Поліфонічна проза

Сучасний роман - твір поліфонічний, що єднає в моноліт­ну художню цілість розвиток сюжету, в якому розгортаються й переплітаються долі героїв, з авторськими філософськими роздумами над актуальними проблемами життя.

Яскравою прикметою поетики сучасного роману є його лейтмотивність, багатократне повернення до ключового об­разу, який повертається до читача різними гранями й ви­свічує провідні ідеї твору. Передати ці лейтмотиви у пере­кладі - важливе завдання перекладача. Наприклад, у романі Олеся Гончара «Собор» (1968) наскрізним лейтмотивом є образ собору: він - не тільки визначний історичний пам'ят­ник, а й втілення духовності українського народу, а також символ душі людини, що зберігає кровний зв'язок зі своєю Вітчизною, а ще й зразок високої мистецької краси, створеної нашими предками. В іншому романі О. Гончара «Циклон» (1970) такою багатозначністю вирізняється образ світла: це і світло, при якому твориться кінофільм, що його зйомки є ос­новною сюжетною лінією роману, це і світло душі людини - борця за гуманістичні цінності, це і світлий образ коханої... Антиподом цього образу, цілковитою протилежністю йому є образ ночі, під покровом якої відбуваються трагічні епізоди страждань людей у фашистському концтаборі, образ темря­ви дикунства, якою гітлерівські орди затопили Європу. Взаємодія цих двох лейтмотивних образів надає глибокої драматичної контрастності всій художній тканині «Цикло­ну»: багатократно відлунюючи в уяві й пам'яті читача, обра­зи світла й темряви з особливою рельєфністю вирізьблюють кожну сцену роману, підносять до широких узагальнень на­віть, здалося б, не дуже значні епізоди.

Велике значення в сучасному романі має його ритм, інто­наційний імпульс речення, групи речень, абзаца. У багатьох випадках ритмомелодика важить у прозі не набагато менше, ніж значення слів, з яких складається речення, бо вона передає внутрішню настроєність автора, яку важко, а може, й зовсім неможливо було б передати іншими мовними засобами.

Загальновідомо, що мова прози багатша й конкретніша за мову поезії. Окреме слово у прозі, як правило, не має тієї «ваги золота», яку воно часто набуває в поезії: коли поетич­ний образ - завдяки лаконізмові віршової мови - складається зі сполучень слів, то образ у прозі будується з поєднань ре­чень та абзаців. Звідси - більший простір для оперування мовними одиницями, який має перекладач прози на відміну від перекладача поезії. Але, зрозуміло, і перекладач прозово­го твору не має права виходити за межі окресленого автором кола лексичної семантики і стилістики, інакше він ризикує дати варіацію першотвору, а не його переклад.

Предметом особливої уваги перекладача мають бути яс­краво стилістично забарвлені групи слів-архаїзми і неоло­гізми, елементи книжної мови і просторіччя, професіона- лізми й вульгаризми, діалектні й запозичені слова. Залежно від конкретних умов контексту вони по-різному відтворю­ються в перекладі, але їх специфіка не може ігноруватися.

Так само дбайливо повинен ставитися перекладач до народ­них прислів'їв і приказок, крилатих висловів, цитат з інших літературних творів. Неуважність до цих складників стилю художнього твору веде до нівелювання в перекладі мови ав­тора і його героїв, до збіднення оригіналу.