2. Психологічний аналіз педагогічної взаємодії викладача і студентів

Якщо ви хочете, щоб вас поважали, майте справу тільки з людьми, гідними поваги.

Жан де Лабрюйєр, французький письменник

Синонімом професіоналізму викладача часто вважають його здібність бути повноцінним суб’єктом власної науково-педагогічної діяльності та розвивати суб’єктний потенціал студента. Завдання розвивального на­вчання - надання студентові допомоги у становленні його як суб’єкта навчально-професійної діяльності, суб’єкта саморозвитку. Через це ви­кладач повинен докладати спеціальне зусилля для організації педагогіч­ної взаємодії, яка ґрунтується на суб’єкт-суб’єктних взаєминах, визна­чає ефективність його педагогічної діяльності та сприяє розвитку суб’єк- тності всіх учасників педагогічного процесу. Для аналізу цього явища використовують поняття полісуб’єктна взаємодія.

Спілкування за принципом суб ’єкт-суб ’єктної взаємодії вимагає від кожного учасника таких якостей:

• сприймати співрозмовника як індивідуальність зі своїми потребами та інтересами;

• виявляти зацікавленість у партнері, співпереживати (емпатія) його успіхам або невдачам;

• визнавати право партнера на незгоду, на власну думку, на вибір пове­дінки та відповідальність за свій вибір.

Дотримання цього принципу дає можливість налагодити щирі, до­вірливі стосунки викладачів і студентів. Це також дає змогу коректно

(ввічливо, тактовно, чемно) робити зауваження студентові, допомагати йому бачити власні хиби, давати йому поради щодо подальшого само­вдосконалення поведінки.

Взаємини викладачів і студентів характеризуються складною струк­турою, компонентами якої є: 1) мотиваційний (інтерес до партнера й по­треба у стосунках із ним; 2) когнітивний (сприйняття й оцінка іншого; рефлексія стосунків і усвідомлення їхніх труднощів; уявлення про опти­мальні взаємини); 3) емоційний (задоволеність стосунками, які склалися; взаємні оцінні ставлення партнерів; відчуття психологічної захищеності, комфортності або напруженості, тривожності); 4) поведінковий (тип вза­ємин і стиль педагогічного спілкування; спосіб поведінки в конфліктній ситуації; засоби коригування взаємин і взаємовпливу).

Оскільки партнери діють у соціальних контактах не ізольовано один від одного, а спільно (інакше контакту не буде), то комунікативний акт можна назвати фазами взаємоспрямованості на партнера, його взаємо- відображення, взаємоінформування один одного та взаємовідключення. Зміст цих фаз контакту визначає рівень спілкування. Є такі рівні спілку­вання (за А.Б. Добровичем):

1. Конвенційний рівень, який є повноцінним людським спілкуванням. Змістом такого спілкування є те, що людина відчуває потребу в контакті, у неї з’являється настанова на зовнішню комунікацію («поговорити б із ким-небудь»), яка посилюється наявністю реального партнера. Кожен із партнерів відчуває актуальну роль іншого та свою актуальну роль очима партнера. Фаза взаємоінформування може проходити спокійно, а може мати форму конфронтації. Також і фаза взаємовідключення може відбу­ватися в атмосфері рівності партнерів та їхньої загостреної уваги один до одного.

Контакт на конвенційному рівні вимагає від партнерів високої культу­ри спілкування. Цей рівень можна вважати оптимальним для вирішення особистих і міжособистісних проблем у людських контактах.

2. Найнижчий рівень спілкування називають примітивним. На цьому рівні спілкування співрозмовник не партнер, а об’єкт, потрібний або за­йвий; якщо він потрібний, ним треба володіти, якщо заважає - відштов­хнути від себе. На першій фазі такого спілкування або співрозмовник розглядається як «предмет для слухання», якому заздалегідь відмовля­ють у праві висловлювати власну думку, або відсутнє бажання з ним го­ворити, відповідати на його запитання. На фазі взаємовідображення ак­туальна роль партнера не усвідомлюється, сприйняття його глобальне, з використанням оцінних шаблонів (хороший - поганий, свій - чужий тощо). Щодо самого себе, то «примітивний» партнер наївно думає, що співрозмовник його бачить таким, яким він сам себе сприймає або за кого себе видає.

