обрядів нерідко були пов'язані з магічними актами, що мали різне функціональне призначення. Умовно їх можна поділити на спонукальніта запобіжні. Перші мали забезпечити щастя сім'ї, багатство та плодючість; інші були спрямовані на захист людини від злих сил.

З розвитком раціональних знань сенс забобонних магічних обрядів поступово втрачався, а ритуальні дії перетворилися на одну з традиційних розваг народу. Разом з появою нових обрядових ддй і символічних ритуалів старі продовжували зберігатися, однак їхній зміст поступово змінювався. Так склався багатошаровий і багатофункціональний обрядовий комплекс.

Ця закономірність особливо рельєфно простежується в родильній обрядовості, що пояснюється надзвичайною делікатністю самого факту народження дитини, котре, до речі, було й основною умовою визнання законності сім'ї. Згідно зі звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти.

Обряди, пов'язані з народженням дитини, дослідники поділяють на чотири цикли: перед родові, власне родильні, післяродові та соціалізуючі — прилучення новонародженого до роду, сім'ї, колективу. Цикл родильної обрядовості складався з ряду обрядів: народин, ім'янаречення, очищення, обрання кумів, хрестин, пострижин тощо.

Починалися родильні обряди із запросин баби-повитухи (на Правобережжі її називали «бабою-бранкою», на Наддністрянщині — «бабою-пуповою», у північних районах України — просто «бабою»). Запрошував бабу-повитуху чоловік породіллі, який йшов до неї з хлібом. У свою чергу баба приходила приймати роди з хлібом, свяченою водою та зіллям. Прийшовши, вона відчиняла всі замки, відкривала вікна та розв'язувала усі вузли («щоб легшими були роди»), а потім обкурювала породіллю зіллям. Усі дії, що виконувала повитуха, вважалися магічними, котрі мають надприродну силу, і корисними для породіллі та новонародженого.

У своїй основі ритуальні дії баби-повитухи мали раціональне зерно, взяте з практичного досвіду та знань народної медицини. Так, баба дуже вправно робила породіллі масаж, компреси з навару льону, розтирання маслом, вигрівання у гарячому зерні. Під час важких родів вона застосовувала спеціальні фізичні вправи.

Разом із тим магічні обряди базувалися на примітивних уявленнях. Наприклад, баба примушувала породіллю пити з пригорщі воду: «Як ота вода легко сходить, так би ота дитина легко з тебе зійшла». Приймаючи роди, баба намагалась через певні обряди та примовляння визначити характер майбутніх занять дитини та її рисй характеру.

Так, хлопцеві відсікали пуповину на сокирі: «щоб господарем був», а дівчині — на гребені: «щоб доброю пряхою була». Коли батьки хотіли, щоб у них у майбутньому народжувались дівчата, пуповину відсікали на кужелі; коли хотіли хлопців — на сокирі; коли не хотіли більше мати дітей — перев'язували пуповину конопляною ниткою.

Великого значення надавалося першій купелі — і не тільки з гігієнічних міркувань, а й з оберегових. Адже вода за народними уявленнями символізувала силу та чистоту. Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти («свячене зілля»); у купіль дівчини додавали меду та квіти, іноді й молоко («щоб гарною була»); хлопчикам клали корінь дев'ясилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб вміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час купівні, мав кинути у купіль монету «на щастя».

Скупану дитину обсушували біля палаючої печі, що знов-таки диктувалося не тільки вимогами гігієни, а й давніх звичаїв: прилученням до домашнього вогнища та роду.

У гуцулів було прийнято прив'язувати до правої ручки рітини мішечок зі шматочком глини, взятої з домашньої печі. В інших районах як обереги використовувались ножиці або ніж, котрі клали у люльку (Полісся), вугілля з печі чи шматочок хліба з сіллю (Волинь).

Значне поширення серед українців мав давній звичай Шянаречення, який пов'язувався з переконанням, що гарно обране ім'я має сприяти щастю та добробуту немовляти.

