61. Криза розрядки. Друга холодна війна.

12 грудня 1979 р. вузьке коло членів Політбюро ЦК КПРС (Л. Брежнєв, Д. Установ, Ю. Андро-пов, А. Громико) схвалило рішення про втручання СРСР у громадянську війну в Афганістані шляхом введення туди контингенту військ. Пізніше, аби замаскувати дійсні масштаби втручання, його буде названо «обмеженим».

Це рішення стало фатальним не тільки для ледь жевріючої розрядки, але — і це не буде перебільшенням — для самого СРСР і панівної в ньому ідеології.

Реакція США на введення радянських військ в Афганістан була вкрай негативною. Воно дало привід остаточно поховати розрядку. Дж. Картер, тодішній Президент США, висловив рішучість примусити СРСР заплатити максимально можливу високу ціну за його акцію. «Каральні заходи» США відносно СРСР зокрема включали відміну постачання зерна (хоча це й було невигідно для американських фермерів), відмову західних держав від участі в Олімпіаді у Москві 1980 року; до того ж США ще більше посилили свою військову присутність в Індійському океані та Перській затоці, відмінили заплановані зустрічі з представниками СРСР, заборонили радянським суднам ловити рибу в американських водах, відмовили СРСР в отриманні кредитів із-за кордону, а також високих технологій, посилили зв'язки з країнами, що побоювалися «радянської агресії», особливо з Китайською Народною Республікою, яка засудила дії СРСР в Афганістані і у спілці з Пакистаном почала допомагати силам опору. Лінія США була підтримана й іншими важливими партнерами СРСР у справах розрядки.

Іншим напрямком «каральних заходів» США стала мобілізація країн світу проти політики Радянського Союзу в Афганістані, особливо в Організації Об'єднаних Націй. У 1980 р., незважаючи на протести СРСР, до порядку денного чергової сесії Генеральної Асамблеї було внесене афганське питання. Резолюція вимагала негайного виведення радянських військ з Афганістаїгу. Більшістю у дві третини голосів Генеральна Асамблея засудила дії СРСР, що у США було сприйнято як успіх, бо, як зазначав Картер, «вперше таке було здійснено проти однієї з провідних держав у світі».

Жорсткий курс США відносно СРСР

У 1980 р. закінчувалися повноваження Президента Дж. Картера, представника Демократичної партії. Республіканці висунули на виборах свого кандидата, тодішнього губернатора штату Каліфорнія Р. Рейгана. Ще раніше, у 1976 р., він брав участь у виборчій кампанії і зарекомендував себе як критик політики розрядки і «поступок агресивному СРСР». І у 1980 р. Рейган побудував свою виборчу кампанію саме навколо таких тем. Більше того, він звинуватив Картера у тому, що той «дозволив» Радянському Союзові «захопити» Афганістан та потіснити США на інших континентах.

Перше президентство Рейгана позначилося передусім вже давно не вживаною у США ворожою щодо СРСР риторикою, причому тон задавав сам Президент.

По-друге, продовжувався бойкот переговорів з СРСР, що почався ще за Картера, або ж США посідали вельми неконструктивні позиції на переговорах, котрі ще формально тривали, що порушувало вже досягнуті на той час домовленості. Переговорний процес — важливе надбання розрядки — фактично припинився. Початок 80-х років охарактеризувався також переходом багатьох конфліктів у силову фазу, особливо в Азії, Африці, Латинській Америці. Розгортаючи своє збройне втручання у справи Афганістану, СРСР уже не міг ефективно мобілізовувати суспільні рухи на Заході проти «агресії імперіалістів». За аналогією з періодом «холодної війни» — роками Г. Трумена, Д. Ейзен-хауера, Й. Сталіна — знову залунали взаємні звинувачення в агресивності.

Позначилася на політиці США і недосвідченість Р. Рейгана, який невпинно таврував СРСР, але водночас заявляв про готовність до переговорів. Своєрідність полягала також у тому, що Рейган уперше дізнався про те, що мир зберігається завдяки політиці «гарантованого взаємного знищення», тобто взаємного усвідомлення у США і СРСР, що кожна з наддержав зможе спопелити іншу в ядерній війні, навіть не почавши її першою. Рейган мав таку думку: або всюди знищити ядерну зброю, або ж віднайти надійний захист території США від радянських ракет. А тим часом він поринув в «ідеологічну війну» проти СРСР, зокрема, часто цитуючи справжні або вигадані висловлювання Леніна, полемізуючи з ними.

У 1982 р., виступаючи у британському парламенті, Рейган заявив, що місце марксизму-ленінізму — на смітнику історії. Відомою в усьому світі стала його характеристика СРСР як «імперії зла».

