- •2. Суецька криза.
- •3. Україна та снд.
- •4. Ялтинська конференція та її значення.
- •5. Кемп-Девідські домовленості по Близькому Сходу.
- •6. Інтеграційні процеси та регіональна безпека в Латинській Америці.
- •7. Еволюція взаємовідносин Україна – нато.
- •8. Особливості повоєнного врегулювання в Європі.
- •10. Еволюція доктринних засад зп срср.
- •11. Капітуляція Німеччини. Потсдамська конференція та її рішення.
- •12. Арабо-ізраїльське протистояння в 60-70ті рр.
- •13. Процес формування антигітлерівської коаліції.
- •14. Деколонізація африканського континенту. Створення та діяльність оає.
- •15. Косовська проблема в мв.
- •2. Перерастание кризиса в “войну на Балканах”
- •16. Громадянська війна в Іспанії. Зміст політики “невтручання”.
- •17. Карибська криза.
- •18. Українсько-російські відносини.
- •19. Доктринальні засади зп сша після дсв.
- •20. Радянсько-американські відносини у 70-ті роки.
- •21. Еволюція Європейської політики України.
- •22. Берлінські кризи.
- •23. Створення нато та становлення блокового протистояння.
- •24. Радянсько-американські відносини у другій половині 80-х – на початку 90х років.
- •25. Радянсько-фінська війна. Позиція Ліги Націй та великих держав.
- •26. Сталінізація країн цсє після дсв та її наслідки (концепція Жданова).
- •27. Концептуальні засади та основні напрямки зп незалежної України.
- •28. Суть ялтинсько-потсдамської системи та її розпад у 90-ті роки.
- •29. Ірано-іракська війна.
- •30. Проблеми реформування оон.
- •31. Близькосхідне врегулювання у 80-ті роки. (план Рейгана, ліванська криза).
- •32. Зміст і мета системи колективної безпеки в Європі у 33 – 35 рр.
- •33. Україна в регіональних організаціях. (цєі, гууам, очес тощо).
- •Iнтереси України у розвитку чорноморської інтеграції.
- •34. Етапи підготовки Мюнхенської конференції західними державами. Мюнхенська угода.
- •35. Угоди про обмеження зброї масового знищення у 60 – 70-ті роки.
- •36. Еволюція зп рф.
- •37. Агресія Італії проти Ефіопії. Позиція Ліги Націй та сша.
- •38. Завершення холодної війни та блокового протистояння.
- •39. Рух неприєднання.
- •40. Нові засади зп срср (нове політичне мислення).
- •41. Державний договір з Австрією.
- •42. Політика Японії на Далекому Сході у 30-ті роки.
- •43. Набуття незалежності Індією. Умови та наслідки.
- •44. Мв на Близькому та Середньому Сході у міжвоєнний період.
- •45. Бандунгська конференція.
- •47. Ліга Націй та її історична роль.
- •48. Інтервенція сша в Індокитай та її наслідки.
- •50. Конференція в Монтре, конвенція про режим чорноморських проток.
- •51. Політика сша в Європі по завершенню дсв. План Маршалла.
- •52. Об’єднання Німеччини та його наслідки.
- •53. Тегеранська конференція, її рішення.
- •54. Корейська війна.
- •55. Агресія Іраку проти Кувейту, наслідки.
- •56. Миротворча діяльність оон в сучасних умовах (90-ті рр. І зараз, концепція гуманітарної інтервенції).
- •57. Нова “східна політика” фрн.
- •58. Проблема розширення нато.
- •60. Овд. Етапи діяльності та розпуск.
- •61. Криза розрядки. Друга холодна війна.
- •62. Питання про відкриття другого фронту в 1941-1943 рр.
- •63. Німецька проблема міжнародних відносин.
- •64. Створення та еволюція Європейського союзу.
- •65. Причини і початок холодної війни.
- •66. Конфлікти у Африці 80 – 90-ті рр., сучасний стан.
- •67. Війна сша та їх союзників проти Іраку. Причини та наслідки.
- •68. Вісь Берлін – Тим – Токіо.
- •69. Інтервенція срср та країн овд в Чехословаччині. Доктрина Брєжнєва.
- •70. Проблема розширення єс.
- •71. Версальська система мирних договорів.
- •72. Особливості сучасних мв, тенденції.
- •73. Договір про звичайні збройні сили в Європі.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •75. Заключний акт нбсє в Хельсінкі.
- •76. Близькосхідне врегулювання у 90-ті роки.
- •77. Пакт Молотова – Ріббентропа та політика срср щодо країн Балтії.
- •78. Історія та сучасний стан Індо-Пакистанського конфлікту.
- •80. Брест-Литовська конференція та підписання мирних договорів з Росією та Україною.
- •81. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна.
