Методичні вказівки до вивчення модуля 1.

Для опанування матеріалу даного модуля студентам необхідно з'ясувати, насамперед, змістовне наповнення терміну “конфлікт”, починаючи від середньовіччя до сьогодення. Варто пам'ятати, що це поняття як у науковій літературі так і в публіцистиці неоднозначне. Існує багато поглядів на природу конфлікту.

Розглядаючи питання становлення конфліктології як науки потрібно звернути увагу, що формування її як особливої області такого роду досліджень проходило разом з розвитком історії, соціології, права, етики, психології й інші соціальних наук. Історичні документи свідчать про те, що ворожнеча між людьми в суспільстві таке ж звичайне явище, як згода й співробітництво.

В історії суспільної думки з цього приводу склалось два протилежних підходи. Відповідно до однієї концепції, суспільство базується на згоді й співробітництві, громадському порядку і єдності, що є вираженням однієї волі. Тільки таке суспільство здатне нормально розвиватися. Прихильники протилежної концепції вважають, що єдність і порядок у суспільстві можуть спиратися тільки на силу, примус, панування одних і безправ'я інших. У цьому випадку конфлікт розглядається як природне явище суспільного життя. Хоча ці концепції і протилежні, жодна з них не визначає повною мірою дійсність. Історичний досвід свідчить, що безконфліктна модель суспільства є ілюзією, а з іншого боку, згода й співробітництво є основою інтеграції суспільства і його успішного поступального розвитку.

В Україні, на жаль, конфліктологія – це досить молода наука. ЇЇ розвиток саме в час демократизації усіх сфер життя нашого суспільства є дуже актуальним, тому що конфлікти виникають саме там, де сили сторін по певним параметрам порівнянні, Швидкий ріст кількості конфліктів у державі свідчить, що ми дійсно знаходимось на шляху демократизації, тому що у суспільстві з’явилось багато соціальних груп, які відкрито виражають свої інтереси і бачать можливість їх відстояти. Але однією з головних причин соціальної напруги, що існує у нашому суспільстві, є невміння конструктивно вирішувати конфлікти. Останнім часом з’явилось багато практичних посібників з конфліктології, збірників, в яких надано рекомендації щодо поведінки у конфлікті політика, підприємця, подружжя тощо. Значно менше теоретико-прикладних посібників, які б узагальнювали величезний і строкатий набір способів і прийомів “на всі випадки життя”. Тому студенту дуже важливо навчитися правильно знайти саме той посібник, що допоможе осмислено зорієнтуватися у конкретній конфліктній ситуації на певному етапі розвитку конфлікту.

Матеріали для вивчення

§ 1. Формування конфліктологічних ідей.

Конфлікти як одна зі сторін взаємодії й взаємин людей завжди притягували до себе увагу. Традиції накоплення конфліктологічних ідей мають багатовікову історію. Перші цілісні концепції конфлікту з'явилися на рубежі XIX-XX ст., однак, і в попередні сторіччя кращі мислителі людства пропонували своє бачення природи цього феномена, шляхи запобігання й розв’язання конфліктів. Ідеї згоди й конфлікту, миру й насильства завжди були одними з центральних у різних релігійних течіях. Тема боротьби добра зі злом представлена в значній кількості пам’яток культури і мистецтва.

У грецькій міфології є сюжет з “яблуком розбрату”. Це поетична розповідь про богиню ворожнечі Ериїду, яка за допомогою золотого яблука, на якому було написано «найчарівнішій», викликала великий конфлікт між трьома богинями: Герою – дружиною Зевса, Афіною – богинею мудрості й справедливої війни та Афродітою – богинею любові й краси. Кожна з них бажала отримати це чудове яблуко з рук Париса – юного царевича із Трої. Самою кращою він визнав Афродіту і за це вона пообіцяла Парису любов самої чудової жінки – Єлени. Парис украв Єлену у її чоловіка Мєнєлая, що стало початком Троянської війни. Так яблуко стало причиною багатолітньої війни.