Ставлення до партнера без будь-яких внутрішніх обмежень визнача­ється лише тим, чи подобається він (прояв симпатії), чи не подобається (прояв антипатії). Вираження симпатії до співрозмовника у випадку при­будови «знизу» улесливе, у випадку прибудови «зверху» - безпорадне. Зі слабким партнером контакт закінчується лайками і глузуванням, а з сильним - вибаченнями або погрозами.

«Примітивний» партнер спілкування в певному розумінні неповно­цінний, але реагувати на нього так само примітивно означає визнати власну неповноцінність. Давно відомо, що той, хто взагалі цінує людську гідність, не зневажатиме її навіть у суб’єкта, чия поведінка огидна.

4. Маніпулятивний рівень посідає проміжне місце між конвенційним і примітивним рівнями. Той, хто обирає для спілкування цей рівень, за своїм підходом до іншої людини близький до примітивного, а за виконав­чими можливостями - до конвенційного. Суб’єкт комунікації - маніпуля­тор, партнер - суперник у грі, яку неодмінно треба виграти (тобто мати якусь «вигоду»), прибудуватися до співрозмовника «зверху».

Маніпуляції дуже різноманітні за технікою та метою, і маніпулятор необов’язково діє свідомо - це відбувається «якось само по собі», під­свідомо. Через це, коли маніпуляторів викривають, вони здивовані цим і щиро ображаються. Проте потреба «виграти будь-що», безумовно, відо­бражає егоцентризм такої людини.

5. Стандартизований рівень спілкування характеризується тим, що справжньої рольової взаємодії між співрозмовниками не відбувається. Спілкування ґрунтується на деяких стандартах, здебільшого це «контакт масок».

Живеш поруч нього, смієшся і плачеш, Здається, всі думи в душі його бачиш. Здається, все ясне, і гнів його й ласт, - Аж глянеш пильніше: все маска і маска. Лиш маску ти знаєш, її ти любив,

Що криєсь за нею - і хто ж се зглубив? (І. Франко)

Тут немає ні справжнього бажання спілкуватися, ні готовності до вза­ємодії. Усі фази характеризуються підкресленим формальним ставлен­ням партнерів один до одного, беземоційним, надмірно церемонним. Це нагадує маніпуляції.

6. Ігровий рівень спілкування, на якому партнери мають якості повно­ти і людяності конвенційного рівня, але перевершують його тонким зміс­том, багатством відтінків. Володіння цим рівнем вимагає чималого ар­тистизму, духовної витонченості співрозмовників.

7. Ділове спілкування характеризується прибудовою «поруч», проте є взаємний інтерес партнерів допомогти тому, хто у цьому має потребу.

Це створює особливу близькість, викликає радість спільної роботи або співтворчості. У партнерів виникають почуття взаємної прихильності, довіри, теплоти. На діловому рівні спілкування буденніше, проте глиб­ше, серйозніше.

7) Вищий рівень людського спілкування - духовний. На цьому рівні партнер сприймається як носій духовного начала, і це пробуджує у нас почуття, споріднене одухотворенню. Тут є віра в можливість наблизи­тися під час бесіди до осягнення найвищих цінностей людства. Співроз­мовники надзвичайно чутливі до душевного стану один одного, обидва щирі й спонукають один одного до спонтанності. На останній фазі роз­мови стільки ще хочеться сказати один одному, що розлучитися, здаєть­ся, неможливо.

Звичайно, краще було б, щоб педагогічне спілкування відбувалося на духовному рівні, й аж ніяк не педагогічно спілкуватися викладачеві і сту­дентам на примітивному або маніпулятивному рівнях. Саме тому педаго­гічне спілкування стає предметом наукового дослідження.