Але, крім риторики, адміністрація Рейгана почала розробку «нової воєнної стратегії» — стратегії прямого протиборства між США і СРСР. Мета її — досягти «повної та незаперечної» військової переваги над Радянським Союзом.

У 1982 р. у США був розроблений «комплексний стратегічний план» ведення затяжної ядерної війни проти СРСР. Він був зорієнтований на упереджувальні дії США і застосування зброї першого удару з тим, щоб сторона, на яку здійснено напад, була б позбавлена можливості відповісти контрударом. США планували розгорнути 100 нових міжконтинентальних балістичних ракет типу «МХ», побудувати до 1990 р. атомні підводні човни типу «Огайо», озброєні ракетами «Трайдент», створити нові типи бомбардувальників, у тому числі «невидимки» («Стелс»).

На середину 1982 р. Пентагон утримував понад 1500 військових баз та об'єктів на території 32 держав. 1 січня 1983 р. було сформоване нове «центральне командування» (СЕНТКОМ), до сфери якого входило 19 держав Азії та Африки, а також значна частина Індійського океану, Перська затока і Червоне море. Чисельність сил швидкого розгортання було вирішено збільшити до 440 тис. осіб. Не відставав у цій гонці й СРСР, котрий створив систему «Тайфун», аналогічну системі «Трайдент». Зберігалось і міцне угруповання радянської армії у центрі Європи. Продовжувалася заміна застарілих ракет середнього радіусу дії новими, відомими як СС-20. Війна у Афганістані не вщухала.

На переговорах стосовно перспективи розміщення в Західній Європі американських ракет середнього радіусу дії «Першинг-2» і крилатих ракет, яке країнами НАТО було заплановано на 1983 р., США запропонували так званий нульовий варіант: демонтаж радянських ракет СС-20 і не-розміщення нових ракет США. Але СРСР відхилив цей варіант. З 1980 р. західні держави припинили переговори з СРСР про повну і загальну заборону випробувань ядерної зброї, які почалися у 1977 р., хоча вже була досягнута домовленість з багатьох важливих положень майбутнього договору.

У 1982 р. Р. Рейган взяв курс на «хімічне переозброєння» США попри переговори про заборону хімічної зброї, які тривали між США і СРСР з 1976 р. У 1984 р. США все ж запропонували проект договору про заборону хімічної зброї. Але його положення про інспекцію торкалися лише підприємств, що належали урядам або контролювались урядами. Таким чином хімічні підприємства в СРСР та інших соціалістичних країнах підпадали б під контроль, а приватні (значна частина хімічної зброї у країнах НАТО вироблялася саме там) —ні. Це було явно «новим словом» у політиці США щодо СРСР у 80-ті роки: висунути свідомо неприйнятну пропозицію і зірвати переговори.

Приблизно тим же відповідав Радянський Союз. У січні 1984 р. у Стокгольмі почалася конференція країн НБСЄ із заходів зміцнення довіри, безпеки і роззброєння в Європі. Було домовлено почати її з питань розширення заходів, уперше погоджених у 1975 р. в Гельсінкі (взаємні повідомлення про військові навчання, пересування військ, обмін спостерігачами тощо). Але СРСР висунув «широкомасштабну програму миру і безпеки» і наполягав надати їй пріоритет: пропонувалися зобов'язання ядерних держав не застосовувати першими ядерну зброю, укладання договору про взаємне незастосування військової сили і підтримання відносин миру, створення без'ядерних зон, поступове скорочення воєнних бюджетів, звільнення Європи від хімічної зброї та ін. Така програма, зрозуміло, була одразу ж відхилена західними державами.

На початку 1983 р. Рейган відчув, що може здійснити хоча б один зі своїх планів — захистити США від ракетно-ядерного нападу СРСР. Хтось із радників повідомив Президента про те, що в майбутньому США зможуть створити у космосі так званий «Щит», який складався б із супутникових платформ з ракетами, ударних супутників, протиракет, розташованих у США або на території їх союзників. Уся ця система була би здатна знищувати радянські балістичні ракети після їх запуску. Рейган скористався цією привабливою порадою і без обговорення в уряді 23 березня 1983 р. висунув програму «стратегічної оборонної ініціативи», яка передбачала створення багатоешелонної широкомасштабної системи протиракетної оборони усієї теориторії США. Це вело б до прямого порушення договору ПРО 1972 р., який дозволяв США і СРСР мати обмежену протиракетну оборону силами 100 протиракет навколо одного з найважливіших центрів кожною зі сторін. Договір ПРО у свій час підштовхнув до переговорів про обмеження і скорочення наступальних стратегічних озброєнь: і США, і СРСР домовилися позбавити себе захисту від ракетного нападу, стати заручниками одне одного.

