58. Проблема розширення нато.

Процес розширення НАТО Після підписання Північноатлантичного договору до перших 12 його учасників приєднались 7 держав, збільшивши кількість членів НАТО до 19. Польща, Угорщина і Чеська Республіка вступили до Альянсу в березні 1999 року, отримавши запрошення до вступу на Мадридському самміті 1997 року. Перший самміт НАТО, в якому ці три країни взяли участь як повноправні члени Альянсу, відбувся у Вашингтоні в квітні 1999 року. Тоді керівництво НАТО наголосило на тому, що двері Альянсу залишатимуться відкритими для вступу інших країн і пообіцяли, що НАТО і надалі вітатиме нових членів, які здатні втілювати в життя принципи Договору і робити свій внесок в мир і безпеку в євро - атлантичному регіоні. Альянс очікує, що протягом наступних років будуть запрошені й інші країни, які бажають і спроможні перебрати на себе відповідальність і зобов'язання, пов'язані з членством. Це буде зроблено тоді, коли він вважатиме, що вступ цих країн піде на користь політичним і стратегічним інтересам Альянсу та сприятиме європейській безпеці та стабільності. Керівництво НАТО ухвалило План отримання членства в НАТО, спеціально розроблений для того, щоб надати дорадчу допомогу країнам, які бажають вступити до Альянсу, і мати з ними зворотній зв'язок. Дослідження розширення НАТО від 1995 року У січні 1994 року на Брюссельському самміті керівники країн - членів Альянсу знову підтвердили відкритість Альянсу для членства інших європейських держав, які спроможні втілювати в життя принципи Вашингтонського договору і робити свій внесок у безпеку північноатлантичного регіону. Після того як у грудні 1994 року міністри закордонних справ країн-учасниць ухвалили відповідне рішення, протягом 1995 року союзники вивчали усі "навіщо" та "як" майбутнього вступу нових членів. У результаті було підготоване "Дослідження з питань розширення НАТО", яке у вересні 1995 року було передане заінтересованим країнам-партнерам і оприлюднене. Викладені у Дослідженні принципи залишаються підґрунтям відкритого підходу НАТО до запрошення нових членів до вступу. Відповідаючи на запитання "навіщо проводити розширення НАТО", дослідники дійшли висновку, що по закінченні холодної війни та зникненні Організації Варшавського договору з'явилась як необхідність, так і унікальна можливість поліпшити безпеку в усьому євро - атлантичному регіоні, не відновлюючи лінії розмежування. Розширення НАТО є подальшим кроком до основної мети Альянсу - вдосконалення безпеки і поширення стабільності на весь євро - атлантичний регіон, що доповнює ширші тенденції до інтеграції, зокрема розширення ЄС і підсилення ОБСЄ. IЦе нікому не становить загрози. НАТО залишатиметься оборонним Альянсом, головною метою якого є збереження миру в євро - атлантичному регіоні та безпека його членів. Що ж до питання про те, "як" розширюватись, Дослідження підтвердило, що, як і в минулому, будь-яке майбутнє збільшення кількості членів Альянсу має здійснюватись через приєднання нових членів до Північноатлантичного договору згідно зі Статтею 10. Після вступу нові члени користуються всіма правами та приймають усі зобов'язання за Договором, їм необхідно погодитись з усіма принципами, процедурами та політикою, які схвалені членами Альянсу на момент їхнього вступу, та виконувати їх. У Дослідженні чітко зазначено, що бажання та спроможність взяти на себе такі зобов'язання не тільки на папері, а й на практиці є вирішальним чинником у прийнятті Альянсом рішення про запрошення тієї чи іншої країни до вступу. Держави, які втягнуті в етнічні конфлікти або зовнішні територіальні спори, зокрема іредентистські претензії чи спори щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати такі конфлікти в мирний спосіб відповідно до принципів ОБСЄ, перед тим як вони можуть стати членами Альянсу. На Мадридському самміті в липні 1997 року, в кінці складного і всеосяжного процесу обговорення та інтенсивного індивідуального діалогу із заінтересованими країнами-партнерами, глави держав та урядів членів Альянсу запросили Польщу, Угорщину та Чеську Республіку розпочати переговори про вступ до НАТО. Після цього рішення восени 1997 року відбулися переговори з кожною запрошеною країною окремо, а в грудні 1997 року були підписані Протоколи про вступ з кожною з трьох держав. Ці Протоколи про вступ були ратифіковані згідно з власними національними процедурами усіма 16 членами Альянсу та трьома новими членами. В березні 1999 року ці країни офіційно приєднались до Договору. Процес вступу Наступні етапи лежали на шляху вступу трьох нових членів до Альянсу: 10 січня 1994 р. На самміті НАТО в Брюсселі керівники 16 держав - членів Альянсу заявили про те, що вони очікують і вітатимуть розширення НАТО за рахунок демократичних держав зі Сходу. Вересень 1995 р. Альянс ухвалив Дослідження розширення НАТО, в якому описані чинники, які треба враховувати у процесі розширення. Протягом 1996 року відбувався інтенсивний індивідуальний діалог з 12 заінтересованими країнами-партнерами. 8 липня 1997 р. Керівники країн - членів Альянсу на зустрічі в Мадриді запросили Польщу, Угорщину і Чеську Республіку розпочати переговори про вступ. Вересень і листопад 1997 р. З кожною з трьох запрошених країн проведені переговори про вступ. Наприкінці цього процесу три країни надіслали листи про наміри, в яких підтвердили взяті під час переговорів зобов'язання. 16 грудня 1997 р. Міністри закордонних справ країн - членів НАТО підписали Протоколи до Північноатлантичного договору про вступ трьох нових членів. Протягом 1998 року Країни - члени Альянсу ратифікували Протоколи про вступ згідно зі своїми національними процедурами. 12 березня 1999 р. Після завершення виконання своїх національних законодавчих процедур міністри закордонних справ Польщі, Угорщини і Чеської Республіки на спеціальній церемонії передали документи про вступ до Північноатлантичного договору на збереження в м. Індепенденс, штат Міссурі. Ця подія закріпила їхній офіційний вступ до Альянсу. 16 березня 1999 р. Національні прапори трьох нових членів були підняті на офіційній церемонії в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. План отримання членства (MAP) План отримання членства (MAP) розроблений для того, щоб допомогти бажаючим країнам підготуватись до вступу до Альянсу через надання порад, допомоги та практичної підтримки з усіх аспектів членства в НАТО. Його головні риси: щорічне подання країнами, які бажають вступити до Альянсу, індивідуальних національних програм підготовки до майбутнього членства. В них мають бути розкриті політичні, економічні, оборонні аспекти, а також ресурси і питання безпеки; цільовий і відвертий механізм зворотного зв'язку з країнами-кандидатами про виконання програм, до якого належать як політичні, так і технічні поради, а також щорічні засідання у форматі 19+1 на рівні Ради, на яких це виконання оцінюється; він виконує функцію координатора допомоги, яку НАТО та його члени надають країнам-кандидатам у військовій/оборонній галузі; такий підхід до оборонного планування дає країнам-кандидатам змогу виробляти і переглядати планові цілі. Дев'ять країн, що висловили свою заінтересованість у вступі до НАТО і які беруть участь в МАР, це - Албанія, Болгарія, Латвія, Литва, колишня Югославська Республіка Македонія, Румунія, Словаччина, Словенія, Естонія. MAP наповнює змістом обіцянку НАТО тримати двері відкритими. Але участь у МАР не гарантує майбутнього членства, так само, і План не складається лише з переліку завдань, які країни-претенденти мають виконати і поставити "галочку". Рішення про запрошення претендентів до переговорів про вступ буде прийматись НАТО на основі консенсусу і в кожному випадку окремо. Від країн-претендентів очікується досягнення певних результатів в політичних та економічних сферах, Оборонні й військові, Питання ресурсів, Питання безпеки, Правові.

