Основні ознаки конфлікту
Наявність
протиріччя
–
реального або
уявного, наявного чи прихованого,
усвідомленого чи неусвідомленого
Специфічний
характер спілкування – конфронтація
позицій, неприйняття оцінок і поглядів
сторін, гіпертрофія негативних рис і
поведінки учасників
Підвищене
емоційне тло стосунків – панування
негативних емоцій і почуттів, послаблення
самоконтролю і регуляції взаємин,
пригнічення функції раціональності й
адекватності в сприйманні та реагуванні
Активне
протиборство – орієнтація
на перевагу, психологічний і фізичний
утиск, вишукування засобів заподіяння
максимальної шкоди протидіючій стороні
Схема 3. Основні ознаки конфлікту
Будь-який конфлікт можна розглядати в статиці (як систему взаємозалежних структурних елементів) і в динаміці (як процес).
Розглядаючи конфлікт як систему взаємозалежних структурних елементів, ми повинні зазначити, що під структурою конфлікту розуміють сукупність стійких зв'язків, конфлікту, що забезпечують його цілісність, відмінність від інших явищ соціального життя, без яких він не може існувати як взаємозалежна цілісна система та процес6.
До основних структурних елементів конфліктної взаємодії належать об'єктивні й суб'єктивні складові.
До об'єктивних складових конфлікту належать:
Предмет конфлікту – об’єктивно наявна чи уявна проблема, що служить причиною протиборства між сторонами (проблема влади, взаємин, сумісності тощо). Проблема в конфлікті – це завжди перепона при реалізації мети. За визначенням А.Т. Ішмуратова, “проблема – це дисонанс особистості та її оточення”7. Суттєвими у проблемі конфліктів є наступні аспекти:
значимість і актуальність;
можливість розв’язання;
розуміння і взаєморозуміння у баченні проблеми суб’єктами конфлікту;
врахування інтересів один одного при вирішенні проблеми;
узгодженість і підтвердження домовленостей при вирішенні проблеми.
Схема 4. Структура конфлікту
Об’єкт конфлікту – те, на що претендує кожна зі сторін конфлікту, що викликає суперечності між ними (ресурси, право власності, право приймати рішення і т. ін.)8.
Варто розрізняти терміни “об'єкт” і “предмет” конфлікту. У загальному значенні об'єктом конфлікту можна назвати ту частину реальності, що залучена у взаємодію із суб'єктами конфлікту. На відміну від цього предметом конфлікту є ті протиріччя, які виникають між взаємодіючими сторонами і які вони намагаються розв’язати за допомогою протиборства. Конфлікти завжди виникають з приводу якого-небудь об'єкта, але їхня сутність виражається в предметі конфлікту, тому вирішення або врегулювання конфлікту в першу чергу пов'язане з усуненням не його об'єкта, а його предмета.
Важливо також відзначити, що об'єкт конфлікту може бути як реальним, так і потенційним, утопічним (наприклад, люди іноді відстоюють ілюзорні ідеали й ідеї), але предмет конфлікту завжди реальний і актуальний. Крім цього, об'єкт конфлікту може бути як явним, так і латентним (прихованим), але предмет конфлікту – протиріччя між його опонентами, завжди проявляється чітко.
Учасники конфлікту – суб’єкти соціальної взаємодії (окремі індивіди, соціальні групи, організації, держави), інтереси яких порушено безпосередньо, або суб’єкти, які явно (неявно) підтримують конфліктерів. Учасників конфлікту підрозділяють на основних і неосновних.
Схема 5. Види учасників конфлікту
Основні (прямі) учасники конфлікту безпосередньо чинять активні (наступальні або оборонні) дії один проти іншого. Вони є головними діючими особами конфлікту й протиріччя саме їхніх інтересів лежать в основі протиборства. Тому основних учасників називають суб'єктами конфлікту або опонентами (від лат. opponents – що заперечує).
