1. Характеристика методів і прийомів навчання дітей монологічного мовлення

У молодшому дошкільному віці перевага надається такому способу підтримки активного мовлення, як спільне мовлення, коли вихователь починає фразу, а дитина її продовжує і закінчує.

Заняття краще проводити невеличкими підгрупами (3-5 дітей). Переваги спільного мовлення виявляються в тому, що, незалежно від ступеня підготовленості дитини, рівня її зв'язного мовлення, результат складання розповіді за картиною завжди буде позитивним, оскільки у дитини почуття успіху, стимулює бажання придумувати ще. Важливо, щоб мовленнєва допомога вихователя була лише тлом, сполучною лан­кою, яка допомагала б поєднати окремі слова у зв'язні речення, суджен­ня, не гальмувала б дитячої ініціативи, спонукала б до самостійності. Складання розповідей бажано супроводжувати предметними діями.

Найефективнішим способом навчання розповіді в середньому та стар­шому дошкільному віці є структурно-синтаксична схема (для описо­вої та сюжетної розповіді). Сутність цієї схеми полягає в тому, що педагог непомітно для дитини, без зайвих і важких для засвоєння пояс­нень, а лише за допомогою коротких початкових слів подає план-схему опису («Це -...», «Він такий...», «У нього є...», «Він може...», «Мені подобається...») чи сюжетної розповіді («Був собі...», «Одного разу...», «Раптом...», «Тоді...», «І став він...»), яку дитина доповнює з власної ініціативи, відповідно до своїх інтересів та можливостей. Командний метод складання розповіді активізує процес зв'язного мовлення, вправляє дітей у засвоєнні структури висловлювання, при­вертає їхню увагу до власного мовлення та висловлювань однолітків, спонукає до оцінки розповідей. Метод моделювання фіксує увагу дитини на змісто­вому аспекті, тобто на побудові сюжетної лінії, послідовності основних епізодів розповіді. Цей метод, запропонований Л. Венгером і О. Дяченко, доречно застосовувати під час навчання переказу, а також складан­ня творчої розповіді.

В сучасній методиці існує кілька класифікацій видів занять з розвит­ку монологічного мовлення: за характером мовленнєвих дій (занят­тя зі складання реальних і творчих розповідей); за використанням наочності (складання розповіді на наочній та словесній основі); за домінуючим психічним процесом (створення розповіді на основі спри­ймання наочності, розповіді по пам'яті та творчі розповіді на основі дії уяви).

Розповіді на основі сприймання наочності проводять, починаючи з молодшого дошкільного віку. До них належать:

складання описової розповіді за картинкою (предметом, іграшкою);

складання сюжетної розповіді за картиною;

порівняльний опис двох іграшок (предметів, картин);

складання сюжетної розповіді за серією картин;

складання описової розповіді за змістом пейзажної картини. ^ Перші два види занять можна проводити вже в молодшій групі, тре­тій - починаючи із середнього дошкільного віку, оскільки складання цього виду розповіді потребує вміння порівнювати предмети між со­бою. Останні види занять - досить складні, тому їх доцільно викорис­товувати у старшому дошкільному віці.

Навчання розповіді по пам'яті проводять на таких заняттях:

переказ літературних творів;

складання розповіді з власного чи колективного досвіду;

колективне складання розповіді з досвіду (складання листа);

складання розповіді-опису предмета (картинки, іграшки) по пам'яті.

Складання розповідей по пам'яті належить до найскладніших видів занять. Воно потребує певних мовленнєвих умінь і ґрунтується на пев­ному рівні розвитку багатьох психічних процесів (сприйняття, пам'яті, репродуктивної уяви). Враховуючи це, другу групу занять доцільно використовувати, починаючи з середнього дошкільного віку. Останні два види занять доступні лише старшим дошкільникам.

Навчання творчої розповіді на основі уяви передбачає п'ять видів занять, а саме:

складання творчої розповіді за поданим початком (закінченням);

складання творчої розповіді (казки) за опорними словами;

складання казкової історії (творчої розповіді) за поданим планом;

складання творчої розповіді на запропоновану вихователем тему;

складання сценарію на основі короткого літературного тексту.

2. . Мета і завдання дошкільного закладу з розвитку мовлення і навчання дітей рідної мови.

Науковці й практики традиційно вбачають мету навчання дітей рідної мови на етапі дошкільного дитинства у розвитку усного мовлення як засобу спілкування та пізнання довкілля. Корифеї вітчизняної методики К. Ушинський і С. Русова пов'язували реалізацію головної мети з розвитку мовлення з виконанням різних вправ, складених на найкращому літературно-художньому матеріалі, та формуванням у дітей здатності зв'язно, логічно, граматично правильно висловлювати власну думку. Так, у першій половині XX ст. характерним було спрямування на загальне функціональне застосування мовлення як засобу спілкування і пізнання довкілля.