59. ЗП УНР 1917 – 1921 рр.

Зовнішня політика Центральної Ради (березень 1917- квітень 1918р.)

Попри значні труднощі, пов'язані зі становленням української державності періоду Центральної Ради, саме в цей час закладалися основи української зовнішньої політики та дипломатії, саме в цей час незалежна Україна зробила низку важливих кроків, котрі стосувалися розбудови національної зовнішньополітичної служби, активної участі України в тогочасних міжнародних відносинах. Дотримання керівництвом ЦР курсу на політичну автономію України у складі федеративної Росії, звичайно, гальмувало самостійний вихід нашої держави на міжнародну арену. Однак навіть за цих умов було зроблено чимало.

Як уже зазначалося, певні зовнішньополітичні повноваження були покладені на секретаріат міжнаціональних справ Центральної Ради. Проголошення УНР у листопаді 1917 р. дало змогу Україні активно включитися у міжнародну діяльність в рамках боротьби за припинення Першої світової війни. Формується перша дипломатична місія республіки — делегація на мирні переговори у Брест-Литовську. Протягом грудня 1917 р. секретаріат міжнаціональних справ трансформується у відомство міжнародних справ. До Швейцарії підряджається представник уряду УНР Ю. Гасенко для погодження умов запровадження постійного представництва України за кордоном. Англія та Франція призначають своїх представників в Україні. З січня 1918 р. починає діяти міністерство закордонних справ УНР. Після укладення Брестської угоди з Центральними державами Україна відправляє послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Румунії. Була тут і серйозна проблема: зовнішньополітична залежність України від австро-німецького блоку гальмувала встановлення нормальних зносин з державами Антанти.

