78. Історія та сучасний стан Індо-Пакистанського конфлікту.

Кашмірська проблема – територіальний спір щодо приналежності території колишнього князівства Джамму і Кашмір між Республікою Індія та Ісламською Республікою Пакистан. Витоки конфлікту традиційно пов‘язуються з особливостями Закону про незалежність Індії (14.VIII.1947), в якому в основу розподілу Британської Індії на два домініони (Пакистан та Індійський Союз) було покладено релігійно-общинний принцип: території, де переважало мусульманське населення, мали увійти до Пакистану, території, населені індусами – до Індії (“план Маунтбеттена”). Водночас при визначенні майбутнього формально незалежних від Британії князівств прерогатива надавалася волевиявленню правителів, що могли самостійно прийняти рішення про приєднання до одного з домініонів або збереження незалежності. На 1947 рік понад 70 % населення Кашміру становили мусульмани, магараджа, сер Харі Сингх (Harі Singh), був індуїстом.

Початок конфлікту з приводу Кашміру пов‘язаний зі спровокованим Пакистаном вторгненням пуштунських племен з Північно-Західної Прикордонної провінції Пакистану і Смуги Племен на територію князівства. На захопленій пуштунами території з представників Мусульманської конференції Джамму і Кашміру, партії, що виступала за приєднання Кашміру до Пакистану, було створено тимчасовий уряд “Азад Кашміру” (“Вільний Кашмір”, 24.Х.1947). В умовах військового краху магараджа звернувся по допомогу до Індії. Як передумову надання такої допомоги індійський уряд висунув вимогу приєднання Кашміру до Індійського Союзу. 26.Х.1947 Акт про приєднання був підписаний правителем Кашміру, наступного дня – прийнятий індійським парламентом, одночасно було здійснено перекидання в Срінагар індійських військ, що зупинили вторгнення. Факт приєднання не було визнано Пакистаном, що заявив про незаконність Акту і надав військову допомогу Азад Кашміру (офіційно урядові війська Пакистану брали участь у війні в Кашмірі з травня 1948). Таким чином, розпочалася перша індійсько-пакистанська війна (1947-1949).

З ініціативи колишнього віце-короля Індії, лорда Маунтбеттена, у січні 1948 року питання Кашміру було передано Пакистаном на розгляд Ради Безпеки ООН. 20.І.1948 РБ прийняла резолюцію, згідно з якою було створено Комісію з Індії та Пакистану (United Nations Commission for India and Pakistan (UNCIP), що мала розглянути обставини спору і виступити в якості посередника між сторонами, Індія зобов‘язувалася скоротити до мінімуму свою військову присутність в Кашмірі, після чого передбачалося проведення плебісциту, за результатами якого мала вирішуватися приналежність Джамму і Кашміру. Такі положення додатково було підтверджено резолюцією РБ ООН від 13.VIII.1948. Протягом 1948 року Комісія ООН здійснила три поїздки до регіону з метою надання посередницьких послуг, проте у зв‘язку з жорсткою позицією Індії, що наполягала на законності факту приєднання Кашміру і відмовлялася від виконання положень резолюції, що стосувалися виведення військ та плебісциту, діяльність Комісії виявилася малоефективною. Зрештою під тиском міжнародного співтовариства в особі ООН Індія та Пакистан погодилися на перемир‘я (вступило в силу 1.І.1949).

Під наглядом спостерігачів ООН було встановлено лінію припинення вогню, уточнену Угодою про лінію припинення вогню між Індією та Пакистаном у Джамму та Кашмірі, підписаною в Карачі 27.VII.1949. Ця угода закріпила позиції армій сторін і тим самим розподілила територію Кашміру на дві частини – індійську та пакистанську. Під контроль Пакистану перейшла південно-західна частина Кашмірської долини (2/5 території), на території якої існував формально незалежний Азад Кашмір, а також північні залежні території Кашміру (колишні Гілгітське агентство, Балтистан, Хунза, Нагар), що під час війни оголосили про приєднання до Пакистану. У 1963 році Пакистан передав КНР частину контрольованого ним Кашміру. Індія зберігала контроль над більшою частиною Кашмірської долини, Джамму, Ладакхом. 1952 року, після зречення магараджею влади, індійська частина Джамму і Кашміру була проголошена штатом із широкою автономією, 1957 року прийнято Конституцію (26.І.), що забезпечувала широку автономію Кашміру у складі Індії (надалі особливий статус, передбачений Ст.370 Конституції Індії, було поступово скасовано).