Перед СРСР були такі альтернативи: або створювати свою систему протиракетної оборони, що вимагало нових витрат, або продовжувати нарощувати наступальний ракетний потенціал і відмовитися від договорів зі США про обмеження або скорочення цього потенціалу. Другий варіант коштував би порівняно менше, і для нього вже існувала виробнича база. Так виник ще один фронт поновленої «холодної війни».

Проект США назвали «Зірковими війнами», щоб нагадати про популярні фантастичні фільми Голлівуда.

Несподівано трапився прикрий випадок, який ще більше зіпсував відносини з СРСР. 1 вересня 1983 р. над Сахаліном радянським винищувачем був збитий південнокорейський пасажирський літак «Боїнг». Загинуло 269 осіб — усі пасажири і команда. 5 вересня по радіо виступив Р. Рейган. У своїй емоційній промові він гостро засудив СРСР Під такий акомпанемент дії СРСР були засуджені в Раді Безпеки ООН та в інших міжнародних організаціях. Показово, проте, що коли через кілька років над Перською затокою американський крейсер збив ракетою іранський пасажирський літак, аргумент, що його сприйняли за військовий, не піддавався жодному сумніву в західній пресі.

Як стало відомо пізніше, у 90-х роках, в СРСР значно серйозніше реагували на риторику американського Президента та нові воєнні програми НАТО. Як виявилося, ще з 1981 р. СРСР чекав раптового ядерного нападу, і за рішенням Політбюро на чолі з Л. Брежнєвим було вжито заходів, котрі тодішній посол СРСР у США А. Добринін схарактеризував як наймасштабнішу розвідувальну операцію після 1945 р. Ретельність завдань цієї операції (вона отримала назву РЯН — «Раптовий ядерний напад») свідчить про переконання військово-політичних кіл СРСР, що цей напад неминучий, і планувалося хоч би якось зменшити втрати від нього. Зокрема, представникам радянських спецслужб за кордоном доручалося спостерігати за найдрібнішими ознаками підготовки країн НАТО до агресії та регулярно доповідати про це в Москву, наприклад, про нічну роботу у міністерствах оборони, про відміну відпусток у збройних силах, про накопичення донорської крові тощо. Тільки в кінці 1984 р. увага До заходів операції РЯН стала послаблюватися, але офіційно вона була відмінена в листопаді 1991 р.

У листопаді 1983 р. почалося розміщення нових американських ракет у Західній Європі. Радянські представники залишили стіл переговорів у Женеві. В НДР і Чехословаччині з'явилися нові радянські ядерні ракети. Все це впливало на мислення американського Президента. В результаті у 1984 р. Р. Рейган жодного разу не повторив свою характеристику СРСР як «імперії зла» і взагалі згорнув риторику. Поступово почалися контакти на вищому рівні між Заходом і Сходом. Високі представники Заходу приїздили до Москви у зв'язку з траурними церемоніями з приводу смерті Л. Брежнєва, Ю. Андропова, К. Черненка у 1982, 1984 і 1985 роках. Прем'єр-міністр Великої Британії М. Тетчер здійснила офіційний візит до Угорщини у 1984 р. Того ж року Лондон відвідала делегація Верховної Ради СРСР на чолі з тодішнім секретарем ЦК КПРС М. Горбачовим, який мав бесіду з М. Тетчер.

Крига «холодної війни» почала скресати.

Силові акції на міжнародній арені

Однією з перших силових акцій, яка хронологічно відбулася після радянського вторгнення в Афганістан, стала «непроголошена» війна між Великою Британією і Аргентиною через Фолклендські (Мальвінські) острови. Між іншим, це була перша після 1945 р. війна між країнами, що належали до системи західних союзів: Аргентина —до «Договору Ріо», Велика Британія —до пов'язаного з «Договором Ріо» НАТО; в обох союзах керували США. США у цьому конфлікті підтримали Велику Британію попри надії аргентинських генералів. А СРСР, згідно з повідомленнями, допомагав цим генералам інформацією про просування британського флоту, хоча перед тим таврував їх за антикомунізм. Логіка «холодної війни» перемогла «класову солідарність».