Цей звичай відтворював і норми моралі та звичаєвого права, нерідко проявляючись через відповідні символи: наприклад, дитині, що народжувалась поза шлюбом, давали негарне ім'я на ознаку незаконного її народження.

Звичай ім'янаречення, трансформуючись під впливом об'єктивних умов, виявлявся у різних варіантах: на Київському і Волинському Поліссі зберігалась найдавніша його форма — обрання імені бабою-повитухою до хрещення дитини; на Полтавщині ім'я обиралось бабою разом із кумами; на Наддніпрянщині та Півдні України в обряді ім'янаречення брали участь тільки куми.

Серед українців інститут кумівства був особливо розвинений: куми шанувалися нарівні з близькими родичами.

Для похресника вони були другими батьками, оскільки піклувалися про йото долю, виховували, допомагали у скрутну годину. Як правило, обирали пару кумів, хоча на Поділлі поширеною була практика обрання трьох, чотирьох і навіть п'яти пар. За звичаєм у куми обирали» лише тих людей, що мали дітей. Вважалось доброю прикметою, коли кума була вагітною.

Невдовзі після пологів влаштовувались родини—частування породіль найближчими жінками та бабою-повитухою. Розпорядницею родин була баба, яка допомагала породіллі накривати стіл та приймати гостей. За традицією до породіллі не молена було приходити з порожніми руками. Здебільшого їй приносили тканину на пелюшки, а також їжу, спеціально приготовлену * для родин: млинці, пампушки, суишю, юшку. Вшановуючи породіллю та йовонародженого, бажали їм насамперед здоров'я: «їж та закладай бочки, де були сшт й дочки»; «Щоб дашина стояла і в'язи тримала»; «Щоб дитина була багата, як земля, дужа, як вода, щоб в коморі і в оборі всього було доволі».

Вшановували і бабу-поштуху: чоловік породіллі частував її хлібом-сіллю та підносиш подарунки.

Нерідко крім родин робили ще й провідування (одвєдки, одвідки), які на відміну від родин мали переважно індивідуальний характер. Провідати породіллю приходили сусіда, родичі, баба-повитуха.

Крім родин та відвідувань обов'язково влаштовували хрестини за загальнохристиянським зразком, хоча й позначені регіональною специфікою. На хрестини запрошували кумів, які приходили з крижмом — подарунком новонародженому. Перш аніж іти до церкви, баба купала немовля, загортала в сорочку (хлопчика — в батькову, дівчину — в материну), клала на вивернутий кожух, а потім передавала кумові, який разом із кумою ніс дитину до церкви.

Розгалужена мережа традиційних обрядів, пов'язаних із народженням дитини, становить основу і сучасної родильної обрядовості. Звичайно, за нових соціально-економічних та культурних умов багато чого виявляється у трансформованому вигляді. Так, сучасний обряд провідувань породіллі, як правило, відбувається у пологовому будинку.

Породіллю одвідують не тільки рідні, а й сусіди, товариші по роботі. Широко побутує і такий родинний обряд, як вшанування новонародженого та породіллі. Проте на відміну від традиційних родин він поділяється на дві частини.

Перша — це обмивання (зливання) — відзначення народження дитини за участю чоловіка породіллі та його друзів ще до повернення породіллі з лікарні. Друга частина —власне родини — влаштовується на традиційній основі невдовзі після повернення додому матері з новонародженою дитиною.

Якісно новою частиною сучасної родильної обрядовості є церемонія урочистої реєстрації, що має на меті визнати дитину повноправним членом суспільства. Продовженням цього урочисто-ритуального церемоніалу стають зорини —вшанування новонародженого та батьків, яке відбувається під час святкового обіду у присутності почесних батьків (кумів), родичів та друзів.

Створенню сім'ї у народі завжди надавалося надзвичайно великого значення. Відповідно до цього формувалась і весільна обрядовість — своєрідна урочиста драма, що супроводжувалась іграми, музикою, танцями, співами, набуваючи характеру народного свята.

