Історія розвитку українського війська

• Основні історичні етапи українського війська

Невід'ємною складовою частиною розвитку загальної історії нашої дер­жави є історія українського вій­ська, яка тісно пов'язана з військовою наукою, є історичною базою її розвитку. Безпосереднє розкриття проблем історії українського війська розглядає військова історія. Військова історія вивчає історію війська та історію воєн. Вона досліджує розвиток організації війська і методів його дій (їх інакше називають військовим мистецтвом) та військові кампанії і збройні сутички (Додаток №3).

Етапи розвитку українського війська:

1. Слов'янське військо — (ІІІ—ІХ ст. н. е.).

2. Українське військо періоду княжої доби — (Х—ХІУ ст.).

3. Українське військо періоду козацтва — (XV—ХУШ ст.).

4. Січовий пластунський та стрілецький рух на Україні (кі­нець XIX — початок XX ст.).

1. Збройні Сили Української Народної Республіки — (1917— 1922 р. р.).

5. Збройні Сили Другої світової війни — (1939—1945 рр.)

6. Збройні Сили незалежної України.

• Слов'янське військо

Військова організація слов'ян формувалася, починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі.

Наші предки, слов'яни, ввійшли в історію, як плем'я вої­нів — ратиборців. В основі військової організації слов'ян лежав поділ на роди й племена. Сам рід дбав про зброю, забезпечував охо­рону осель і городищ від ворогів. Члени роду в разі війни складали відділи під командуванням найстаршого в роді або обраного старо­сти (воєводи), який підтримував в війську необхідну дисципліну. Називалось слов'янське військо «вої». Керував воями в бою воєво­да. Всі важливі військові справи ведення війни чи укладення миру вирішувалися на віче — (зборах) громади.

Родоплемінна організація сприяла згуртованості воїнів в бою. У давніх слов'ян не було якогось певного бойового поряд­ку. В бою часто застосовували за­сідки, обходи, охоплення та інші військові хитрощі.

Різноманітним було озбро­єння воїнів: списи (по два-три у кожного), сокира, лук, який був відомий для них здавна, праща. У ближньому бою використову­вали меч та ніж. Для захисту ви­користовували дерев'яні щити

та кольчугу (мал. 1).

^{Мал 1 Знатний слов}'^{янський воїн}

(1 — щит; 2 — спис;

3 — меч;4 — ніж).

• Українське військо періоду княжої доби

В IX—X ст. на розвиток слов'ян­ського війська значний вплив мали варяги, яких на Заході ще називали вікінгами — войовниками. За їх зразком вибудовувалась військова система того часу.

Ядром війська була дружина — особиста гвардія військових князя. Важливу роль дружина грала під час походів князів Олега та Ігоря на Чорне море, в далеких походах на Каспії й Закавказзі, в славетній болгарській компанії князя Святослава, у військових ба­таліях князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

У війську впроваджується більш вдосконалене озброєння та спорядження — довгий щит, сокира. Суттєві зміни відбулися і в тактиці військ. Військо шикувалось до бою організованими під­розділами, «бойовою лавою» (мал. 2).

Дружина присягала на вірність князю, підтримувала його й дотримувалась вірності присязі.

Вже з ХІ ст. збройні сили нашої держави починають комплек­туватись з місцевого населення.

Збройні сили почали служити потребам суспільства: охороня­ли торгівлю, протидіяли експансії сусідніх народів тощо.

• Військова організація війська

На чолі війська стояв князь, який спирався на постійну військову дружину. Дружина поділялась на старшу і молодшу. Старша дружина складалась з княжих мужів — бояр. Молодша дружина виконувала роль

особистої охорони князя (мал. 3).

Легкоозброєну частину вій­ська складали вої, — ополчення міст та сіл. Для великих походів залуча­лись союзники і найманці, як пра­вило, степові орди половців і пече­нігів. Народне ополчення не мало постійної військової організації, а збиралося лише для самооборо­ни, коли нападав ворог. Згодом князі почали брати воїв у походи. Військо поділялося на полки (по 100—200 чоловік), які мали назву від імен князів чи земель. Полк поділявся на менші частини — сотні на чолі з сотником.

В разі небезпеки князь був зобов'язаний видавати ополченню зброю і коней.

Кожен полк мав свій стяг, сурми й бубни. Стяговик беріг стяг. Знак до бою вишикуваному війську подавали піднесеним угору стягом.