Пакистан протягом 1950-1960-их років неодноразово висловлював протести щодо дій Індії в Кашмірі, апелюючи до положень резолюцій Ради Безпеки ООН і вимагаючи проведення плебісциту (у 1949-1964 роках питання Кашміру піднімалося в ООН 110 разів). Індія розглядала такі дії як втручання до її внутрішніх справ, відмовлялася від проведення плебісциту, побоюючись несприятливих для себе результатів і стверджуючи, що у зв‘язку з окупацією Пакистаном частини Кашміру резолюції ООН 1948-1949 років де-факто втратили силу. Врегулюванню конфлікту перешкоджала також динаміка холодної війни, в якій Індія зайняла нейтральну позицію, водночас підтримуючи тісні зв‘язки з СРСР, у той час, як Пакистан проводив прозахідну політику. Стратегічне розташування Кашміру на стику радянської Центральної Азії, Афганістану, китайських Тибету та Сінцзяну стало причиною пильної уваги наддержав до Кашмірської проблеми, що додатково ускладнювало її вирішення (так, представник СРСР в Раді Безпеки у 1952-1964 постійно накладав вето на резолюції з Кашмірського питання, що передбачали міжнародне втручання або проведення плебісциту). Невдалими виявилися спроба посередництва американського президента Г.Трумена, план Даллеса, що передбачав розподіл частини території між двома державами і створення на решті незалежного Кашміру, план Діксона, що передбачав проведення плебісциту лише у Кашмірській долині.

У 1965 році Кашмір опинився у центрі другої індійсько-пакистанської війни (див. Індійсько-пакистанська війна 1965 року). У зв‘язку з провалом переговорів по Кашміру, а також спровокованими Пакистаном заворушеннями в Кашмірі (“Операція Гібралтар”) сторони розпочали повномасштабні бойові дії. Після їх припинення за посередництва СРСР відбулася мирна конференція в Ташкенті (3-10.І.1966), на якій було прийнято Ташкентську декларацію, згідно з якою сторони зобов‘язалися не вдаватися до застосування сили і вирішувати спірні проблеми мирним шляхом, здійснювати відносини на основі принципу невтручання до внутрішніх справ, відвести війська на позиції, які вони займали до 5.VIII.1965 року та дотримуватися умов припинення вогню. Відносно Кашмірської проблеми було зазначено, що “сторони обмінялися поглядами з цього питання”.

Третя індійсько-пакистанська війна (1971 – див. Індійсько-пакистанська війна 1971 року) також безпосередньо зачепила питання Кашміру у відносинах двох країн: після втручання Індії до бойових дій у Східній Бенгалії і обстрілу позиції індійських військ у Кашмірі (3.ХІ.1971) індійська армія перетнула лінію припинення вогню і захопила частину території Азад Кашміру, яку утримувала до укладення перемир‘я сторін (17.ХІ.1971). В ході зустрічі прем‘єр-міністра Індії Індіри Ганді (Indira Gandhi) та президента Пакистану Зульфікара Алі Брутто (Zulfikar Ali Bhutto) в Сімлі (28.VI.-2.VII.1972) було підписано Сімлську угоду, яка передбачала перетворення лінії припинення вогню в Кашмірі станом на 17.ХІ. на “лінію контролю”, за якою де-факто закріплювався статус кордону (Індія збільшувала контрольовану нею територію в Кашмірі на 750 кв.км). Сторони відмовлялися від спроб змінити лінію контролю “в односторонньому порядку, незалежно від відмінностей у поглядах на проблему”.