Значну увагу уряд УНР приділяв організації консульської служби. МЗС виробило проект закону, який визначав компетенцію та структуру консульських установ України, їх планувалося запровадити в державах Центрального блоку, нейтральних європейських країнах, а також на території колишньої Російської імперії в місцях компактного проживання українців.

Ці плани, однак, урядом УНР повною мірою не були реалізовані. І все ж саме за Центральної Ради, восени 1917 р., в Києві з ініціативи професора М. Туган-Барановського постала поважна наукова громадська інституція — Українське товариство економістів. На його базі було створено Консульські курси — перший навчальний заклад, який розпочав підготовку консульських працівників. У 1918р, за активної участі академіка А. Кримського в Києві почав працювати Близькосхідний інститут, у складі якого відкрито консульський факультет.

Керівництво зовнішніми справами УНР доби Центральної Ради в якості генерального секретаря міжнародних справ, міністра закордонних справ і державного секретаря закордонних справ відповідно здійснювали О. Шульгин, В. Голубович, М. Любинський.

Україна за гетьманства П.Скоропадського (квітень – грудень 1918р.).

В листопаді 1917 р., після того як держави Антанти навіть не відповіли на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і представників Центральної Ради, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну самостійною державою, Німеччина 27 січня 1918 р. підписала з нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми со­юзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором з Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боку, зобов'язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн. тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу.

Через два місяці після брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть про-більшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до ЦР. Такою була ситуація в керівництві Центральної Ради. Непорозуміння виникли також між українською та німецькою сторонами у зв'язку з виконанням господарських зобов'язань, передбачених договором між двома державами. Все це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим.

29 квітня 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли участь майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Ради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмана П. Скоропадського. Того ж дня в соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмана. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила своє існування.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду й ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — « Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління.

Одним з найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському постали українські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста.

Зовнішня політика та дипломатія уряду П.Скоропадського.

Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зо­внішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Новий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвардійських сил, ні лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі до­сягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з половиною місяців 1918 р.

Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення Гетьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські частини, сформовані ще за гетьмана для оборони від більшовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно оголошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме

контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Реальної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос.

Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні - Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь, 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — денікінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким українські війська зупинялися на лінії Василькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід по тилах денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і комуністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином. Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

Зовнішня політика та дипломатія Директорії.

3 огляду зовнішньої політики та дипломатії Директорія УНР, можливо, опинилася в іще важчому становищі, ніж Центральна Рада та гетьманат. Це був період, коли пік визвольних змагань уже минув, коли тиск на Україну з боку більшовицької Росії ставав дедалі сильнішим. Що ж стосується західних країн, то вони практично не надавали допомоги українській справі, оскільки в їхній політиці місця для незалежної, суверенної Української держави просто не було. В такій ситуації і мали діяти дипломати Директорії.

Провідними напрямами зовнішньої політики та дипломатії Директорії УНР були взаємини з радянською Росією, Польщею, участь у процесі повоєнного мирного врегулювання. Долаючи труднощі, уряд докладав чимало зусиль для розширення зовнішньополітичної присутності України за кордоном. Збагатилася номенклатура типів закордонних установ: посольства, надзвичайні дипломатичні місії, військово-дипломатичні місії, місії з репатріації, делегації до міжнародних форумів та організацій. Зберігалися й призначені гетьманом посольства. Серед тимчасових дипустанов УНР слід згадати делегацію на Паризьку мирну конференцію, делегації на переговори з Польщею, місії до Ліги Націй тощо. З ініціативи уряду проводилися наради з головами українських дипломатичних місій (Карлсбад, 1919 р., Відень, 1920 р.). Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності Директорії УНР було інформування міжнародної спільноти про українську справу, її зміст, проблеми та перспективи.

Одним із серйозних недоліків діяльності Директорії у сфері міжнародних відносин було те, що вона надмірно ідеологізувалася, міжпаргійні незгоди й суперечки переносилися на зовнішньополітичний терен, а належність до тієї чи іншої партії ставала чи не головним критерієм добору кадрів. Керівниками зовнішньополітичного відомства УНР доби Директорії були В. Чехівський, К. Мацієвич. В. Темницький, А. Лівацький.