У структурі весільної обрядовості знайшли відображення народна мораль, звичаєве право, етичні норми та світогдядні уявлення, що формувалися протягом століть.

У ній простежується міжпоколінна спадкоємність, котра зберегла різноманітні часові нашарування. Найдавніші з них набули рис архаїчності, оскільки їх первісний сенс не відповідав новим соціальним умовам. Так, збір молодих учасників «весільного поїзда», або «весіш»вого жоходу», імзтація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) —всі ці весільні дійства, що зберігалися до початку XX ст., а в окремих випадках трапляються і сьогодні,— свідчення давньої форми шлюбу умиканням; діалог старостів про куницю та мисливця, взаємний обмін подарунками сватів, викуп коси, виплата грошового штрафу «за безчестя» — своєрідний відгомін давнього звичаю укладати шлюб на основі купівліпродажу.

Певною мірою пережитком матріархату можна вважати особливу роль матері у весільних дійствах. Адже по суті мати вирішувала питання про видання дочки заміж і «заправляла» весіллям: вона зустрічала весільний поїзд молодого, виряджала молодих до вінчання, вбирала дочкунаречену у вінок, вела молодих на посад, зустрічала та благословляла наречених після вінчання. Рудиментом дохристиянського шлюбу є також звичай накривати сина білою переміткою у барвінкових обрядах.

Українська весільна обрядовість поділялась на три цикли: передвесільний, власне весілля і післявесілший.

У свою чергу кожен із циклів складався з окремих обрядів.

Починалося все із сватання, коли посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб. На Гуцульщині існував звичай ходити перед сватанням на «обзорини» — огляд господарства молодих. Серед українців було прийнято свататись у вільний від польових робіт час (на М'ясницькі свята та від Паски до Трійці) Сватами (старостами) обирали дотепних і поважних людей, як правило, з числа родичів. З ними до дівчини йшов парубок, на Поділлі ходили і його батьки, а на Закарпатті —ще й фат або сестра.

Увесь складами обряд сватання вельми стисло описав Т. Г. Шевченко: «Покохавшись літо чи то два... парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних, коли батько і мати поблагословлять, то дівчина, перев'язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку».

Бували, одаак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб або дарувала молодому гарбуза. У такому випадку про хлопця казали, що він «вхопив гарбуза» або «облизав макогін». У деяких західних районах йому до ранку будували на подаіргі здоровенний макогін із соломи —«на громадську потіху, що, мовляв, не в своє встряв». Щоб уникнути сорому через відмову, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків; іноді йшли свататися пізно ввечері, щоб зберегти сватання в таємниці.

У разі успішного сватання через певний час відбувалися умовини (оглядини, домовини) —знайомство з господарством молодого, а за два тижні до весілля влаштовували заручини (на Волині вони називалися запоїнами) — своєрідне скріплення договору про шлюб. На заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад. Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. В українських Карпатах ритуал скріплення шлюбу здійснювала мати дівчини: вона обсипала молодих пшеницею та білою вовною і подавала їм мед, котрий символізував єдність молодих та їхніх родів.

Після усіх цих церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і вже не мали права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися вважалася безчестям, за відмову ж сплачували відшкодування матеріальних витрат та ще й «за образу».

Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою й парубоцькою свободою, що втілювалося в обряді дівич-вечора (вечорин, підвесілок, дружбин, вінкоплетин). Такі вечорини влаштовувались окремо в оселях молодої та молодого. Це був обрядовий акт відокремлення наречених від несімейної групи молоді.

У молодої дівич-вечір відзначався особливою ліричністю, бо символізував розлуку з рідною домівкою та перехід в інший статус. Дівчата-подружки «вили гільце» — оздоблювали квітами, стрічками та букетами колосків гілку сосни або вишні. Разом із гільцем виготовляли маленьку квітку або віночки для молодої та молодого. Серед гуцулів було прийнято мастити віночки медом і вкривати позолотою.