Протягом 1970-1980-их років кашмірська проблема залишалася у центрі уваги політичних кіл та громадської думки Індії та Пакистану. Індія послідовно відстоювала позицію, згідно з якою проблему було врегульовано Сімлською угодою, пакистанська сторона продовжувала наполягати на необхідності проведення плебісциту. Ситуація кардинально змінилася після початку наприкінці 1989 року масових антиіндійських виступів у Кашмірі. Делі оголосив Пакистан їх винуватцем, у відповідь Ісламабад звинуватив індійську владу у порушенні прав людини в Кашмірі щодо мусульманського населення. З 1990 року у штаті введено пряме президентське правління (до 1996) та розміщено значне угруповання індійських військ (за різними даними від 600 тис. до 1 млн. чол.), що розпочало боротьбу з пропакистанськими та сепаратистськими угрупованнями, що ведуть партизанську війну (“Хізб-ул-Муджахеддин”, “Лашкар-і-Тойба”, Фронт визволення Джамму і Кашміру). З 1989 по 1999 рік за офіційною статистикою осіб з обох сторін конфлікту загинуло близько 60 тис. чоловік, поширеною є практика терористичних дій. У травні-червні 1999 року у високогірних районах Кашміру відбулися зіткнення індійських військ з підрозділами пакистанської армії, що проникли за лінію контролю (Каргільський інцидент). У 2000-2001 роках індійський уряд вдався до спроб мирного вирішення конфлікту, оголосивши 19.ХІ.2000 припинення вогню в Кашмірі на час Рамазану і запропонувавши опозиційним угрупованням розпочати переговори. У зв‘язку з діями сил, що не прийняли умов перемир‘я, мирні ініціативи було зірвано. Після початку глобальної боротьби з тероризмом та нападу на Індійський парламент 13.ХІІ.2001 року індійський уряд зайняв жорстку позицію щодо кашмірських повстанців і намагається вирішити проблему силовими методами.

79. СНО-1, СНО-2. Україна в процесі ядерного роззброєння.

СНО-1 (СТАРТ-1) Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь між СРСР і США був підписаний 31 липня 1991 р. Договором передбачалося, що протягом семи років після вступу його в дію обидві сторони скоротять кількість своїх ядерних боєзарядів до 6000 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 10 271 ядерний боєзаряд, США — 10 371. З 6000 одиниць ядерних зарядів згідно з Договором кожна із сторін може розміщувати не більше, ніж 4900 одиниць на міжконтинентальних ракетах і 1100 одиниць на балістичних ракетах для рухомих комплексів.

Поряд із скороченням ядерних боєзарядів Договір СНО-1 передбачав скорочення їх носіїв. Сторони зобов'язалися скоротити свої міжконтинентальні балістичні ракети (МБР), балістичні ракети на підводних човнах (БРПЧ) і важкі бомбардувальники (ВБ) до рівня 1600 одиниць. На момент підписання Договору Радянський Союз мав 2500 носіїв, із них: МБР — 1398, БРПЧ — 940, ВБ — 162. США володіли 2222 носіями, з них: МБР — 1000, БРПЧ — 648, ВБ — 574. При цьому сумарна закинута вага розгорнутих МБР і БРПЧ кожної зі сторін мала бути скорочена на 50%. Дозволялася модернізація важких МБР, але заборонялося виробництво і розгортання нових ракет такого типу. Скорочення надлишку ядерних озброєнь проводилось у три етапи. Перший етап тривав 36 місяців з моменту ратифікації Договору, другий — 60 місяців, третій — 84 місяці.

Договір СНО-1 дійсний протягом 15 років з моменту вступу в дію, а потім може бути продовжений на період до п'яти років. СНО-1 передбачає процедури оповіщення при створенні нових типів ракет та їх випробуванні.

СНО-1 став базовим документом для розробки нових договорів щодо скорочення ядерних озброєнь, таких як СНО-2 і СНО-3.

СНО-2 (СТАРТ-2). Договір про подальше скорочення і обмеження стратегічних і наступальних озброєнь був укладений між Росією і США 3 січня 1993 р. Його підписанню передувала рамкова домовленість, досягнута у червні 1992 р. між президентами Росії та США, про подальше скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Цей договір закріплював нову стратегічну ситуацію, що склалася у світі після розпаду СРСР. Рівноправною зі США стороною в ньому виступала Росія. Незважаючи на те, що Росія була правонаступницею ядерної спадщини СРСР, їй належало лише 69,4 % колишнього ядерного радянського потенціалу. Відтак СНО-2 мав зафіксувати новий рівень стратегічного паритету Росії та США, на базі якого мала зберігатися стратегічна стабільність між цими ядерними країнами у наступному столітті. Збереження ядерного потенціалу на рівні, дозволеному СНО-1, Росії було не під силу.