- •82. Загальноєвропейський процес у 80-ті роки.
- •83. Радянсько-китайські відносини.
- •1. Зовнішня політика, починаючи з революції 1949 р.
- •84. Конголезька криза і оон.
- •85. Сучасний стан близькосхідного конфлікту.
- •86. Інтеграційні процеси в Західній Європі у 70 – 80-ті роки.
- •87. Вступ сша у першу світову війну. Причини та наслідки.
- •88. Проблема реформування та еволюції нато після завершення холодної війни.
- •89. Проблема боротьби з міжнародним тероризмом.
- •91.Міжнародні наслідки розпаду срср та утворення нових незалежних держав.
- •92. Особливості постбіполярної системи мв.
- •93. Діяльність оає та трансформація в Африканський союз.
51. Політика сша в Європі по завершенню дсв. План Маршалла.
Речь Черчилля в Фултоне 5 марта 1946 г. имела далеко идущие последствия. Она предала гласности враждебные социализму планы наиболее реакционной части правящих кругов Запада. Но имело значение и другое. Американский империализм стремился использовать финансово-экономические трудности Англии, усугубленные кабальным займом, полученным ею от США в июле 1946 г., огромными расходами на поддержку сил реакции в Европе и борьбу с национально-освободительным движением.
Со второй половины 1946 г. начались англо-американские переговоры, которые свелись главным образом к обсуждению вопроса о судьбах Греции и Турции. Американские дипломаты убеждали своих английских коллег, что для их правительства самым благоприятным выходом была бы передача этой доли «наследства» в руки США как для облегчения финансового бремени Англии, так и для ухода от той критики, которой повсеместно подвергался британский империализм за его интервенцию в Греции.
21 февраля 1947 г. правительство США получило две британские ноты, в которых официально сообщалось о согласии Англии передать оказание «помощи» Греции и Турции Соединенным Штатам Америки. Английское правительство объявило о выводе своих войск из Греции. Бывший сотрудник государственного департамента Джонс пишет, что ноты были оценены как свидетельство, что Англия «передала США руководство миром со всеми его трудностями и славой».
Чиновники внешнеполитического ведомства США в спешном порядке составили документ, озаглавленный «Позиции и рекомендации государственного департамента относительно немедленной помощи Греции и Турции». На его основе было подготовлено послание президента конгрессу, с которым он выступил 12 марта 1947 г.
Выступление президента было приурочено к открытию в Москве сессии Совета министров иностранных дел СССР, США, Англии и Франции. По выражению некоторых американских журналистов, оно было призвано стать «политической атомной бомбой», предназначенной заставить «задрожать стекла» в зале заседаний сессии. Иначе говоря, заокеанские дипломаты рассчитывали, что выступление президента заставит Советский Союз отступить в германском вопросе — главном вопросе сессии СМИД.
В послании Трумэна Греция и Турция были названы странами, якобы находящимися под непосредственной «коммунистической угрозой», для преодоления которой им выделялась срочная американская помощь в 400 млн. долл. Эти средства должны были обеспечить превращение Греции и Турции в передовые бастионы империализма Соединенных Штатов, которые он рассчитывал использовать против СССР и стран народной демократии.
В послании утверждалось, что Советский Союз будто бы создает угрозу для США, и отвергалась возможность мирного сосуществования и сотрудничества государств с различными социальными системами. Трумэн призывал к осуществлению «доктрины сдерживания», составными частями которой стали военные приготовления США, сколачивание агрессивных военных блоков, подчинение воле американских монополий других стран и народов.
В своих воспоминаниях Трумэн назвал свое послание конгрессу «поворотным пунктом американской внешней политики» '. Он не поясняет смысл этого поворота. Публицист Д. Уорберг назвал речь президента новым призывом к «крестовому походу» против социализма.
Большое внимание уделяла американская печать чисто военной стороне правительственной политики. Известный американский журналист У. Липпман, раскрывая подлинные цели этой «доктрины Трумэна», писал: «Мы выбрали Грецию и Турцию не потому, что они особенно нуждаются в помощи, и не потому, что они являются блестящими образцами демократии, но потому, что они представляют собой стратегические ворота, ведущие в Черное море и к сердцу Советского Союза». Еще более откровенно заявление бизнесмена Брауна: «Мы сможем бомбить мягкое подбрюшье России и почти все ее крупные города со сравнительно близкого расстояния. Наши же города находятся на чрезвычайно большом расстоянии от баз ее бомбардировщиков. Более того, у нас имеется «эта бомба»».
Конгресс принял предложение президента. В Турцию и Грецию были также направлены вооружение из военных запасов США, американский военный и гражданский персонал.