Головні завдання методики розвитку мовлення в дошкільних закладах того часу: виховання звукової культури мовлення, розвиток словника, формування граматичної правильності мовлення, розвиток зв'язного, діалогічного й монологічного мовлення, завдання ознайомлення дошкільнят з художньою літературою та навчання основ грамоти. Розвиваючи словниковий запас дитини, треба прагнути досягти правильної, чіткої звуко-, слововимови, засвоєння різних граматичних форм, уміння сполучати слова в речення, речення у текст.

До структурних компонентів належать: мовленнєва компетенція як одна з ключових базисних характеристик особистості; мовленнєвий розвиток, тобто формування певних мовленнєвих умінь і навичок, що забезпечують функціонування мовлення; навчання мови, пов'язане з певним обсягом елементарних знань про мову і мовлення, що формуються на основі розвитку мовного чуття і водночас зумовлюють цей розвиток; мовленнєве виховання, мета якого - виховання мовленнєвої культури особистості.

Мовленнєва компетенція означає готовність і спроможність особистості адекватно й доречно використовувати мову в конкретних ситуаціях буття (висловлювати власні думки, бажання, наміри, прохання тощо), застосовуючи при цьому як мовні, так і позамовні (міміка, жести, рухи) та інтонаційні засоби виразності.

Розвиток мовлення - цілеспрямоване формування у дітей певних мовленнєвих навичок і вмінь (правильної звуковимови, доречного добору або сполучення слів чи інших мовних і позамовних засобів, використання слів у відповідній граматичній формі тощо), які забезпечують функціонування процесу мовлення відповідно до мовних норм.

Триєдина мета цілеспрямованої роботи з розвитку мовлення дошкільників полягає у формуванні мовленнєвої компетенції як однієї з головних базисних характеристик особистості. Вона спрямована на активне системне застосування взаємопов'язаних педагогічних дій: розвитку мовлення, навчання мови та мовленнєвого виховання.

Стрижнем системного підходу є об'єднання трьох генеральних напрямів: структурного, функціонального і когнітивного.

Процес формування мовлення в дошкільному дитинстві відбувається на всіх рівнях - фонетичному, лексичному, граматичному, текстовому, оскільки дитина опановує всі основні одиниці мови: звук, слово, словоформи, словосполучення, речення і текст.

Функціональний, або комунікативний, напрям, спрямований на реалізацію комунікативної та інших функцій мови, пов'язаних з розвитком і застосуванням зв'язного мовлення, двох форм мовленнєвого спілкування - діалогу і монологу.

Когнітивний, пізнавальний напрям передбачає розвиток здібності до елементарного усвідомлення явищ мови і мовлення, тобто реалізацію певною мірою інтелектуальної функції мови.

Головним завданням у дошкільному віці є розвиток зв'язного мовлення у дітей. Насамперед у процесі зв'язного мовлення реалізується основна функція мовлення - комунікативна.

Завдання:

1. Виховання звукової культури мовлення зумовлюється тим, що звук - найменша одиниця мови, а розвиток сприймання мовлення і формування правильної звуковимови становлять онтогенетичне первинне завдання розвитку мовлення. Виховання звукової культури мовлення містить три підгрупи мікрозавдань:

• на основі розвитку та поступового вдосконалення органів, що беруть участь у формуванні мовлення (слуху, дихання та артикуляції), відбувається формування мовленнєвого слуху, правильного мовленнєвого дихання, звуко- і слововимови, виховання орфоепічної правильності мовлення;

• диференціація звуків мови, формування елементарних уявлень про їх характеристики, символічне та знакове визначення їх як основи грамотності;

• виховання інтонаційної виразності мовлення, свідомого оволодіння мовними (тон, тембр, наголос, сила голосу), позамовними (жести, міміка, постава) та інтонаційними засобами виразності відповідно до умов та завдань спілкування.

2. Розвиток словника. У дошкільному віці традиційно центральним завданням лексичного розвитку визначалося розширення словникового запасу в процесі ознайомлення з довкіллям, тобто кількісне накопичення лексики, насамперед в активному словнику.

Отже, виокремимо завдання, що становлять зміст лексичної роботи:

• кількісне накопичення лексики, тобто збагачення лексичного запасу дитини;

• усвідомлення семантичного значення слів, доречне застосування їх відповідно до контексту висловлювання, тобто уточнення значення слів;

• активізація лексичного запасу.

3. Формування граматичної правильності мовлення. Завдання формування мовлення дошкільників передбачають засвоєння ними морфології, що вивчає структуру слова та граматичне значення в межах слова (відмінювання за родами, числами, відмінками); словотвору(аспектів творення нових слів, функціонування й будови похідних і складних слів), синтаксису (способів поєднання слів у словосполучення, порядку розташування слів, загальних властивостей речення).