У зв'язку з тим потенціалом або силою, якими володіють сторони, що беруть участь у конфлікті, виділяють ранг учасника. Чим більше у суб’єкта конфлікту є можливостей впливати на хід протиборства, тим вище його ранг. При цьому ранжирування можна робити на різних підставах: фізичній силі, політичної або економічної міцності, ресурсному, адміністративному або інформаційному потенціалу й т. ін. Ранг учасників конфлікту безпосередньо пов'язаний з їхнім соціальним статусом – положенням, яке вони займають у суспільстві відповідно до професії, віку, родинного стану, соціальної ролі учасника конфлікту. У різних конфліктних ситуаціях буває затребуваний і різний потенціал учасників конфлікту (наприклад, якщо має місце фізична боротьба, ранг опонентів буде визначатися їхньою мускульною силою, в економічних сутичках він буде залежати від економічного потенціалу).
Між основними учасниками можна виділити ініціатора (або заколотника) конфлікту.
До неосновних (непрямих) учасників конфлікту належать категорії, що впливають на перебіг подій. Вони виконують другорядну роль у виникненні й розвитку конфлікту. Іноді непрямих учасників конфлікту називають ще третьою стороною.
Неосновні учасники конфлікту можуть:
спровокувати конфлікт для досягнення власних інтересів: підбурювач, провокатор;
планувати й керувати протіканням конфлікту: організатор;
сприяти зменшенню гостроти або повному припиненню конфлікту: посередник, медіатор, суддя;
активними діями або морально підтримувати ту або іншу сторону, що впливає на розвиток конфлікту: пособник, союзник або група підтримки;
не підтримувати жодну із сторін: пасивні свідки, очевидці;
одержати моральну або матеріальну травму в результаті конфлікту: жертва.
У реальній динаміці конфлікту грань між основними й неосновними учасниками часто виявляється рухливою й відносною. Діалектика полягає в тому, що у процесі розвитку конфлікту сторони конфлікту можуть мінятися місцями (наприклад, конфлікт, що виник у 90-і роки в Югославії між косовськими албанцями й сербами, надалі переріс у міжнародний конфлікт між Югославією й країнами, що належать до НАТО).
Роль неосновних учасників конфлікту може бути як конструктивною (позитивною), так і деструктивною (негативною) — вони можуть сприяти не тільки вирішенню або попередженню конфлікту, але і його загостренню й подальшому розвитку.
Загалом, треба мати на увазі, що конфліктність особистості визначається комплексною дією психологічних (темперамент, рівень агресивності, комунікабельність і т. ін.) і соціальних (умови життя, рівень культури тощо) факторів.
Соціально-психологічне середовище конфлікту – це конкретні історичні умови, в яких виникає й розгортається конфлікт. Це поняття охоплює не тільки найближче, але й далеке, більш широке оточення конфліктуючих сторін, великі соціальні групи, до яких вони належать (національні або класові), а також суспільство в цілому. Врахування цих умов дозволяє глибше зрозуміти змістовну сторону конфлікту і його психологічні складові.
З огляду на рівні соціальної системи розрізняють мікро- і макросередовище конфлікту.
Мікросередовище конфлікту – це сукупність умов взаємодії людей, що безпосередньо впливають на міжособистісний і міжгруповий конфлікт. Масштаб мікросередовища – мала соціальна група.
Макросередовище конфлікту містить у собі ті умови, які впливають на розвиток конфліктів між великими соціальними групами й державами. Хоча опосередковано макросередовище впливає і на розвиток конфліктів на рівні окремих особистостей і малих груп.
По природі складових компонентів можна виділити три види соціально-психологічного середовища конфлікту.
Схема 6. Види соціально-психологічного середовища конфлікту
Фізичне середовище конфлікту – це сукупність фізичних, географічних, кліматичних, екологічних умов і факторів, у яких протікає протиборство. На мікрорівні – це умови, які впливають на певний колектив, організацію, особистість (наприклад, чистота повітря, рівень освітленості й шуму на робочому місці тощо), на макрорівні – це фактори, що впливають на суспільство в цілому.
Суспільно-психологічне середовище конфлікту – це сукупність настроїв, думок, почуттів і переживань, у яких розвивається конфлікт. На мікрорівні – це психологічний клімат певного колективу, його загальний настрій, на макрорівні – це настрої і емоції, які проявляються на рівні великих соціальних груп. Велике значення у формуванні суспільно-психологічного середовища на різних рівнях соціальної системи належить засобам масової інформації, які своєю інформаційною політикою й технологіями можуть сприяти як згасанню конфліктів у суспільстві, так і поширенню їх.
