3. Обробка каменю, обробка металів, обробка шкіри та рогу.

Обробка каменю. Територія України багата на різні види кам'яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувались ремісниками для виготовлення пряслиць, прикрас, форм для литва, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Полісся, Нижнє Подніпров'я, Одещина, Карпати. У місцях виходу на поверхню різних порід каменю значна частіша населення була зайнята його видобутком. Цей вид промислу викликав особливо широкий приплив населення у другій половині XIX — на початку XX ст. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких виробляли різні предмети: млинові жорна, точильні бруски, колодязні жолоби, бруківку і бордюрний камінь, стовпи до воріт, шліфувальні плити, димохідні труби (комини), кільця для колодязів, корита для напування худоби, котки для розбивання грудок на полі тощо. У великій кількості добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та надгробків.

Добування каменю здійснювалося за допомогою молотів, ломів і щипців, бурів, клинців і лопат, гаммерів і жисгаммерів, а при видобутку ракушняка і легких вапняків —кайла і спеціальних дворучних пилок. Для різних виробів вживали різні види каменю: для млинових жорен —граніт і сірий твердий кварцит; для бруківки і бордюрів — андезит і граніти; для котків, коминів і кілець для колодязів —тверді вапняки.

Завершальною і не менш трудомісткою операцією було шліфування кам'яних плит, які вміщувалися у дерев'яний короб без дна та укладалися на кам'яний круг, у центрі якого укріплювався стержень, що вільно обертався на шарнірі. До короба і стержня кріпилися постромки, в які запрягали коней, що тягли короб по колу. Шліфування досягалося внаслідок тертя вміщеної в короб плити з кам'яним кругом. При шліфуванні твердих порід між плитою і кругом підсипали вологий пісок. Починаючи з 20-х років XX ст. у зв'язку з широким розвитком кам'янодобувної промисловості цей промисел практично зникає. Обробка металів,, Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки були відомі на землях сучасної України ще задовго до нашої ери. Це значною мірою визначалося наявністю багатих покладів червоного, бурого залізняка та болотяних руд — на Закарпатті, у Буковині та Галичині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. ІЦе й тепер існують назви сіл з коріннями руд (Рудна, Рудище, Рудка), гут (Гута, Гутисько, Гутово), буда (Буда, Будисько, Будище), що свідчить про переробку в цих місцях болотяної руди. Болотяна руда легко піддавалася обробці найпримітивнішими способами. У горні вже при температурі 700—800° вона перетворювалася на густу залізну масу — крицю. Цю масу із залишками шлаку та окалини знову обпалювали і перековували, доки залізо не очищалося та не набувало необхідних властивостей. Таким чином, майже кожний селянин міг добувати собі матеріал для виготовлення сокири, мотики, лопати, наральника, цвяхів тощо. Проте у зв'язку з трудомісткістю цих процесів виділення металургів із громади і перетворення їх на ремісників відбулося порівняно рано.

Безпосередньо до виробництва заліза примикає ковальська справа. Ковалі були осілі та мандрівні. Останнім селяни несли своє вугілля і платню, здебільшого натурою.

Вже в X—XII ст. ковальська майстерність досягла такого високого рівня, що деякі способи обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та предметів побутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу.

У кожному селі влаштовувалася кузня у вигляді зрубної однокамерної хатини. Вона була обладнана горном, ковальським міхом, коритом та діжами з водою для гартування, стояком для підковки чобіт. Часто перед кузнею лаштувалися навіс і стовп для прив'язування коней під час ковки. До ковальського інструменту входили: ковадло з конусом (дзюбом) з одного боку і приплюснутою почвою з другого, маленьке ковадло, молот дворучний, молот одноручний, молот-пробійник, рубило, зубило, лещата, ножиці, розточка для копит, ножівка, ключі для нарізання гвинтів тощо.

Нагріті в ковальському горні, в якому горіло деревне вугілля, залізо або сталь розжарювали шляхом роздмухування полум'я за допомогою ковальського міха із соплом.

Часом коваль працював із підручним, який в такому разі був молотобійцем. Тримаючи кліщами предмет, що лежав на ковадлі, коваль ударами молотка показував молотобійцю куди бити молотом, щоб надати предметові потрібної форми. Під кінець предмет опускали у холодну воду для гартування. Ковалі багато працювали над виготовленням деталей до сільськогосподарського реманенту, підков, цвяхів, над оковкою коліс. Остання операція вимагала високої майстерності, бо залізний обруч треба було натягувати на дерев'яний обід у розжареному стані та й негайно охолоджувати, щоб колесо не загорілося. Крім того, ковалі виконували значний обсяг слюсарних робіт.

Техніка лиття з кольорових металів була набагато складніша від кування. Для цього з глини, змішаної з піском, виготовляли ливарні форми, в які наливали розплавлений метал. Після його охолодження форму розбивали, звільняючи від неї відлиту річ. Метал плавили у спеціальному горні або навіть звичайній пічці.

Обробка шкіри та рогу. Вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів — одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвитку техніка і технологія обробки шкур тварин досягла ще в давньоруський період, чому сприяли розвинуте тваринництво, значна кількість звірини в лісах, а також кліматичні умови, що вимагали теплого сезонного одягу.

Вичинкою шкур для одягу займалися кушніри. Обробка овчини у XIX ст. складалася із декількох операцій. Здерті шкури просушували, потім відмочували у воді в ямах —копанках. Далі уламком коси зіскрібали міздрю і знову вимочували 9—12 днів у квасі, який виготовлявся з борошна, висівок і солі. Після вимочування шкури просушували, знизу намащували глиною і трохи змочували квасом, а потім розминали — ключували — за допомогою дерев'яного ключа. Під кінець шкури натирали крейдою і знову вичищали від міздрі скафою. Для цього вони розтягувались на спеціальній рамі, яка називалася п'ялом.

Волову і конячу шкіру виробляли інакше. Спочатку шкури узолювали сумішшю вапна та попелу, потім здирали шерсть, зіскрібали міздрю, вистругували уламком коси та дубили — клали у хлібний квас, пересипаючи дубовою, рідше лозовою, корою. Шкури дубилися від одного до п'яти місяців, після чого їх просушували, збарвлювали залізним купоросом, змащували дьогтем. Із такої шкіри можна було шити чоботи.

Шкуру-сирицю (лимарщину) теж мочили у воді й квасі, здирали шерсть, клали в розчин солі, розминали на спеціальному приладі — м'ялі. Після цього її змащували жиром, пом'якшували і, розрізану на окремі паси, викручували в товкальні — навколо стовпа за допомогою кінської сили.

Лимарі виготовляли із сириці складові частини кінської збруї — сідла, шлеї, вуздечки тощо.

Ріг у його природній формі використовувався у гончарному ремеслі для орнаментування посуду (ріжок), у мисливців — для зберігання пороху. Виготовляли ж із рогу ручки для ножів, гребені тощо.