За княжої доби з'являють­ся роди війська: піхота, кіннота, флот, а також відділи інженерного

забезпечення, які займалися

фортифікаційним обладнанням бойових дій.

• Озброєння війська

Зброя поділялась на захисну та наступальну.

Захисна зброя — броня (кольчуга), шолом і щит — використо­вувалась для захисту тіла в бою. Наступальна — спис, меч, шабля, сокира і лук зі стрілами — для ураження противника в бою. Списи були зброєю і піхоти, і кінноти. Вони мали різну назву (сулиця, ро­гатина) і були різної довжини (від 1,5 до 2,5 м). На кінці списа було залізне вістря у вигляді видовженого листка (мал. 4).

Залежно від озброєння, українське військо поділялося на оруж-ників та стрільців. Оружники озброювались, мечем, списом, сокирою, використовували панцир (коль­чуга), шолом щит. З них скла­далась важкоозброєна піхота та кіннота. Стрільці або лучники були озброєні луками та стріла­ми і становили легкоозброєну піхоту та кінноту. До кінця ХІ ст. військо було в основному пішим. Головною ударною силою була важкоозброєна піхота. Кінно­ту вперше використали князі Олег та Ігор у Х ст. у походах на Візантію. Кіннота поділялась на важку (воїни в обладунках і шоломах, зі списами, мечами і щитами) і легку (стрільці з лу­ками). Перед боєм, на поданий бубнами і сурмами знак, князь шикував полки у визначений бо­йовий порядок.

Найчастіше військо під час ведення бойових дій поділялося на три частини: середню, що зва­лася чоло, і два бічні крила, праве й ліве. У цей загальний бойовий лад шикувалися різні роди військ: важкоозброєна та легкоозброєна пі­хота і кіннота (мал. 2).

• Тактика ведення бою

Бій з ворогом розпочинав князь, першим кидаючи спис убік воро­жого війська. Князь завжди знаходився на передовій і вирішальній ділянці бою. Серед бою військо орієнтувалося за прапорами. Стяг, піднятий догори, означав, що полк продовжує вести бій. Коли ж стяг похилявся або падав, це був знак поразки. Військо, яке перемогло, святкувало тріумф перемоги, захоплюючи бранців у полон, забира­ючи здобич, зброю.

У княжу добу набуває більшого розвитку й вій­ськовий флот. Військові човни (лодія, суд, насад, струг, павозок) приводи­лися в рух веслами або ві­трилом. Вони мали різні розміри і вміщували від 40 до 100 воїнів. Флот за­стосовували для військо­вих походів, як по морю, так і по річках. Річковий флот захищав Київ на Дні­прі, Чернігів на Десні тощо (мал. 5).

У війську княжих часів ніяких спеціальних тренувань та маневрів не проводилося. Кожен воїн готувався до свого фаху сам, а вдосконалю­вав свою військову майстерність під час бою. Дітей же змалечку в сім'ї знайомили зі звичаями народу, виховували почуття вірності князю і гро­маді, поваги до полеглих у бою. Підлітки та юнаки повинні були зна­ти і вміти застосовувати всі види зброї, різні види боротьби, лицарські вправи (кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи на коні, веслувати, володіти прийомами рукопашного бою тощо). Після такої підготовки юнаків брали у бойові походи.

Починаючи з князя Володимира, при монастирях для вищої знаті створювалися школи, де, крім загальноосвітньої підготовки, учні отримували і повну військову.

Військо княжих часів, яке існувало багато століть, підтримувало силу і могутність держави, захищало її кордони. У безупинних війнах, походах та боях утворилася еліта українського війська — лицарство, до якого ввійшли славні полководці: князі Святослав, Володимир Ве­ликий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький та багато інших.

Питання для закріплення знань:

1. Перерахуйте озброєння княжого війська.

2. Намалюйте схему бойового ладу княжого війська.

3. Як називалися військові човни?

4. Розкрийте сутність військового навчання та виховання в да­ний період.

Українське військо періоду козаччини

Могутність війська княжих часів була зумовлена в першу чергу його зв'язком з державою.

Татарська навала ХІІІ—XIV ст. призвела до занепаду укра­їнської держави і її війська. Землі України попали під литовські, польські, угорські, молдавські прапори. XV—XVІІІ століття в істо­рії України — це період козацтва. З появою козаччини починається нова доба в історії українського війська. Боротьба козаків із татарами та поляками принесла Україні велику славу. У кінці XVI століття по­чинаються спроби польського уряду взяти козацтво під свій контроль і, прийнявши частину його на державну службу, залучити до оборони південного кордону польської держави.