За останні роки з’явилися цікаві дослідження психологічних особ­ливостей педагогічної комунікативної взаємодії у вищій школі. Так, на­приклад, у дослідженні Г.Ю. Микитюк розкрито структуру педагогічних взаємин викладача і студентів, компонентами яких є мотиваційний, ког- нітивний, емоційний і поведінковий, від взаємозв’язку характеристик яких залежить рівень стосунків (див. табл. 8.1).

Як бачимо, при високому забезпеченні всіх компонентів педагогічні взаємини характеризуються як гармонійні, що відповідає вищому рів­ню людського спілкування - духовному (за А.Б. Добровичем). До того ж деструктивний рівень має ознаки примітивного та маніпулятивного рівнів.

Знання цих рівнів спілкування необхідно викладачеві для самоаналізу своїх контактів зі студентами, пошуку помилок і недоречностей у повсяк­денному спілкуванні з ними. Ознакою живого, реального спілкування є те, що воно майже завжди відбувається більше, ніж на одному рівні, або переходить з одного рівня на інший. Проте суттєвим є те, наскільки рі­вень спілкування адекватний педагогічній ситуації, а вона дуже мінлива, тому викладачеві треба вникати у причини розладу педагогічного спіл­кування, використовувати тактичні спроби налагодити контакти зі сту­дентами, що сприяє формуванню сприятливого психологічного клімату у педагогічній взаємодії.

Не можна допускати одноманітності у спілкуванні зі студентами, слід пам’ятати про важливість духовного спілкування. До послуг викладача класика прози, поезії, музики, і йому потрібний «живий» співрозмовник, якого треба шукати у середовищі студентів, знайти такого партнера і до­рожити ним, прощати навіть його вади і недосконалість.

Таблиця 8.1

Характеристика рівнів сформованості педагогічних взаємин викладачів і студентів

Рів­ ні	Компоненти структури педагогічних взаємин «викладач-студенти»
	мотиваційний	когнітивннй	емоційний	поведінковий
гармонійний (високий)	Стійкий ін­терес до парт­нера та вира­жена потреба в поглибленні стосунків, розширенні їх за межі на­вчального процесу	Глибоке розумін­ня специфіки й труднощів у вза­єминах, адекват­не уявлення про шляхи їхнього вдосконалення; знання особливос­тей партнера й ви­сока ідентифікація з ним	Задоволеність стосунками, що склалися; відчуття психологічної за­хищеності й ком­фортності; сим­патія й повага до партнера; низький рівень реактив­ної тривожності у стосунках	Гнучкість по­ведінки, її дина­мізм; високий рівень соці­альних умінь і психологічної культури; вза­ємна творчість і співпраця; від­сутність бар’єрів у спілкуванні
невизначений (середній)	Інтерес до партнера нестійкий; потреба в стосунках об­межується функціональ­но-діловою сферою	Поверхове розу­міння специфіки взаємин і однобіч­не тлумачення їх­ніх труднощів; не­реальне уявлення про шляхи поглиб­лення; недостатнє знання особливос­тей партнера й не­висока ідентифіка­ція з ним	Соціально-пси­хологічна ам­бівалентність; нейтральність ситуації взаємин, її невизначеність; індиферентне ставлення до парт­нера; середній або високий рівень ре­активної тривож­ності у стосунках	Стереотипний стиль взаємин; статусно-рольова їхня зумовле­ність; середній рівень прояву соціально-психо- логічних умінь і психологічної культури; при­хована конфлікт­ність
деструктивний (низький)	Відсутність вираженого соціального інтересу до партнера; мо­тивація уник­нення додат­кових стосун­ків із ним	Упереджене, не­правильне розу­міння специфіки взаємин і неусві­домлення наявних труднощів; песи­мізм щодо їхнього вдосконалення; низька соціальна рефлексія, проти­ставлення себе партнеру, взаємо- звинувачення	Невдоволеність стосунками, стре­сова насиченість і напруженість; антипатія і непо­вага до партнера; високий рівень реактивної три­вожності в ситуа­ції взаємин	Консерватизм, шаблонність по­ведінки; низький рівень прояву соціально-психо­логічних умінь; відсутність пози­тивної динаміки стосунків; висока конфліктність

Педагогічне спілкування як професійна діяльність викладача вклю­чає такі етапи (за В.О. Кан-Каликом): 1) моделювання викладачем май­бутнього спілкування зі студентом або групою (прогностичний етап); 2) організація безпосереднього спілкування в момент початкової взаємодії («комунікативна атака»)', 3) управління спілкуванням під час педагогіч­ного процесу; 4) аналіз ситуації минулого спілкування та його моделю­вання на майбутню діяльність (рефпексійнт етап).