Не можна не пригадати біблейське сказання про розбрат між синами Адама і Єви – Каїном і Авелем. Конфлікт між ними трапився, коли брати приносили жертви Богу кожний виходячи зі свого заняття. Бог прихильно поставився тільки до подарунка Авеля, що викликало ревнощі й заздрість у Каїна. Їхній конфлікт закінчився трагічно – убивством Авеля.

Давньоруські билини доносять до нас відомості про суспільно-політичні конфлікти того часу, про подвиги богатирів Іллі Муромця, Добрині Микитича, Альоші Поповича, яки захищали свою землю від ворогів.

Пам’ятки літератури у всі віки доводили до нас події з життя людей, пов’язані з протиріччями й сутичками, що мали завуальовані причини й призводили до трагічного фіналу. Такі конфлікти описує В. Шекспір у “Гамлеті” й “Отелло”, О. Пушкін у “Євгенії Онєгіні”, Л. Толстой в “Аннє Кареніної”, І. Котляревський в “Енеїді”. Історичні труди С. Величко і Г. Грабянки, написані у формі літописів, оповідають про відносини України і Польщі, України і Росії.

Не могли обійти своєю увагою поняття конфлікту древні мислителі й філософи. Пояснення суті конфліктів вони шукали в суті самої людини й суспільства. Саме тому ми можемо впевнено сказати, що корені конфліктології пов'язані з джерелами соціальної філософії.

Вищою цінністю мислителі стародавності визнавали не війну і боротьбу, а мир і згоду. Китайський філософ Лао-Цзи (VII – VI ст. до н. е.) вважав, що головні першооснови миру Янь (світле) й Інь (темне) не стільки борються між собою, скільки, доповнюючи один одного, утворюють гармонію Єдиного.

Знаменитий мудрець Древнього Китаю Конфуцій (VI ст. до н. е.) стверджував, що злість і зарозумілість, а з ними й конфлікти породжують, у першу чергу, нерівність і несхожість людей. Користолюбство, нестримне бажання одержати вигоду, упертість, схильність до неправди, підлабузництво, на його думку, заважають людям спілкуватися, а людяність, доброта, справедливість, суворе відношення до себе і шановне відношення до старших приносять користь.

Давньогрецький філософ Геракліт (VI – V ст. до н. е.) уважав, що у світі все народжується через ворожнечу й свари, а конфлікти – це неодмінна умова суспільного життя, тому що протиборство, у тому числі й війна, є “батьком усього і царем усього”. Погляди Геракліта на конфлікт і боротьбу як основу всіх речей поділяли й інші філософи-матеріалісти. При цьому деякі з них, наприклад Епікур (341­ – 270 рр. до н. е.), висловлювали думку про те, що ворожі сутички своїми важкими наслідками примусять людей жити в мирі й згоді.

Античні філософи Аристотель (384­ – 322 рр. до н. е.) і Платон (428 – 348 рр. до н. е.) визначали, що людина по суті є істотою суспільною, окремий індивід являє собою частину суспільства і це суспільне начало придає йому здатність до взаєморозуміння і співробітництва з іншими людьми. Але не виключалась при цьому і схильність до ворожнечі, ненависті й насильству. Аристотель вказував, що витоки конфліктів полягають у нерівності людей щодо володіння майном і отримання почестей, а також у страхах, несхожості характерів, непомірному підвищенні одних та приниженні інших.

В умовах середньовіччя в суспільних зв'язках переважав колективізм, який підтримувала релігія. Він означав підкорення людини феодальній державі, поглинання особистості селянською громадою і лицарським орденом.

Християнство сповідало біблейську уяву про людину як творіння Бога, у його внутрішньому роздвоєнні: протиборстві “добра”, що дається від Бога, і неминучого в земному житті “зла”. Засновано християнство було на ідеях людинолюбства й рівності всіх перед Богом. Але добитися міцного миру між людьми знов-таки не вдалося. Причому, сутички траплялись не тільки між віруючими й невіруючими, але й між одновірцями. Подібні взаємовідносини існували не тільки у християн. Суть ісламської концепції полягає в тому що кожний, хто сповідує іслам, має бути наповнений прагненням примирити ворогуючи сторони. А якщо це не вдається, то необхідно боротися на стороні справедливості і бути неупередженим. На практиці це призводить до жорстоких зіткнень усередині ісламського світу. Вони особливо часті між двома гілками ісламу – сунітами і шиїтами.