У 1578 році польський король Стефан Баторій приймає на службу козацький відділ із 500 чоловік для охорони своїх кордо­нів. Усі козаки були записані у реєстр. Заведений таким чином ре­єстр дав початок реєстровому козацтву, що отримувало платню, одяг і зброю. Реєстрові козаки проживали у містах, а також козаць­ких поселеннях, які будувалися вздовж кордону. Реєстрових козаків ще називали городовими.

На зразок реєстрового козацтва почала реорганізовуватись ре­шта козацького війська. Чіткої організації реєстровому війську надав гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (р. н. невідомий — 1622), який за десять років гетьманування систематично проводив рефор­ми з реорганізації війська.

У війську було заведено військове навчання та впроваджена сувора військова дисципліна.

З другої половини XVII століття Гетьманщина і Запоріжжя розділяються і починають створювати окремі територіальні і вій­ськові організації.

• Військова організація козацького війська

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою Козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав участь у законодавчих та судових справах. Якщо гетьман з тих чи інших причин не брав участі у походах або війнах, то з ге­неральної старшини призначався наказний гетьман.

Функції штабу при гетьманові виконувала військова генераль­на старшина, до якої належали генеральні — обозний; два судді; під­скарбій; писар; два осавули; хорунжий і бунчужний.

Військо поділялося на полки на чолі з полковником. Кож­ний полк (500 — 5000 чол.) поділявся на сотні на чолі з сотником (100 — 400 чол.). Сотня у свою чергу поділялася на курені (50 чол.), яким командував курінний отаман.

На Січі військом керував кошовий отаман, при якому зна­ходився старшинський уряд (суддя, осавул, писар). Запорозька Січ у XVIII столітті поділялася на 38 куренів, якими керували курінні отамани, та 8-10 паланок, на чолі яких стояв полковник, осавул і писар.

Козаки офіційно титулували один одного «товаришем», а гурт козаків — «товариством».

На Січі новий козак (джура), перш ніж набути повноправні права в товаристві, три роки повинен був навчатися військовій спра­ві. I тільки після випробування ставав повноправним членом козаць­кого товариства.

У XIV столітті на території Європи починається нова епоха у розвитку військового мистецтва, яка пов'язана з поширенням по­роху і створенням більш якісної вогнепальної зброї. Йдучи в ногу з часом, козацьке народне військо озброюється великою кількістю рушниць простої роботи (самопалами). В XVI столітті з'являють­ся пістолі, якими в основному була озброєна козацька старшина та вершники.

До озброєння козака належали: рушниця (самопал, піщаль, мушкет, яничарка, фузія), пістоль, шабля; короткий спис (рогатина) і лук зі стрілами (мал. 6).

У першій половині XVII століття запорізьке козацтво піднялося до рівня розвитку кращих європейських армій. Козаки відзначалися ро­зумом, хитрістю, умінням виграти у противника бій, раптово на нього напасти, несподівано заманити у пастку. Вони вражали ворогів вели­кою відвагою, дивовижною витривалістю і здатністю стояти на смерть.

• Тактика дій козацького війська

У поході полки й сотні йшли з своїми обозами та артилерією (на п'ять-десять козаків був один віз). На ворожій території перед військом йшли розвідники. Коли військо залишалося в одному місці на довгий час, то будувались намети або курені та створювалася ціла система маяків-гляд з від­повідною сигналізацією (вогневою, руховою). Козаки вміло вели розвідку навіть у стані ворога, цим займалися пластуни та розвід­ники, що переодягались купцями.

У поході військо йшло між рядами возів, що в разі небезпеки замикалися у щільну фортецю. Бій починала кіннота, яка наступала на ворога лавою, тобто, шикуючись півколом, атакуючи таким чи­ном противника з флангів та фронту одночасно.

Спершу вона стріляла по ворогу з луків, пістолів, рушниць, а потім зблизька вела бій списами і шаблями.

Особливо відзначалася у військовій майстерності піхота, яка була головним родом козацького війська і вважалася найкращою в Європі. Під час бою кінноти, піхота непомітно виходила з табору і якнайближ­че підповзала до ворога, копала шанці і вела рушничний вогонь. Піхо­та застосовувала особливу тактику. Шикувалася в три шеренги: перша шеренга — стріляла, друга — подавала рушниці, а третя їх заряджа­ла, що давало можливість вести безперервний вогонь по противнику (мал. 7).

