4. Лісові та інші промиси. Еволюція народних промисів та ремесел.

Лісові та інші промисли. Багаті лісові ресурси Півночі України і Карпат сприяли розвиткові допоміжних занять, пов'язаних з їх інтенсивним використанням. До традиційних лісових промислів не тільки зони Полісся і Карпат, а й Середньої Наддніпрянщини, Полтавщини і Поділля, належать збиральництво (збирання ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин), заготівля сировини (лика, берести, лози, дубової та лозової кори), лісозаготівля та лісосплав.

Одним із найдавніших допоміжних занять лісової зони було також вуглярство. Деревне вугілля широко використовувалось як паливо для виплавлення у домницях заліза, у ковальстві та ливарництві. Деревину твердих порід, призначену для випалювання, заготовляли заздалегідь, просушували протягом трьох — чотирьох місяців. Для спалювання деревини викопувалися спеціальні ями, в яких деревина тліла протягом 7—12 днів без доступу повітря. При цьому стежили, щоб не з'явився вогонь. По завершенні випалювання і після охолодження вугілля вибиралося і йшло на продаж.

Не менш давнім видом допоміжних занять у лісовій зоні було виготовлення поташу, котрий широко використовувався для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни. На виробництво поташу йшла зола різних порід дерева. Поташна піч являла собою великий цегляний очаг. У неї накладали колоди певного розміру і підпалювали. Потім масу, що горіла, поливали лужним розчином. У результаті випарювання на дні печі осідала бура порошкоподібна маса — поташ, який потім просушували. Існував і більш прогресивний — котловий — спосіб виробництва поташу.

Також давніми промислами були викурювання смоли і вигонка дьогтю. Смолу викурювали переважно із старих соснових пнів. У побуті вона використовувалась для змащення коліс. Із березової деревини гнали дьоготь, який теж застосовувався для змащення коліс, а також для виробництва шкір та в лікувальних цілях.

Смолярство та виробництво дьогтю прийшли в занепад у другій половині XIX ст. через зростання видобутку нафти та розвиток нафтової промисловості. Однак д донині поряд із вигонкою смоли та дьогтю подекуди розповсюджене добування живиці — смоли хвойних порід, переважно сосни.

Найбільшу питому вагу серед лісових промислів мала лісозаготівля, яка значно розвивалася по всій зоні Полісся і в Карпатах. Організація лісосічних робіт і транспортування лісу базувалися на використанні тяжкої ручної праці найманих робітників. При цьому існував професійний розподіл праці: рубщики працювали на валці й обробці лісу, інші вивозили його до берегів сплавних рік або до залізниці тощо. Незважаючи на величезні масштаби лісозаготівель у другій половині XIX — на початку XX ст., у технічному відношенні вони були одним із найвідсталіших виробництв.

В Україні були відомі й багато інших промислів —виробництво паперу на так званих папірнях (перша з'явилася у 1541 р. у містечку Буськ на Волині), видобування селітри, яку застосовували при виготовленні пороху і скла, консервуванні продуктів. Цегельники виробляли цеглу, мильники варили мило, свічкарі виплавляли свічки тощо.

Значне місце у житті українців посідав соляний промисел. На Півдні, в районі Бахмута, а також у Солотвині на Закарпатті так звану кам'яну сіль видобували у шахтах. На лиманах Чорного І Азовського морів самоосадну сіль збирали відкритим способом. Сіль-морянку одержували, споруджуючи басейни і заповнюючи їх морською водою. Доставка солі з Криму чумаками теж була важливим промислом.

Еволюція народних промислів та ремесел. 3 другої половини XIX ст. народні промисли і ремесла почали занепадати, не витримуючи в багатьох випадках конкуренції з промисловими підприємствами, хоча в Карпатах і на Поліссі окремі їх елементи зберігаються і досі.

У перші пожовтневі роки вживалися заходи щодо відродження кустарної промисловості. В Україні у 1922 р. кустарні промисли об'єднали в Спілку кустарно-промислової кооперації. У багатьох традиційних центрах — Опішні, Василькові, Кролевці, Решетилівці та інших — створювалися промислові кооперативи, у великих містах організовувалися художньо-промислові виставки, на яких експонувалися кращі зразки виробів народних майстрів. Згодом на довгі десятиліття ця робота, на жаль, припинилася.

Активізувалася вона лише у недавні роки. Українське республіканське товариство охорони пам'яток історії і культури з секціями етнографії та мистецтвознавства, музеї-скансени, особливо Музей народної архітектури і побуту України, Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М» Т. Рильського АН України, Інститут народознавства АН України та ряд інших установ намагаються всіляко сприяти народним умільцям у проведенні виставок їхніх виробів, подають практичну допомогу у відродженні ремесел І промислів, вивчають і пропагують їх. Велика надія покладається на недавно створені Спілку народних майстрів України та Асоціацію малих академій народних мистецтв.