Таким чином, педагогічна взаємодій викладача зі студентами, основ­ною формою якої є педагогічне спілкування, є важливим складником пе­дагогічної діяльності викладача ВНЗ. У психології вищої школи розроб­лено (І.С. Булах, Л.В. Долинська та ін.) головні вимоги до взаємин у сис­темі «викладач-студент», які найефективніше позначаються на процесі навчання й виховання майбутніх фахівців: 1) поєднання аспектів керів­ництва і співпраці при організації педагогічного процесу; 2) формування у студентів почуття професійної соборності з викладачами; 3) подолання рецидивів авторитарних форм педагогічного впливу, орієнтація педаго­гічного спілкування на зрілу особистість із розвинутою самосвідомістю;

4. опора на професійні інтереси студентів; 5) включення студентів у різні форми початкової науково-дослідницької діяльності; 6) створення умов для підвищення громадсько-політичної активності студентів завдяки їх­ній участі у спільних із викладачем формах роботи; 7) забезпечення на­укового співпраці студентів і викладачів; 8) реалізація системи неофіцій­них, нерегламентованих контактів викладачів і студентів; 9) участь про- фесорсько-викладацького складу в організації студентського дозвілля, зокрема в гуртожитку.

Оптимальними є також такі педагогічно доцільні взаємини викладачів і студентів^-.

• сприятливі для професійного самоствердження особистості студента, розвитку його як майбутнього вчителя, керівника дитячого колективу;

• ті, які створюють атмосферу психологічної захищеності, зниження внутрішнього емоційного напруження;

• що формують позитивне взаємне оцінне ставлення викладача і сту­дента один до одного;

• які передбачають взаємообмін окремими рольовими функціями в ди­дактичній взаємодії;

• що забезпечують високий психологічний рівень спілкування й пси­хологічної компетенції учасників педагогічної взаємодії як складника їхньої загальної і професійної культури (Н.В. Чепелєва). Психологічний рівень спілкування вимагає від партнерів розуміння

інших людей, правильного оцінювання їхнього стану і психологічних особливостей; адекватного емоційного реагування на стан і поведінку партнера по спілкуванню; обирання щодо кожного партнера такого рівня спілкування, який найкраще відповідає його стану і вимогам гуманістич­ної моралі.

Основна причина неконтактності індивіда - неправильне ставлення до себе і до інших людей через занижену або завищену самооцінку. У зв’язку з цим окремим викладачам треба коригувати самоставлення і змінювати своє ставлення до студентів, оволодіваючи для цього засоба­ми саморегуляції у спілкуванні. Так, щоб уміти слухати і бачити студен- та-співрозмовника, викладачеві потрібно дотримувати такі психологічні вимоги:

1. Використовувати під час занять елементи неформального спілку­вання зі студентською аудиторією.

2. Акцентувати увагу на позитивних моментах будь-якої відповіді студента.

3. Прагнути знімати «гіпноз негативної оцінки», не поспішати за не­правильну відповідь виставляти «незадовільно» або «задовільно», дава­ти можливість студентові підготуватися і відповісти на контрольне запи­тання пізніше.

4. Запроваджувати студентам педагогічних ВНЗ (як і магістрантам - майбутнім викладачам) курс психології спілкування, під час якого вони повинні пізнати науку самовладання, розвивати комунікабельність, на­вчитися гнучкості у виборі індивідуального комунікативного стилю, уміння запобігати інцидентам і знижувати гостроту ситуації спілкуван­ня. Все це сприятиме більшій імовірності їхньої ефективної роботи на заняттях з аудиторією.