Соціальне середовище конфлікту – це сукупність суспільних умов, при яких виникає й розвивається протиборство сторін (наприклад, суспільно-економічні умови життя, соціально-політичний устрій суспільства і т. ін.). Соціальне середовище конфлікту впливає на його динаміку й способи вирішення (наприклад, всі конфлікти, які виникли у суспільстві, що перебуває в глибокій соціально-економічній і політичній кризі, будуть отримувати суттєвий вплив цього фактору).
До суб’єктивних складових конфлікту належать:
Особистісні елементи (риси характеру особистості, вольові якості, звички, почуття, інтереси, цілі, цінності, мотиви і т. ін.) відіграють велику роль у динаміці будь-якого конфлікту. Але найбільшою мірою їхній вплив виявляється у міжособистісних конфліктах.
Особистісні елементи виникнення й розвитку конфлікту можуть мати ситуативну й характерологічну основу:
до ситуативних відносять: відчуття невизначеності, невпевненості, втому, підвищену збудженість, недостатню поінформованість, дезорієнтацію тощо;
до характерологічних передумов належать: несамокритичність, імпульсивність, агресивність, невихованість, егоїзм і т. ін.
Серед особистісних елементів конфлікту насамперед варто назвати:
основні психологічні домінанти поведінки;
характерологічні передумови конфліктності особистості;
манери поведінки.
Найважливішу роль серед особистісних факторів конфлікту грають основні психологічні домінанти поведінки особистості, які мають внутрішній взаємозв'язок і випливають один на одного:
ціннісні орієнтації людей як суб'єктів конфлікту формуються в процесі соціалізації особистості й виражаються в тих моральних, ідеологічних, політичних й інших принципах, на основі яких суб'єкт протиборства оцінює характер конфлікту і будує свою поведінку. На базі ціннісних орієнтації відбуваються диференціація об'єктів конфлікту по їхній значимості, вирішується питання доцільності участі у конфлікті (наприклад, там, де один буде прагнути уникнути конфлікту, керуючись заповіддю “не убий”, інший, може демонструвати агресивну поведінку, керуючись принципом “око за око”);
цілі – уявлення про конкретний кінцевий результат конфліктної взаємодії. Цілі можуть бути стратегічні (оволодіння об'єктом конфлікту) і тактичні (компромісні);
потреби визначаються відчуттям нестатку в чому-небудь. А. Маслоу класифікує потреби за основними типами: фізіологічні (їжа, відпочинок і т. ін.), потреби у безпеці, соціальні (спілкування, взаємодія), потреби у досягненнях, визнанні й вищі потреби (у самореалізації). Кожне бажання він співвідносить з певним типом потреб, при неможливості досягнення або реалізації індивідом потреби виникають конфліктні ситуації;
побоювання – очікування перешкоди на шляху реалізації цілі. А.Т. Ішмуратов вважав, що побоювання – це “негативні” інтереси, вони домінують над “позитивними” інтересами, викликаючи негативні емоції і тим самим викривляючи уявлення про дійсність, конфліктну ситуацію;
мотиви – спонукання до вступу в конфлікт, пов’язані з задоволенням потреб опонента, як сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що викликають конфліктну активність суб’єкта9;
інтереси являють собою усвідомлені потреби, що забезпечують спрямованість на об’єкт конфлікту і сприяють реалізації конфліктної поведінки опонента10.
Характерологічні передумови конфліктності особистості – це індивідуальні стійкі властивості людини, що проявляються в особливостях темпераменту, рисах характеру, самооцінці, у способах реагування на слова і вчинки людей і т. ін., які викликають негативне відношення до людини, формуються під впливом оточуючого середовища і є наслідком негативного виховання.
Характер особистості формується у процесі взаємодії темпераменту людини з оточуючим середовищем, при цьому деякі якості, що задані від природи, беруться під контроль свідомості, пом’якшуються, а деякі – посилюються, загострюються. Г. Айзенк, спираючись на типологію І. Павлова і схему особистості К. Юнга, створив типологію індивідних властивостей людини у вигляді ортогональної схеми: інтроверсія – екстраверсія, нестійкість – стабільність11.