Плетіння вінків супроводжувалося барвінковими піснями. Під ці пісні дівчата прикрашали голову нареченої весільним вінком. У більш давні часи це робила мати. За гуцульськими звичаями дівчина не мала права знімати віночок аж до шлюбу, бо існувало повір'я, що коли б вінок пропав, наречена зазнала б великого нещастя.

Старша дружка (весільна матка) чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух, що лежав догори вовною і накрішала їх рушником або посипала житом. Після цього молоді вже називались «князем» і «княгинею», які збирали весільний поїзд та йшли просити рідню і сусідів на весілля.

Весільний поїзд в українців найчастіше був дуже великим, що підкреслювало урочистість події. Групу нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої— старша дружка, дружки, брати. Крім того, існував цілий ряд весільних чинів, що виконували лише певні обрядові функції: приданки, закосяни, свашки супроводжували наречену в дім молодого; свахи виконували пісенний супровід усіх обрядових дій; посаджені (хрещені) батьки «заправляли» весіллям. Основна роль у благословенні молодих, їх зустрічі та проводах належала батькам наречених. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання.

Вінчання як весільний обряд формувалося поступово. Ще у XVII ст. церковне освячення шлюбу не мало законної чинності і тому нерідко відбувалося до весілля. Повінчані ж до самого весілля жили нарізно. Лише у 1744 p., як вже згадувалося, Синод видав указ, згідао з яким молоді повинні були жити після вінчаний сукупно, не чекаючи весілля. Відтоді вінчання, як правило, проводили в один день з весіллям, хоча в окремих регіонах України воно майже до початку XX ст. все ж відбувалося до весілля: або відразу після сватання, або після заручин, іноді напередодні весілля у п'ятницю.

Протягом XIX ст. вінчання поступово стає традащйним весільним обрядом, набуваючи магічного, символічного та побутового характеру. На Правобережній Україні склалася ціла система церковної ритуалізації шлюбу, яка, крім вінчання, включала церковні оповіді — освячення згоди молодих на шлюб. Протягом трьох тижнів (від заручин до вінчання) піп тричі оголошував громаді про пшшіюблення молодих. Після третього оголошення наречені вінчалися.

На вінчання молоді у супроводі свого почту відправлялися, як правице, нарізно. Перед тим воші просили у батьків благословіння (на Гуцульщині цей обряд зветься проща), і ті благословляли їх «прощівним» хлібом, бажаючи «ніколи не знати нужди та жити у мирі». Під час вінчання весільна матка тримала на плечах у молодого свічку та колачі, а весільний батько — свічку на плечах молодої.

Виходячи з церкви, молоді з'їдали цілушку хліба («щоб солодко жилося») , який молода перед вінчанням клала собі за пазуху. На Закарпатті цей дещо містичний ритуал відбувався в іншій формі: молоді давилися один на одного через свої колачйки («аби бачили своє щастя»), котрі потім з'їдали разом із вареними яйцями. Все це мало символізувати об'єднання родів.

Власне весілля починалося із запросин, що включали урочисте виряджання дочки та сина на село у супроводі дружок і бояр. Як правило, у неділю молодий готувався їхати за молодою. За звичаєм до воріт його проводжала мати у вивернутому вовною наверх кожусі, хлопця обсипали «на щастя» зерном та дрібними грішми. На його шляху влаштовували перейму, вимагаючи викуп за наречену. Викуп повторювався ще кілька разів: біля воріт нареченої (ворітна) у в сінях, де молоду охороняли дружки, та за місце біля нареченої, де сидів молодший брат або близький родич. Останній викуп — так званий весільний пропій — відбувався в кінці весілля. Після викупу місця починалось дарування. Спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім навпаки.

Наступав найдраматичніший весільний обряд — розплітання коси та покривання голови молодої очіпком і наміткою, що символізувало перехід дівчини до заміжжя, певною мірою — у підлегле становище. У найдавніші часи обряд розплітання виконувався в домі молодої приданками та свекрухою, в кінці XIX ст.— в домі як молодої, так і молоого— приданками, свекрухою й навіть самим молодим.