Протистояння двох наддержав відчувалось і на Близькому Сході. СРСР підтримував арабські країни та палестинців проти Ізраїлю, США виступали на боці Ізраїлю. В Лівані ще з середини 70-х років тривала громадянська війна, в основному між ліванцями-християнами (маронітами) та ліванцями-мусульманами, в тому числі палестинцями, які переселилися у Ліван. Уряд М. Бегіна у червні 1982 р. вирішив окупувати Бейрут, щоб позбутися баз антиізраїльської боротьби, особливо не втручаючись у громадянську війну, але симпатизуючи виступам проти палестинців. 14 вересня 1982 р. загоном ліванських християн були розгромлені табори біженців-палестинців Сабра і Шатіла, загинули жінки, діти, старі люди. Це було помстою за загибель в результаті терористичного акту незадовго до цього обраного президента-мароніта Б. Жмаеля. Ізраїльські військові байдуже спостерігали за різаниною у таборах. Пізніше Р. Рейган вирішив безпосередньо втрутитися у ліванські сцрави, щоб змусити палестинські загони залишити Ліван. У складі багатонаціональних сил (разом із Великою Британією, Францією, Італією) в Бейруті розмістилися американські морські піхотинці. 23 жовтня 1983 р. в розташуванні американського з'єднання пролунав вибух. Загинув 241 американець. Через рік Рейган відкликав загін, разом з ним Бейрут залишили і інші, а до цього штаб палестинців був переведений в Туніс.

У 1979 р. на невеликому острові Гренада в Карибському морі, що входив до Британської Співдружності, було встановлено режим, котрий характеризував себе як марксистський. Його керівник М. Бішоп відвідав СРСР, КНР, установив близькі відносини з Кубою. Кубинські будівельники почали прокладати на Гренаді злітну смугу, щоб острів міг приймати сучасні літаки з туристами. Але у США це дістало іншу оцінку: «нова Куба», «будівництво аеродрому для радянських стратегічних бомбардувальників» і т. п. Тим часом у керівництві Гренади розпочались чвари: Бішоп був убитий, його місце зайняв інший «марксист». Президент США знайшов ситуацію зручною для силового втручання під приводом захисту американських студентів, які навчалися на острові. Збройній акції 25 жовтня 1983 р. було надано вигляду «інтер­національної», тобто, крім американських піхотинців і суден ВМФ, у ній взяли участь символічні з'єднання з Ямайки, Барбадосу, інших членів Організації східнокарибських держав. А з британською королевою — главою Співдружності — США навіть не проконсультувалися, хоча губернатором Гренади залишався британський чиновник. Гренада була «звільнена», кілька десятків кубинців, гренадців та американців стали жертвами цієї акції.

Паралельно з цим адміністрація США розгорнула широку кампанію озброєння антиурядових заколотників у Нікарагуа, організувавши сумнівні операції з продажем зброї Ірану і фінансуванням на ці кошти так званих «контрас» у Нікарагуа. Учасників операції «Іран-контрас» засудили, але адміністрації вдалося уникнути відповідальності.

Силові дії були вжиті у 80-ті роки й проти Лівії, яка була однією з найбільш антиізраїльських арабських країн. її лідера — М. Каддафі — Рейган вважав своїм персональним ворогом. Отож американські літаки почали патрулювати поблизу лівійського узбережжя і 18 серпня 1981 р. збили два лівійські винищувачі. В березні 1986 р. в затоці Сидра, яка була проголошена Лівією її територіальними водами, флот США почав маневри, в яких взяли участь три авіаносці. Під час маневрів американці знищили лівійську радіолокаційну станцію і потопили два патрульні катери.

14 квітня 1986 р. у відповідь на вибух у дискотеці «Ла Бель» у Західному Берліні, у чому звинуватили лівійців, близько 20 бомбардувальників США, що вилетіли з авіабаз у Великій Британії (за згоди М. Тетчер), бомбили столицю Лівії Триполі і порт Бенгазі. Бомби влучили у будинок, де жив М. Каддафі, загинули або були поранені його родичі. Лівія відповідала на це силовими акціями проти громадян США.

Не відставала від США та Великої Британії в ці роки і Франція. Двічі — у 1984 і 1986 роках — вона вводила свої війська у Чад, де розгорнулася громадянська війна з участю Лівії, щоб підтримати одну з сторін у конфлікті.

У 1981 р. силове втручання у справи Польщі ледве не здійснив Радянський Союз. Попереджуючи «повторення чехословацьких подій 1968 р.», прагнучи придушити широкий антиурядовий рух на чолі з новою профспілкою «Солідарність» та її лідером Л. Валенсою, польський керівник генерал В. Ярузельський запровадив «воєнний стан», який ненадовго стримав опозицію у Польщі, котрій Захід надавав чималу матеріальну й політичну допомогу.

Отже, силові акції 80-х років цілком відповідали духові поновленої «холодної війни». Нова «холодна війна» не знаходила підтримки у світі. Люди чимдалі глибше усвідомлювали, що вона може перерости у війну гарячу, а локальні конфлікти — у всеохоплюючі.