Намагаючись пояснити це й виправдати незліченні прояви зла у світі, створеному Богом, релігійна філософія розробила спеціальне навчання, що одержало назву “виправдання Бога” або “теодицея”. Метою цього навчання було з'ясування, як при доброму й всемогутньому Богу у світі існують різноманітні конфлікти: глобальні катастрофи, жорстокі війни, підступні вбивства, нещастя й страждання людей. Постановка цих, як казав Г. Гейне, “проклятих питань” з'явилося одним із джерел зародження богозаперечення, атеїзму. Спроби відповісти на ці питання, почавшись ще на зорі християнства, не припиняються й до цих пір.

Одним з перших спробу системного аналізу соціальних конфліктів зробив флорентійський діяч Н. Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Цінність його концепції полягає у відході від божественних поглядів на джерела суспільного розвитку. Він вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства з огляду на порочну природу людини, її прагнення до постійного і необмеженого матеріального збагачення.

У XVI – XVII ст. починає формуватися індивідуалізм, що знаходить своє вираження в західноєвропейському гуманізмі, постулатах християн-протестантів і ідеях раннього лібералізму. Т. Мор, Ф. Бекон, Е. Роттердамський й інші гуманісти різко засуджують середньовічні соціальні безпорядки й кровопролитні міжусобиці. Вони ратують за мир між людьми, визначаючи людину як головний фактор розвитку суспільства.

На відміну від них Д. Локк і Т. Гоббс вважають людину окремою найціннішою істотою для якої інші люди – тільки середовище існування, тому природний стан суспільних зв'язків – це “війна всіх проти всіх”, у якій люди виступають як вороги або партнери. Виникнення конфліктних ситуацій пояснюється неможливістю реально задовольнити разом всі бажання. Т. Гоббс, негативно оцінюючи людську природу, не бачив другого способу подолання порочності людей крім застосування державного насильства.

• Н еважко помітити, що в поясненнях причин існування у світі різних форм колізій філософів різних періодів багато загального. Всі вони визнають, що боротьба, конфлікти, являють собою органічну, непереборну властивість існування. Розбіжності між визначенням складається лише в тім, що одні вбачають в цих універсальних явищах споконвічну властивість природи, а інші бачать у них задум і волю Бога.

У новий час популярність набули погляди французького філософа Ж.-Ж. Руссо (1712 – 1778 рр.), який вважав людину миролюбною по своїй природі, а джерелом конфліктів у сучасному суспільстві називав недоліки в організації і прихильність людей до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей відносин миру й згоди, на його думку, повинна стати демократична держава, що спирається на виховні засоби.

У XVIII ст. родоначальник класичної політекономії А. Сміт (1723 – 1790 рр.) виступає прибічником деякого ступеню егоїзму (любові до себе), але при обов’язковому поєднанні своїх корисних інтересів з загальним потягом людей до благополуччя і щастя. В епоху вільної конкуренції і становлення капіталізму моральна позиція А. Сміта була ефективною, тому що служила засобом попередження та розв’язання конфліктів.

Пруський військовий теоретик К. Клаузевіц (1780 – 1831 рр.) визначив природу міжнародного військового конфлікту, запропонувавши знамениту формулу: “Війна є продовження політики іншими засобами”.

• У Новий час, коли соціальні конфлікти стали найбільш гострими, про протиріччя у природі, суспільстві, про боротьбу між класами говорили дуже багато. У ході обговорення виявились два різних підходи до розуміння природи соціального конфлікту, які можна визначити як песимістичний і оптимістичний. Песимістичний підхід найбільш чітко визначив англійський філософ Т. Гоббс, який негативно оцінюючи природу не бачив іншого способу подолання порочності людей крім застосування державного насильства. Оптимістичний підхід був представлений французьким філософом Ж.-Ж. Руссо, який вважав, що інструментом відновлення природних для людей відносин миру й згоди, повинна стати демократична держава, яка спирається на виховні засоби.