Козацька артилерія у бою мала другорядне значення. Гарма­тою, як правило, розпочинали бій. Під час бою артилерія застосову­валася рідко.

Козацький флот найбільшого розвитку набув у 1620—1630 рр. за часів гетьманування Петра Конашевича-Сагайдачного. Козацькі кораблі називалися чайками, які приводилися в рух веслами та ві­трилами. Човни були 20 м довжиною, 3-4 м шириною, 2,5 м глиби­ною. Швидкість чайки досягала 15 км/год.

Човен вміщував 50-70 козаків, кожен з них був озброєний шаблею й двома рушницями. Крім цього на човні знаходилися 4-6 легких гармат (мал. 8).

Відкритий бій на морі великими силами козаки намагалися не починати, а підстерігали ворожі кораблі поодинці, в основному вно­чі, й нападали на них. У бою з турецькими галерами половина козаків човна вела рушничний вогонь, а друга половина набивала рушниці. Бій закінчували, захоплюючи ворожі кораблі, які потім затоплювали.

• Мал. 8. Козацька чайка

  Військове навчання та виховання

На початку XVII ст. для підлітків і юнаків при церквах почали створюватися січові та козацькі школи.

Стати козаком у ті часи мріяв кожний юнак. Батьки самі хотіли віддати своїх дітей на навчання до козаків. Школи стали осередком військового та фізичного вдосконалення, сприяли духовному і куль­турному розвитку. Чіткого терміну навчання у цих школах не було встановлено; воно тривало від 10 до 18 років. Дітей навчали веслу­вати і керувати човном, плавати на воді і під водою, їздити верхи, володіти шаблею, стріляти з вогнепальної зброї, долати перешкоди. Молодь на свята брала участь у різних змаганнях на силу, сприт­ність, точність, витривалість, швидкість. Прекрасний образ козака патріота ми вбачаємо у видатному гетьмані і талановитому полко­водці Богдані Хмельницькому (27.12.1595 — 27.07.1657).

Становлення Богдана Хмельницького як полководця, запо­чаткувалося змолоду, в часи служби у реєстровому козацтві більше 20 років та його участі у військових походах.

Свого розвитку талант полководця набуває в ході військових походів під час національно-визвольної війни українського народу 1648—1654 років проти польської шляхти. У способах ведення ві­йни він не визнавав ніяких вагань, ні пересудів, кожний шлях, що вів до перемоги, був для нього однаково прийнятний. Уже в перших битвах 1648 року під Жовтими Водами та Корсунем Б. Хмельниць­кий виявляє уміле та завчасне планування операцій і ведення опе­ративної та тактичної розвідки і доцільне використання місцевості; вміння знайти союзників, у тому числі й серед противників; враху­вання морально-психологічного фактору своїх військ, військ союз­ників (татар) та противника.

Полтавська катастрофа поклала крах незалежності України від Росії. Цар Петро І після Мазепиної «зради» усіма способами ста­рався знищити українське військо. Цю традицію продовжила його послідовниця Катерина ІІ, яка у 1775 році знищила Запорізьку Січ.

Питання про повернення козацтва у російській державі виникло під час російсько-турецької війни (1787—1791 рр.). Князь Г. О. Потьомкін, який так багато зробив для знищення Запорозької Січі, вдало використовує запорізьких козаків у війні з Туреччиною (1787— 1791 рр.). У 1783 році при російському війську створюється полк вірних козаків, який згідно з наказом від 22 січня 1789 року отримав назву «Військо вірних козаків». Військо очолила колишня запорізька старшина (Сидір Білий, Захар Чепіга, Антон Головатий), якій вручи­ли конфісковані у 1775 році клейноди Запорозької Січі, військові пра­пори «За віру та вірність». Так було створене Чорноморське козацьке військо (1787—1792), яке було більш боєздатною частиною військ О. В. Суворова і брало участь у різних бойових діях.

Надзвичайне військове мистецтво, як на морі, так і на суші, хоробрість та відвагу козаки проявили у боях з турками при взятті Очакова. Особливо відзначились козаки при взятті турецької форте­ці на о. Березань. Незважаючи на шалений вогонь з турецьких кора­блів, козаки сміливо накидалися на них, брали на абордаж. Фортеця була захоплена внаслідок умілих дій А. Головатого, який керував ко­зацьким флотом. Зразки хоробрості козаки проявили при взятті міст Бендер і Хаджібея (тепер м. Одеса).