Узагальнюючи дослідження науковців психологічних умов ефектив­ності спілкування, можна сформулювати такі головні правила педагогіч­ного спілкування (максими):

• повнота інформації: висловлювання повинне вміщувати інформа­ції не більше й не менше, ніж вимагається;

• якість інформації: не говоріть того, для чого у Вас немає достатніх підстав (чинник довіри є важливою умовою успішної комунікації);

• максима релевантності: не відхиляйтеся від теми повідомлення (наприклад, увага аудиторії розсіюється, якщо Ви не в змозі пов’язати якусь інформацію з проголошеною темою);

• максима манери: говорити треба чітко, бути організованим і лако­нічним, уникати незрозумілих висловлювань;

• максима такту: виявляти великодушність (не обтяжувати співроз­мовника своїми інтересами), скромність (неприйняття хвальби на свою адресу), згоду (неопозиційність).

Звичайно, ці настанови не є абсолютними, проте викладачеві потріб­но про них пам’ятати і важливо дотримуватися ще й таких правил педа­гогічного спілкування:

• Якщо треба захистити свою точку зору, власні переконання, для пере­конування студента потрібно використати вагому аргументацію.

• Слід уникати силового вербального тиску, якщо треба щось доводити студентам.

• Не треба постійно чинити опір і обмежувати співрозмовника у свобо­ді вибору, нав’язувати йому власні думки - це тільки значно знизить їхню привабливість.

• Якщо помилковість погляду студента очевидна, не треба поспішно це відкидати, бо в нього може підвищитися значущість свого захоплення і він намагатиметься відстоювати свою помилку.

• Ваші погляди будуть прийняті студентами краще, якщо будуть актив­но їх обговорювати: дайте всім можливість висловити власні аргумен­ти «за» і «проти».

• Що цікавіша ідея та оригінальніша точка зору, то більше шансів на їхнє обговорення, бо тривіальні ідеї не мають заперечень.

• Якщо ситуація проблемна, зберігайте стійкість і толерантність, уни­кайте образливості й вразливості, коли висловлюєте власну думку щодо її вирішення.

• Коли хочете порадити студентові, уникайте фраз «Ти повинен», «Я то­бі раджу»; краще утаємничуйте його власними думками, не робіть поспішних висновків, категоричних оцінок, зневажливих зауважень.

• Не виявляйте самовпевненості, безапеляційності, нетактовності, без­церемонності.

У педагогічній взаємодії викладача зі студентами треба розрізняти ро­льове спілкування та міжособистісне спілкування. Рольове спілкування залежить від рангу суб’єктів, їхніх соціальних ролей (викладач - студент). Міжособистісне спілкування - вільне, не пов’язане з рольовими регуля­торами і залежить від індивідуальних особливостей, характеру взаємин викладача і студентів, а також конкретних ситуацій спілкування.

Важливою соціально-психологічною умовою ділових взаємин ви­кладача зі студентами є сприятливі особисті стосунки членів студент­ської групи. Тому викладачеві треба намагатися налагодити добрі кон­такти з групою, привертати прихильність групи до себе, створювати й підтримувати хороший груповий настрій, коригувати ділові й міжосо­бистісні стосунки студентів. Для цього потрібно навчитися діяти швид­ко й упевнено.

Отже, ефективність педагогічної взаємодії залежить від комунікатив­них здібностей викладача, умінь і навичок успішного спілкування з людь­ми. Професійність спілкування викладача виявляється, зокрема, у виборі ним тону висловлювання і у специфічних реакціях на дії студента - парт­нера по спілкуванню. Одночасно викладачеві слід пам’ятати, що у всіх випадках особистість - найвища цінність, а тому «стався до студента

так, як би ти хотів, щоб він ставився до тебе» (християнська заповідь), «приймай студента таким, яким він є» (настанови психологів-гуманіс- тів). Це саме правило стосується і студента стосовно своїх викладачів.