Головним у Договорі є зобов'язання сторін до 27 грудня 2007 р. скоротити свої ядерні боєзаряди до рівня 3000—3500 одиниць і повністю ліквідувати ракети наземного базування з головними частинами індивідуального наведення, що розділюються (РГЧІН). Згідно з Договором, кожна із сторін має скоротити кількість ядерних боєзарядів, розміщених на МБР та БРПЧ, до рівня 1750 одиниць, а також переобладнати 100 важких бомбардувальників на без'ядерні носії. Але якщо в Договорі СНО-1 за важким бомбардувальником зараховувався тільки один ядерний заряд (хоча в дійсності він міг нести до 24 таких зарядів), то Договір СНО-2 враховував усю цю кількість. Договір передбачає проведення скорочень у два етапи. Сенат США ратифікував його у 1996 р., тоді як Держдума РФ — лише у 2000 р. Термін дії СНО-2 — 15 років.

При виконанні всіх умов Договору СНО-2 стратегічні сили США будуть налічувати 3500 ядерних боєзарядів, з яких 500 одиниць (14 %) буде розміщено на носіях наземного базування, 1728 одиниць (50 %) — на носіях морського базування, 1272 одиниці (36 %) — на носіях повітряного базування. Відповідно Росія може мати 3277 ядерних боєзарядів, з яких 795 одиниць (24 %) припадає на носії наземного базування, 1744 одиниці (53 %) — на носії морського базування, 738 одиниць (23 %) — на носії повітряного базування.

СНО-3 (СТАРТ-3). Домовленість про укладення Договору СНО-3 була досягнута під час зустрічі президентів Росії та США Б. Єльцина і В. Клінтона в Гельсінкі 21 березня 1997 р. У заяві, зробленій президентами двох країн, підбивався підсумок процесу скорочення стратегічних наступальних озброєнь, зміцнення стратегічної стабільності та ядерної безпеки. З урахуванням набутого прогресу сторони підтвердили свій намір щодо подальшого скорочення ядерних озброєнь та зменшення ядерної небезпеки і досягли таких принципових домовленостей:

після вступу в дію Договору СНО-2 США і Росія розпочнуть переговори стосовно Договору СНО-3, який має встановити до 31 грудня 2007 р. рівень загальної кількості стратегічних ядерних боєзарядів у межах 2000—2500 одиниць для кожної зі сторін;

Договір СНО-3 повинен мати безстроковий термін дії;

в контексті переговорів по СНО-3 експерти обох сторін окремо будуть вивчати можливість охоплення режимом контролю крилатих ядерних ракет морського базування з дальнім радіусом дії та тактичних ракетно-ядерних комплексів, у тому числі впровадження заходів довіри і режиму відкритості.

Попри створення досить чіткої концепції скорочення ядерних озброєнь, викладеної у Договорах СНО-1, СНО-2, СНО-3, її реалізація в 90-ті роки виявилася справою нелегкою. Договір СНО-3 не був підготовлений та підписаний, а Договір СНО-1 реалізувався з великими ускладненнями. Вони були пов'язані насамперед із розпадом СРСР, унаслідок чого радянська ядерна спадщина дісталась чотирьом незалежним країнам: Російській Федерації, Україні, Білорусі та Казахстану. Росія успадкувала 69,4 % цього потенціалу, або 7133 ядерних боєзаряди, Україна — 17 % (1656 одиниць), Казахстан — 13 % (1410 одиниць), Білорусь — 0,6 % (74 одиниці).

Поява одразу чотирьох правонаступників радянської ядерної спадщини викликала неабияке занепокоєння з боку США і Росії. У грудні 1991 р. після підписання Біловезької угоди про створення СНД адміністрація Президента США Дж. Буша висунула досить рішучу вимогу щодо збереження централізованого контролю за радянською ядерною зброєю, який має здійснювати Росія як єдина правонаступниця СРСР, в той час, як інші країни мають приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) в якості без'ядерних країн.

В розвиток такої позиції США привітали досягнення державами СНД 21 грудня 1991 р. Алматинської угоди, згідно з якою Білорусь, Казахстан і Україна зобов'язалися вивести всю тактичну ядерну зброю, яка була розміщена на їхній території, до Росії не пізніше 1 липня 1992 р.