За подвиги козаків у 1788 році, військо отримало назву «Чор­номорське».

За участю козаків війська О. В. Суворова оволоділи м. Кілія, замком Тульча і фортецею Ісака. При взятті Ізмаїлу піхотні полки ко­заків (біля 6 тис. чоловік) одними з перших увірвалися в місто. Після взяття військами О. Суворова Очакова і Ізмаїла Туреччина остаточ­но втратила надію на повернення Криму.

Питання для закріплення знань:

1. Розкрийте військову організацію козацького війська.

2. Яке озброєння мав козак?

3. Які козацькі військові формування з'явилися у XVIII— XIX ст. після скасування Гетьманщини та Запорозької Січі.

Діяльність українських військових формувань у боротьбі за національну державність у 1917-1920 рр.

Перша світова війна (1914—1918) стала для Європи першим жахли­вим свідченням сучасного ведення бойових дій. Війна набрала масо­вого характеру. Вона виникла між двома коаліціями великих держав за переділ світу, колоній та сфер впливу. Перед Першою світовою вій­ною Україна була розділена між двома сусідніми імперіями — Ро­сійською та Австро-Угорською.

Українські Січові стрільці Кінець ХІХ — початок ХХ ст. був

ознаменований новим піднесенням національно-визвольної боротьби українського народу. Центром її ста­ла Західна Україна (Галичина). Там зародився січовий стрілецький рух.

Єдиною українською національною військовою організацією на початку першої світової війни в складі австро-угорської армії був сформований із студентської та національно свідомої селянсько — робітничої молоді Галичини добровільний легіон Українських Сі­чових стрільців (УСС). Ця назва свідчила про його зв'язок з тради­ціями січового козацтва. Командування першим легіоном очолив Теодор Рожанковський (1875—1970).

У вересні 1914 року з дозволу австрійського уряду було сфор­мовано легіон в кількості 2500 добровольців. Легіон було реоргані­зований на перший полк січових стрільців. Українські січові стріль­ці брали участь у багатьох боях проти російських військ. Особливо тяжкими були бої в 1914—1915 р.р. в Карпатах.

У жовтні 1918 року підрозділ Українських Січових Стріль­ців перевели на Буковину, де їх застали листопадові події 1918 року в Західній Україні. Легіон УСС складався з піхотного полку (2-3 курені). Кожен курінь (батальйон) мав чотири піхотні сотні (роти). Сотні складалися з чотирьох чот (взводів), чоти з чотирьох роїв (від­ділень) по 10-15 чоловік. Для підготовки поповнення легіону була створена військова школа, яка складалася з кількох сотень і мала власне господарство.

Інша частина українського населення брала участь у першій світовій війні в складі російської армії. Події Першої світової війни сильно вплинули на будівництво, організацію збройних сил, розви­ток військового мистецтва армій багатьох держав періоду 1920— 1939 років.

• Збройні Сили Української Народної Республіки

Перші два десятиріччя XX століт­тя стали одним з найдинамічніших в українській політичній історії: лютнева (1917) революція в Росії започаткувала процеси відроджен­ня української державності. 17 березня 1917 року у Києві створено Українську Центральну Раду, яка стала фундатором становлення

української держави, на чолі з відо­мим політичним діячем і вченим Ми­хайлом Грушевським (1866—1934).

З проголошенням УНР почалось створення національних Збройних Сил. 16 січня 1918 року Центральна Рада УНР ухвалила Закон про утворен­ня народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього ворога. Народна міліція створювалась за територіальним принципом (по ок­ругах). В цей же час для управління військами створюється Військове Мі­ністерство УНР та Генеральний штаб.

В січні 1918 року схвалено тимчасову форму одягу (однострій) українського війська. Військові звання у війську не встановлювалися, а запроваджувалися тільки відзнаки військових посад (ройовий, чатовий, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман бригади, синьожшанної дивізії отаман дивізії, отаман корпусу). З полонених українців на території Австрії та Німеччини було створено дивізії сірожупанників та си-ньожупанників (носили жупан відповідно сірого та синього кольору).

У квітні 1918 року приймається рішення про реорганізацію народної міліції у регулярну українську армію. Планувалось, що во­на буде складатися з 8-10 військових територіальних корпусів. Про­те уряд УНР не встиг це виконати, бо 29 квітня 1918 року відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади на Україні прийшов гетьман Павло Скоропадський, який замість УНР проголосив Укра­їнську державу. Захопивши владу, гетьман звертає серйозну увагу на формування української регулярної армії. Верховним головноко­мандуючим усіма військами був гетьман, який здійснював керівни­цтво військами через Військове Міністерство та Генеральний штаб.