Наиболее реакционная часть турецкой буржуазии, напуганная ростом демократического движения, шла на сотрудничество с империализмом США, пренебрегая национальными интересами своей страны. В Греции у власти находились прямые преемники довоенных монархо-фашистов, получившие бразды правления от английских интервентов, они готовы были сотрудничать с новыми претендентами на господство в этой части Средиземноморья. В последующие несколько лет американская военщина создала военные базы в Греции и Турции, что способствовало превращению Ближнего и Среднего Востока в один из наиболее тревожных очагов международной напряженности.
Объектом наиболее алчных стремлений американских монополий была ближневосточная нефть. Если в 1938 г. на долю монополий США приходилось 14% (3,2 млн. тонн добычи ближневосточной нефти), то в 1951 г.—57,8% (56,6 млн. тонн).
«Доктрина Трумэна» положила начало новому этапу в истории международных отношений и дипломатии. Этот этап быстро обрел свое наименование. Так, Липпман озаглавил сборник своих статей, посвященных «доктрине Трумэна»,— «Холодная война». Вскоре это наименование употребил один из видных идеологов американского империализма — Р. Осгуд. Однако ни тот, ни другой не поставили перед собой вопроса об исторических корнях «холодной войны». Более добросовестные буржуазные исследователи вынуждены признать, что «холодная война» возникла как прямое продолжение и развитие в новых исторических условиях давнишней антисоветской политики. Английский историк-международник Вудхауз пишет: «Холодная война... не началась внезапно. Мыслящие люди — более или менее задумывающиеся над происходящими событиями — обнаруживают ее корни не только во второй мировой войне, но и ранее, даже еще в Мюнхенском соглашении сентября 1938 года».
Агрессивная сущность «доктрины Трумэна» была разоблачена 7 апреля 1947 г. в выступлении советского представителя в Совете Безопасности ООН и в беседе Председателя Совета Министров СССР Н. В. Сталина с видным политическим деятелем США Гарольдом Стассеном 9 апреля 1947 г. Вместе с тем правительство СССР заявило, что Советский Союз твердо стоит па ленинской позиции признания возможности и желательности сотрудничества государств различных социальных систем.
На информационном совещании представителей ряда коммунистических партий в Варшаве в конце сентября 1947 г. отмечалось, что «доктрина Трумэна» «носит откровенно агрессивный характер». Она рассчитана на предоставление американской помощи реакционным режимам, активно выступающим против демократических народов.
Отрицательное отношение масс к «доктринам» американского империализма представляло естественную реакцию, основанную на историческом опыте. Стремясь преодолеть сопротивление народов, крайние монополистические круги США решили использовать более замаскированные формы своих действий. Так появился новый вариант их политики — «план Маршалла».
План Маршалла.
Ще одним приводом для розколу світу на два табори став конфлікт, що виник у зв'язку з «планом Маршалла».
5 червня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл виступив з промовою у Гарвардському університеті з нагоди присвоєння йому ступеня доктора права. Він сформулював основні положення комплексу економічних та політичних заходів щодо здійснення реконструкції в Європі, що здобули назву «плану Маршалла». Отже, його мета - відродження справно функціонуючої економіки, що дозволила б створити такі політичні та соціальні умови, за яких могли б функціонувати інститути «вільного суспільства», а також залучення Західної Німеччини до Західного блоку й зменшення радянського впливу в Європі. Для цього потрібна додаткова допомога Західній Європі, що повинна здійснюватися крупномасштабно.
З 27 червня по 2 липня 1947 р. у Парижі відбулася нарада за участю Франції, Великобританії та СРСР. СРСР відмовився від участі у «плані Маршалла». Після цього він почав вимагати цього ж від своїх союзників. У ніч з 7 на 8 липня радянські посли у Белграді, Бухаресті, Варшаві, Празі, Софії, Парижі та Гельсінкі отримали вказівку: персонально передати керівникам ЦК компартій, що кожна країна має відмовитися від участі у Паризькій конференції. Усі східноєвропейські країни підтримали СРСР проблема виникла тільки з Чехословаччиною, яку все ж таки вдалося переконати під тиском СРСР
Великобританія та Франція запросили усі європейські країни взяти участь у конференції присвяченій розгляду американської пропозиції. Відмовилися усі держави, очолювані комуністичними урядами, та Фінляндія.
Відкинувши американський план, Радянський Союз втратив свою популярність серед населення європейських країн, тому що виявився супротивником стабілізації ситуації у цих країнах. Комуністи країн Західної Європи, відмовившись від «плану Маршалла» виглядали «ворогами» національних інтересів своїх країн, що дало поштовх антирадянській кампанії. Післяцього не могло йти й мови про їх перебування в урядах Західної Європи.
Фактично розкол Європи у відношенні до «плану Маршалла» став початком «холодної війни», розподілу світу на сфери впливу, протистояння СРСР та США.