У найбільш повному вигляді мета американської політики щодо запобігання поширення ядерної зброї на території колишнього СРСР була викладена в заяві Дж Буша від 13 липня 1992 р. Серед завдань американської політики були такі: реалізація Договорів СНО-1 і ДНЯЗ щодо країн СНД; створення внутрішньої системи обліку й фізичного захисту ядерних боєзарядів та обладнання; створення ефективної системи експертного контролю за ядерними та ракетними технологіями у відповідності з чинними багатосторонніми режимами; здійснення безпечного і надійного демонтажу ядерних боєзарядів та контролю за вилученням з них ядерних матеріалів; створення умов для переорієнтації на невійськову проблематику колишніх радянських фахівців у галузі ядерних і ракетних технологій.

Першочергова мета США у сфері контролю над ядерними озброєннями колишнього СРСР полягала в тому, щоб змусити Казахстан, Білорусь і Україну стати без'ядерними державами, вивести з їх територій тактичну й стратегічну ядерну зброю і надати їм можливість самим розробити процедуру та механізми реалізації Договору СНО-1. Але після того як у березні 1992 р. на Мінській зустрічі глав держав СНД не вдалося підписати відповідну угоду, адміністрація Дж. Буша запропонувала свій варіант, котрий мав забезпечити якомога швидше виведення ядерної зброї з колишніх радянських республік. Уже в квітні 1992 р. США висунули проект додаткового п'ятистороннього Протоколу до Догово­ру СНО-1, який був підписаний усіма учасниками 23 травня1992 р. в Лісабоні, увійшовши в історію під назвою Лісабонського протоколу. Цей документ визначив правонаступництво України, Росії, Білорусі та Казахстану щодо виконання колишнім СРСР умов Договору СНО-1. У Протоколі Білорусія, Україна і Казахстан засвідчили свої зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерні держави в якомога короткий термін. Окрім Лісабонського протоколу, адміністрація Дж, Буша заручилася спеціальними односторонніми заявами президентів Білорусі, Казахстану і України, в яких вони підтвердили намір своїх країн стати без'ядерними державами, приєднатися до ДНЯЗ та забезпечити вивезення стратегічної ядерної зброї до Росії.

Нова тактика Вашингтона та неприхований тиск з боку Росії принесли результати стосовно Білорусі та Казахстану, які наприкінці 1993 р. ратифікували Договір СНО-1 і приєдналися до Договору про нерозповсюдження ядерних озброєнь у якості без'ядерних держав. Україна ж у цьому плані посіла самостійну і більш виважену позицію.

УКРАЇНА У ПРОЦЕСІ ЯДЕРНОГО РОЗЗБРОЄННЯ. Україна як незалежна держава з самого початку заявила себе активним учасником глобального процесу ядерного роззброєння. У Декларації про державний суверенітет України 1990 р. було проголошено, що Україна має намір дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерну зброю. Це прагнення України було неодноразово підтверджено у таких документах Верховної Ради: Заяві від 24 жовтня 1991 р., де йдеться про намір України «приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава», у Зверненні до парламентів та народів світу від 5 грудня 1991 р., у Постанові від 9 квітня 1992 р. та ін.

Участь нашої держави у процесі ядерного роззброєння, її права та зобов'язання визначаються Договором СНО-1. У ході його реалізації політичним пріоритетом для України було забезпечити її рівноправний статус зі США, а також Росією та іншими державами СНД, на території яких діє Договір. Цього вдалося досягти завдяки наполегливим діям української сторони в Москві та Вашингтоні, а також цілеспрямованим контактам з Білоруссю і Казахстаном, результатом яких стало підписання у Лісабоні 23 травня 1992 р. вже згадуваного Протоколу до Договору СНО-1 з урахуванням вимог України. Таким чином, Україна з об'єкта Договору перетворилася на його рівноправний суб'єкт.

У зв'язку з підписанням Протоколу Україна заявила, що в реалізації Договору про СНО та Протоколу до нього вона буде виходити з того, що:

передбачені Договором скорочення і обмеження мають досягатися через пропорційно рівномірне знищення ядерних боєголовок та засобів їх доставки, що дислокуються на території сторін Договору;

Україна, яка добровільно іде на скорочення ядерної зброї, буде наполягати на гарантіях своєї національної безпеки, в тому числі від можливої загрози силою або її застосування проти України з боку будь-якої ядерної держави;

Україна буде домагатися того, щоб Російська Федерація негайно вдалася до практичних дій щодо створення спільно з Україною системи технічного контролю за незастосуванням ядерних стратегічних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

В подальшому, відповідно до цього Протоколу, Україна разом із Білоруссю та Казахстаном взяла на себе зобов'язання приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава.