4. Розвиток зв'язного мовлення передбачає формування діалогічного і монологічного мовлення.. Спілкуючись з тими, хто його оточує, малюк мимоволі навчається слухати і розуміти звертання іншої людини, ставити запитання,підтримувати розмову.

Формування елементарного усвідомлення явищ мови і мовлення. Процес оволодіння мовою, за Ф. Сохіним, характеризується не лише відтворенням зразків мовлення дорослих на основі наслідування та інтуїтивного засвоєння мовних засобів і норм, а й передусім розвитком мовних узагальнень та елементарного усвідомлення мовних явищ.

3.Фрагмент заняття з ознайомлення дітей з малими жанрами фольклору.

Тема: У нас на гостинах герої казок (фронтальне). (За експери­ментальними заняттями, розробленими О. Трифоновою.)

Мета: ознайомити дітей з фольклорними жанрами - забавлянкою та утішкою, спонукати повторювати за вихователем ці фольклорні тво­ри з відповідною інтонацією. Виховувати інтонаційну виразність мов­лення.

Матеріал: іграшковий зайчик, забавлянка «Біжить зайчик до­рогою», утішка «Зайчику-Плаксунчику, не плач», фотокартки. Словник: забавлянка, утішка.

Хід заняття: вихователь розповідає складену ним казку:

«Жили-були собі дід та баба. І мали вони двох маленьких онучок: Ясочку-Незнайку та Вседізнайку. (Показує фотокартки.) Вседізнайка була дуже гарною дівчинкою, завжди посміхалась, і про все, що знаходилося поряд з нею, дізнавалася, гому її так і назвали дідусь і бабуся. А от Ясочка-Незнайка нічим не цікавилася, нічого не хотіла знати, то й прозвали її Незнайкою.

Вирішили якось онучки піти до лісу. Ідуть вони дорогою та раптом чують: хтось голосно плаче. Незнайка злякалась, а Вседізнайка відразу ж упізнала, чий це голос. Підійшли вони разом до деревця і побачили там зайчика. «Познайомся, - сказала Вседізнайка, - це Зайчик-Плаксунчик. Скільки я його знаю, стільки він і плаче. Скажи мені на вушко, чому ти плачеш? Ой, Плаксунчик плаче, бо хоче капусти, а ще тому, що ніхто не слухає його забавлянку».

- Вихователь пропонує послухати забавлянку про зайчика:

Біжить зайчик дорогою

Та й скаче,

Затуляється лапками

Та й плаче:

«Усі ж бо я городи обійшов.

Ніде ж бо я капусти не знайшов».

(Промовляє забавлянку двічі, імітуючи відповідні дії. Потім пропо­нує дітям розіграти її.)

- Ось бачите, чому Зайчик-Плаксунчик так голосно плакав. Діти, давайте дізнаємося, чи допомогли дівчатка зайчику заспокоїтися. (Зно­ву розповідає казку):

Занепокоїлася Вседізнайка, що Плаксунчику так сумно і вирішили вони з Ясочкою-Незнайкою допомогти йому. Пішли дівчатка з Плаксунчиком шукати капуст-ку. Довго ходили, раптом бачать: посеред лісової галявини стоїть чарівний палац, підійшли вони до нього. Щойно доторкнулися до дзвіночка, як-от двері самі й відчинилися. Зайшли дівчатка з Плаксунчиком до палацу й бачать: багато хлоп­чиків і кожний з них займається своєю справою. Помітив один хлопчик гостей і підійшов до них. Вседізнайка представила Ясочку-Незнайку та Зайчика-Плаксунчика і попросила допомогти їм утішити зайчика. «Так, - сказав хлопчик, - йому допоможе мій брат. Познайомтеся, це Утішайко. Він знає дуже багато утішок, знає, як утішити маленьких діточок, тому ми і назвали його Утішайко. Він охоче по­ділиться з вами, щоб наступного разу ви змогли утішити свого Плаксунчика. Ось послухайте:

Зайчику-Плаксунчику, не плач,

Спечу тобі калач,

Медом помажу, усім покажу,

А тобі дам!(Промовляє утішку два-три рази.)

- Давайте, діти, і ми вивчимо цю утішку. (Діти заучують текст утішки.)

Наприкінці заняття вихователь запитує у дітей, якою забавлянкою чи утішкою вони будуть забавляти та утішати своїх маленьких друзів? (Діти розповідають.) Надалі ці твори вивчають з дітьми на групових та індивідуальних заняттях.

БІЛЕТ № 35

1. Особливості засвоєння слова у дошкільному віці.

2. Змістовий аспект мовленнєвого розвитку дітей і учнів.

3. Методика заучування скоромовки. Фрагмент заняття.