За покриванням голови (а в народі казали: «Як молода пов'язалася платком, то вона вже жінка, вона вже господарка») відбувався урочистий розподіл короваю, що означав приєднання всіх гостей до сімейних урочистостей.

Потім збирали наречену в дім молодого і перевозили посаг. За народними віруваннями віз з молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиха та «очистити» молоду.

У домі молодого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їх обрядового з'єднання. У відповідності до цього молодих зв'язували чимбарем. Існувало багато інших весільних символів поєднання молодих: два гільця, два короваї, два зліплених докупи голуби, перев'язування двох ложок — молодого і молодої тощо.

Весілля закінчувалося у понеділок циклами перезваних обрядів. Перший з них — обряди шлюбної ночі — включав перевдягання молодої, вивід її до гостей, демонстрацію цнотливості; доугий цикл символізував приєднання невістки до чоловікової родини: розпалювання печі, готування обіду, частування свекрів. Закінчувалося весілля знову розподілом короваю та даруванням молодих і родини нареченого.

Щоб зміцнити зв'язок між родинами молодих та полегшити період адаптації нареченої в чужому домі, народна мудрість передбачила цілий ряд післявесільних обрядів.

Через день-два молодий кликав гостей на пропій, через тиждень наречені йшли до батьків молодої на міни, під час яких тесть віддавав молодому те, що обіцяв («мінив»), коли укладали шлюбну угоду. Останній по весільний ритуал — колачини (розхідний борщ) відбувався через місяць після весілля. Молодий купував колачі та напої, запрошував весільних батьків та гостей, щоб «запити» свою «господарність».

За нових соціально-економічних і культурних умов змінюється і весільна обрядовість, хоча її основа залишається традиційною. Найбільших перетворень зазнав передвесільний цикл обрядів, оскільки санкціонування шлюбу відбувається переважно через громадянські інституції, Щодо шлюбного договору, то він утратив сенс через те, що шлюб позбавився економічного розрахунку, звільнившись і від вирішальної волі батьків. Останнє позначилося на трансформації сватання, яке перетворилось на знак поваги до батьків та старших. За традицією сучасне сватання відбувається в домі нареченої, куди приходять батьки молодого, щоб познайомитися із сватами та «благословити» молодих. Іноді дотримуються традиційного обміну хлібом на знак згоди нареченої та її батьків.

Власне весілля відбувається зараз у скороченому вигляді, зберігаючи, однак, основні традиційні обрядові дії: запросини гостей, зустріч молодих, гостина, розподіл короваю, дарування наречених, символічна посвята дівчини у жіноцтво (одягання свекрухою фартуха молодій) , рядження. Стійко зберігаються у сучасному весіллі традиційні атрибути: вінки, гільце, рушники, квітки, хустини.

Особливе місце серед них займає обрядовий хліб. Ним освячуються майже всі обрядові весільні дії: з ним запрошують на весілля, зустрічають і проводжають наречених до шлюбу, обдаровують гостей. Хліб є неодмінним атрибутом і урочистого обряду одруження — основного акту санкціонування шлюбу та освячення сім‘'ї.

На закінчення зупинимося на" п о х о р о н н і й та поминальній обрядовості. Смерть людини завжди сприймалась як велике горе і разом із тим як звичайна необхідність: «якби не вмирали, то би під небо підпирали».

Неоднозначне ставлення до смерті зумовило формування складної системи похоронних обрядів, головною ідеєю яких було шанування померлих та культу предків.

Усі дії, що виконувались при похованні померлого, були спрямовані як на забезпечення успішного переходу душі покійного у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу мерця. Адже смерть за народними уявленнями означала відторгнення від тіла не тільки душі, а й духу, розлучення якого з тілом нібито не було законом: за певних умов дух померлого міг повернутися.