Наступним кроком України, спрямованим на скорочення та ліквідацію ядерної зброї, було підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод. Ними передбачалися, зокрема, шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією стратегічних ракетних комплексів, розташованих на територіях України та Російської Федерації.

25 жовтня 1993 р. було підписано Угоду між Україною і США щодо надання допомоги Україні в ліквідації стратегічної ядерної зброї, а також про запобігання розповсюдженню зброї масового знищення. З метою її реалізації в подальшому було укладено відповідні імплементаційні угоди, які визначають напрями співробітництва України та США у ліквідації ядерних озброєнь, розташованих на території нашої держави, та надання відповідної фінансової та матеріально-технічної допомоги.

18 листопада І993р. Верховна Рада України прийняла Постанову про ратифікацію Договору про СНО та Лісабонського протоколу. В Постанові визначено, що, згідно з лімітами, встановленими за Договором для колишнього СРСР, та принципами рівноправності всіх держав — правонаступниць колишнього Радянського Союзу Україна зобов'язана скоротити з наступним знищенням 36 % носіїв і 42 % ядерних боєзарядів стратегічної наступальної ядерної зброї, розташованої на її території.

Разом із тим у Постанові підкреслювалося, що «це не виключає можливості знищення додаткових носіїв та боєзарядів за процедурами, які можуть бути визначені Україною». Річ у тім, що всі стратегічні наступальні озброєння, в тому числі ядерні боєзаряди до них, мають обмежений гарантійний термін служби, із закінченням якого стають небезпечними їхня подальша експлуатація і навіть просто зберігання. Таким чином, поза зв'язком з положеннями Постанови Верховної Ради, технічний стан стратегічних наступальних озброєнь вимагав від Уряду вирішення проблеми ядерної та екологічної безпеки незалежно від лімітів та обмежень, визначених у Постанові.

Верховна Рада рекомендувала Президентові України та виконавчій владі провести переговори щодо питань, які мають принципове значення для виконання Україною Договору, а також затвердити програму ліквідації стратегічних ядерних наступальних озброєнь. При цьому головні зусилля Президента та Уряду було спрямовано на отримання з боку США, Росії та інших ядерних держав гарантій національної безпеки і належної фінансової та технічної допомоги з метою ліквідації ядерної зброї, на отримання компенсації за вартість високозбагаченого урану, що міститься в усіх (у тому числі тактичних) ядерних боєзарядах. Завдання української дипломатії в той час полягало в тому, щоб уникнути можливої політичної та економічної ізоляції України через негативну реакцію світової спільноти на Постанову Верховної Ради від 18 листопада 1993 р., зокрема на її застереження щодо ратифікації Договору про СНО та Лісабонського протоколу та неприєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Для розблокування цієї проблеми в умовах, коли двосторонні контакти з Російською Федерацією себе вичерпали, було знайдено формулу тристоронніх переговорів зі США та Росією. В ході таких переговорів у Києві, Вашингтоні та Москві було досягнуто компромісу, суть якого викладено в підписаній 14 січня 1994 р. Тристоронній заяві Президентів України, США та Росії. Серед основних положень Заяви:

надання Україні гарантій національної безпеки після набуття чинності Договору СНО-1 та її приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держави, що не володіє ядерною зброєю;

зобов'язання з боку Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватись на її адресу від загрози силою чи використання такої загрози проти територіальної цілісності чи політичної незалежності, утримуватись від економічного тиску і не використовувати проти України будь-яку зброю;

надання технічної та фінансової допомоги Україні для надійного та безпечного демонтажу ядерної зброї та зберігання матеріалів, що розщеплюються, а також сприяння швидкій реалізації вже існуючих угод щодо надання такої допомоги;

контроль представників Міністерства оборони України за розукомплектуванням і знищенням стратегічних ядерних боєзарядів на території Росії, який би виключав повторне використання складових цих боєзарядів за їх первісним призначенням;

забезпечення Росією технічного обслуговування та безпечної експлуатації ядерних боєзарядів;