Структурно військо поділялося на оперативно-територіальні об'єднання (корпуси), яких нараховувалося вісім (Волинський, По­дільський, Одеський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Хар­ківський, Катеринославський). Кожен корпус складався з двох піхот­них дивізій.

16 жовтня 1918 року гетьманським універсалом відновлено козацтво, на зразок кубанських, донських козачих організацій.

У листопаді 1918 року чисельний склад української армії без козацтва нараховував 60 тисяч чоловік. Гетьман П. Скоропад­ський сформував Сердюцьку дивізію. Відновлено у Білій церкві окремий загін Січових стрільців.

Для підготовки військових кадрів розгорнулась система на­вчальних закладів: військова академія з трирічним терміном навчан­ня, повітряна школа, чотири кадетські школи, дві школи старшин для піхоти і по одній для кінноти, артилерії та технічної служби. У війську затверджені військові посади і відзнаки для підстаршин, старшин і генералів.

У листопаді 1918 року гетьман Павло Скоропадський без зго­ди народу, проголосив Україну федеративною частиною Росії. Щоб утримати українську державність, новостворений Український на­ціональний союз на чолі В. Винниченком готує повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. Його розпочали Січові стрільці, підтримані селянським повстанським рухом навколо Білої Церкви. 30 жовтня 1918 року на таємних зборах представників всіх політич­них партій створюється новий український уряд — Директорія Укра­їнської Народної Республіки. Симона Петлюру призначено головним отаманом республіканських військ. 16 листопада 1918 року почався збройний наступ Січових стрільців проти гетьмана, який закінчився поразкою гетьманських військ біля с. Мотовилівки. 14 грудня 1918 року після зречення Скоропадського від влади була відтворена Укра­їнська Народна Республіка на чолі з Директорією.

• Українська Галицька Армія

Українська Галицька Армія була створена для боротьби проти по­ляків на території Західної України (1919 р.). Структурно армія поді­лялася на три корпуси. Загальна кількість армії нараховувала близь­ко 60 тисяч бійців, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей.

Авіація Галицької армії була сформована в грудні 1918 року за допомогою Української Народної Республіки. Армія мала броньо­вані машини та бронепоїзди, які були озброєні кулеметами і польо­вими гарматами.

У військових силах УНР отримали розвиток нові, ще невідо­мі в історії способи ведення бойових дій. На відміну від способу ведення бойових дій у перших війнах ХХ століття, де позиції займа­ли тисячі кілометрів, переважає надзвичайна рухливість та зручне маневрування невеликими відділами на великій території. Війна ве­лась вздовж залізничних шляхів за важливі станції та населені пунк­ти. Перемога діставалась війську, яке мало більшу рухливість, кращу зброю та підготовлених командирів.

З вибухом революції в Росії (1917 р.) революційний рух поширюєть­ся і на українських моряків, які на Чорноморському флоті становили більш як 75 %. Через чотири місяці половина кораблів флоту підняла український національний прапор. У березні 1918 року Центральна Рада проголошує створення військового флоту УНР на Чорному та Азов­ському морях.

29 квітня 1918 року в день проголошення Гетьманату флот підняв український прапор. Цей день 29 квітня 1918 року вважається святом Українського військово-морського флоту.

Військово-морський флот України складався з лінійних кора­блів, серед яких кораблі-велетні — дредноути «Цариця Катерина Ве­лика» та «Воля» (мал. 10), крейсерів, гідрокрейсерів (авіаносців), мі­ноносців, підводних човнів та сторожових катерів і морської піхоти.

У 1921 році Українська державність втратила свою силу, а ук­раїнські землі опинилася під окупацією Румунії (Буковина), Чехословаччини (Закарпаття), Польщі (Галичина з Лемківщиною і Холмщиною), більшовицької Росії (Наддніпрянська Україна).

Помилкою українських урядів було нерозуміння того, що дер­жавність могла утримати лише боєздатна регулярна армія.

Питання для закріплення знань:

1. Розкрийте причини виникнення січового, стрілецького руху на Україні.

2. Намалюйте схему організаційної структури легіону Україн­ських січових Стрільців 1917 року.

3. Які військові формування діяли в період існування Україн­ської Народної Республіки?