Щоб протидіяти цьому, звичай забороняв залишати мерця одного, бо «лихий дух увійде в нього і буде турбувати людей». Інакше кажучи, такий небіжчик може стати вампіром.

У народі розрізняли також те, як вмирала людина —своєю чи «наглою» смертю, і відповідно до цього використовували різні обряди. На похороні самогубців або тих, кого вважали відьмами чи упирями, дотримувались охоронної символіки, вдаючись до таких магічних дій, які створювали штучні перепони д ля виходу цих мерців та їхнього духу з могили: вбивали в груди осиновий кілок, кололи тіло шилом, посипали очі чи могилу маком, завалювали її камінням або сміттям.

Зі смертю людини змінювались соціонормативна культура (поведінка людей) та культурно-побутова символіка й атрибутика. На знак того, що в хаті померлий, на вікні знадвору вішали білу перемітку (гуцули розкладали велике вогнище — ватру), дівчата розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів. Коли приходили до такої хати, віталися не традиційним «Добрий день», а іншою формулою— «Здорові будьте».

За звичаєм померлих обмивали й обряджали у нове вбрання: літніх — у одяг переважно темних кольорів (гуцули, навпаки, завивали у біле полотно, бойки — у «біле шмаття»); молодих дівчат —• у спідниці синього, зеленого і жовтого кольорів, які в народі вважалися «жалобними».

У багатьох районах України померлому одягали тільки панчохи, не взуваючи. З цього приводу навіть побутувало прислів'я: «Кілько не роби, то все рівно босого поховають».

Переважно в західних районах України покійника обов'язково взували в жовті або чорні чоботи, що було пов'язано з віруванням: на тому світі невзутий попече ноги, як перелітатиму через вогонь або через «огненну ріку».

Певною своєрідністю відзначався похорон неодружених дівчат та хлопців, у якому використовувалася деяка весільна обрядовість. Дівчат, наприклад, одягали у весільний одяг, на руку ліпили перстень із воску, до правої руки прив'язували весільний рушник, розплітали волосся. Як хлопець, так і дівчина мали весільні головні убори, хлопцеві до пояса пов'язували червону хустку. Померлих дівчат і хлопців за традицією називали «князем» і «княгинею» і, більш того, обирали їм пару з числа живих. Обрані «князь» чи «княгиня» деякий час відігравали роль нареченого чи нареченої, а потім і вдівця (удовиці).

У день похорону родичі та знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. На Закарпатті цей ритуал так і називався — прощ, його виконував священик, тричі проголошуючи прощення від імені померлого.

Після кожної прощі сім'я покійного роздавала поману —пам'ятку про померлого (сердак, сорочку, ремінь, хустини, перемітки). Серед карпатських українців (гуцулів, бойків) було прийнято влаштовувати ігри (грушки на Гуцульщині, лопатки на Бойківщині, лубки на Поділлі) при померлих, оскільки люди вважали, що смерть — це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого стану; тому факт смерті людини не сприймався трагічно.

Після поховання влаштовували поминки (гуцули робили обід ще тоді, кода покійник знаходився в хаті) — ритуальну гостину (горянинуу обід, комашню) з обов'язковим влсиванням ритуальних страв. Запалювали свічки, а після виголошення «вічної пам'яті» гасили. У першу після похорону ніч було прийнято не спати.

Поминали покійника також через дев'ять днів (дев'ятини), сорок (сороковини) і через рік (роковини). Щорічно через тилсдень після Великодня (а в деяких районах Поділля — на Зелені свята) відбувалися громадські колективні поминки — гробки (проводи). Люди цілими сім'ями збиралися на кладовищі, впорядковували могилки і влаштовували пригощання.

Цей звичай — колективні поминки, або громадянська панахида,— зберігається й дотепер. При цьому дотримуються давнього ритуалу покладання на могилу не тільки страв, але й квітів та стеблин «татарського зілля», яким здавна квітчали також оселю в «клечану суботу». Цей обряд відомий і багатьом іншим народам, що свідчить як про значне його поширення, так і про спільність походження.