надання Україні справедливої та своєчасної компенсації за вартість високозбагаченого урану з боку Російської Федерації та Сполучених Штатів Америки по мірі того як ядерні боєзаряди вивозитимуться з України до Росії для розукомплектування. Зокрема, в рахунок компенсації Росія забезпечила українські АЕС ядерним паливом. США, зі свого боку, сплатили Росії аванс, що підлягає вилученню із платежів, які Росія мала отримати згідно з контрактом про поставки високозбагаченого урану. США взяли також зобов'язання надати Україні фінансову допомогу у рамках програми Нана-Лугара у розмірі 175 млн. дол., 135 млн. із яких піде на демонтаж шахтно-пускових установок та розукомплектацію ракет. У січні 1994 р. була досягнута домовленість зі США про збільшення компенсації за демонтаж ядерних боєзарядів до 350 млн дол.

З лютого 1994 р. Верховна Рада України розглянула Тристоронню заяву Президентів України, США та Росії від 14 січня та Додаток до неї на предмет відповідності Постанові Верховної Ради від 18 листопада 1993 р., а також пропозицію Президента України про зняття застережень щодо статті V Лісабонського протоколу. Уряду було доручено здійснити обмін грамотами щодо ратифікації Договору про СНО і активізувати діяльність з укладення угод, що випливають з інших застережень Верховної Ради.

Досягнення суттєвого компромісу дало змогу відвернути загрозу міжнародної ізоляції України, здійснити серйозний прорив у стосунках зі Сполученими Штатами, в тому числі в аспекті допомоги економічним реформам в Україні, ліквідувати глухий кут на одному з найголовніших напрямків українсько-російських відносин.

10 травня 1994 р. Уряд України та Уряд Російської Федерації з метою реалізації досягнутих у Москві 14 січня 1994 р. домовленостей між Президентами України, Росії та США, а також у розвиток Масандрівських угод уклали Угоду про реалізацію Тристоронніх домовленостей між Президентами України, Росії та США від 14 січня 1994 р. Цією Угодою передбачається, зокрема, що з метою забезпечення ядерної та екологічної безпеки сторони до вивезення з території України останнього ядерного боєзаряду здійснюватимуть співробітництво в обслуговуванні та ліквідації ядерного потенціалу на цій території.

16 листопада 1994 р. Верховна Рада України прийняла рішення про приєднання нашої держави до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

5 грудня 1994р. відбувся обмін ратифікаційними документами за Договором про СНО-1. З цього моменту Договір набув чинності і почалася його практична імплементація сторонами. Того ж дня документи про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї були передані керівникам держав-депозитаріїв.

Одночасно лідерами США, Великої Британії та Росії було підписано Меморандум про гарантії безпеки України — унікальний міжнародно-правовий документ, що фіксує зобов'язання ядерних держав відносно національної безпеки України у відповідності з загальновизнаними принципами міжнародного права. Цього ж дня в односторонньому порядку гарантії безпеки були надані Україні Францією, Китаєм та Великою Британією.

Крім того, у сфері ядерного роззброєння Україна в 90-ті роки брала активну участь в імплементації Договору між СРСР та США про ліквідацію їхніх ракет середньої та меншої дальності (підписаний 8 грудня 1987 р., набув чинності 1 червня 1988 р.). Україна діяла у цьому процесі на підставі підписаного у м. Бішкеку 9 жовтня 1992 р. Рішення про участь країн — учасниць СНД у Договорі про РСМД та відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 серпня 1993 р.

Україна забезпечила умови для ефективної імплементації Договору про СНО, зокрема стосовно інспекційної діяльності та діяльності з безперервного спостереження за виконанням Договору.

З 1 березня 1995 р. почалися інспекції об'єктів СНО інспекційними групами США. Під час проведення інспекцій та здійснення безперервного спостереження на Павлоградському механічному заводі (ПМЗ) представниками США було підтверджено, що Україна виконує взяті зобов'язання в рамках Договору про СНО-1.

Завершення 1 червня 1996 р. вивозу стратегічних ядерних боєприпасів з території України до Російської Федерації з метою подальшої ліквідації під контролем спостерігачів української сторони ознаменувало собою своєчасне і повне виконання українською стороною своїх зобов'язань за Тристоронньою заявою Президентів України, США та Росії від 14 січня 1994 р. та пов'язаним з нею пакетом документів.