Монолог

Монологи є важливими складниками ідейно-художньої структури творів драматургії, оскільки саме в них найпов­ніше розкриваються думки, сподівання, наміри персонажів. Монолог - це фрагмент більш-менш тривалого зв'язного мовлення персонажа, що не переривається репліками інших дійових осіб. Отже, монолог дає авторові можливість особ­ливо повно виявити внутрішню суть героя чи героїні, загли­битися в душевний стан персонажа.

Славнозвісний монолог Гамлета «Бути чи не бути...» з трагедії В. Шекспіра має філософське звучання. Герой ан­глійського драматурга, ставши на поріг самогубства, замис­люється над сенсом життя і над таємницею смерті, над пот­ребою покарати злочинця і над власною нерішучістю. «Гам­лета» (1603) багато разів було перекладено різними мовами світу. Порівнюючи чотири українські переклади монологу з англійським першотвором, зверніть увагу на їхні ритмо-інтонаційні основи, на мовні засоби створення лаконічності, на властиву героям Шекспіра метафоричність мови, на відпо­відність віршових розмірів українських монологів англійсь­кому оригіналові. Як краще: «Бути чи не бути?» чи «Жити чи не жити?»

Тут наведено три переклади монологу. Перший з них належить Пантелеймонові Кулішу (1819-1897), який пере­клав низку творів В. Шекспіра, Д. Ґ. Байрона, Й. В. Ґете, Ф. Шіллера та ін. поетів; другий - Михайлові Старицькому (1840-1904) - перекладачеві сербського епосу, російських та польських авторів; третій - Освальдові Бургардту (Юрію Клену, 1891 - 1947), що перекладав P.М. Рільке, А. Рембо, П.Б. Шеллі, Ф. Тютчева.

Аналізуючи українські переклади, врахуйте вжиті перекладачами лексичні та інтонаційні за­соби створення психологічної напруги та динамічності мови.

Enter Hamlet.

Ham. То be, or not to be: that is the question:

Whether 'tis nobler in the mind to suffer

The slings and arrows of outrageous fortune,

Or to take arms against a sea of troubles,

And by opposing end them? To die: to sleep;

No more; and by a sleep to say we end

The heart-ache, and the thousand natural shocks

That flesh is heir to, 'Tis a consummation

Devoutly to be wish'd. To die, to sleep;

To sleep: perchance to dream: ay, there's the rub;

For in that sleep of death what dreams may come,

When we have shuffled off this mortal coil,

Must give us pause: there's the respect

That makes calamity of so long life;

For who would bear the whips and scorns of time,

Th' oppressor's wrong, the proud man's contumely,

The pangs of despis'd love, the law's delay,

The insolence of office, and the spurns

That patient merit of th'unworthy takes,

When he himself might his quietus make

With a bare bodkin? Who wonld these fardels bear,

To grunt and sweat under a weary life,

But that the dread of something after death -

The undiscover'd country from whose bourn

No traveller returns, puzzles the will.

And makes us rather bear those ills we have

Than fly to others that we know not of?

Thus conscience does make cowards of us all,

And thus the native hue of resolution

Is sicklied o'er with the pale cast of thought,

And enterprises of great pith and moment

With this regard their currents turn awry

And lose the name of action. Soft you now!

The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons

Be all my sins remember'd.

Чи бути, чи не бути, от питання!

Що благородніше в душі: терпіти

Пращі і стріли злющої Фортуни,

Чи збунтуватись против моря туч

І бунтуванням їм конець зробити?

Умерти, се заснути, більш нічого,

І сном своїм сказати: ми кінчаєм

Всі муки серця й тисячу природніх

Тортур, що ми внаслідували тілом.

Сього кінця жадати нам - побожно.

Умерти, се заснуть; заснуть! А може,

Сни бачити?.. Отут-то й є перепин.

У сні чи в смерті що то буде снитись,

Як струснемо земні тривоги з себе?

От що нас зупиняє. От увага,

Що робить довгими нещастя жизні.

Бо хто б схотів весь вік терпіти муки

І насміхи, гніт сильних і знущання

Гордині, біль одіпхнутого серця,

Загайливість закону, підлість суддів

І ту зневагу, що заслуга мовчки

Приймає від нікчемних,

Коли б міг сам, одним штихом кинджала

Від усього цього спастися? Хто би

Ніс той тягар, стогнав і прів під тиском

Життя, якби не страх чогось по смерті?

Якби не той нещасний край, з котрого

Ще не вертав ніхто, мутив нам волю?

То й радше зносим біди ті, що маєм,

Аніж тікать до інших, нам незнаних.

От так-то совість трусами нас робить,

І так природний рум'янёць відваги

Вкриваєсь блідним покостом задуми,

І замисли могутні та важкі

Від погляду сего звертають набік

І тратять назву діл. Та годі! Бач,

Офелія вродлива! Німфо, пом'яни

В твоїх молитвах всі гріхи мої!

Переклав П. Куліш.

Жити чи не жити –

Ось що стало руба. Що шляхетніш,

Чи приймати і каміння, й стріли

Од лихої, навісної долі,

Чи повстати на те море туги

Й тим повстанням все скінчити разом?

Вмерти - сном заснути, й більш нічого,

І сказати, що той сон одразу

Нам урве усі душевні болі,

Силу мук, що спали в нашій плоті, -

То такий кінець усім бажаний,

Що його повинні ми жадати,

Вмерти - як заснути... Може, снити?

Ось в чім клопіт! Бо які сни можуть

Завітати у спанні тім мертвім,

Коли ми слабке це тіло скинем?

Ось що мусить зупинити руку.

Так. Ця думка, ця непевність тільки

Нам і чинить довговічним горе.

Адже справді, хто б схотів терпіти

Цього світу утиски й зневаги,

Дужих кривди, гордих дук образи,

В погордованім коханні муки,

Влад свавільства, суддів наших кривди

Та наруги, що найкращим людям

Чинять ті недолюдки негідні, -

Хто схотів би, коли б знав напевно,

Що ножем цим їх позбутись можна?

Хто б схотів весь вік в ярмі ходити,

Нидіть тяжко під ярмом злиденним,

Якби страх чогось іще по смерті,

Невідомість тамтої країни,

Звідкіля ніхто ще не вертався,

Не збивали боязкої волі?

І радніші ми терпіть тут лихо,

Ніж порватись до країв незнаних.

Так одваги прирожденна барва

Полотніє від блідої думки;

Так завзяті й запальні заміри

З свого шляху вмить звертають набік

І втрачають самих вчинків ймення

Перед тою гадкою... Цсс!.. тихо!..

Ось краса Офелія... О зірко,

В молитвах своїх згадай за мене.

Переклав М. Старицький.

Чи жити, чи не жити - ось питання.

Що для душі шляхетніше: терпіти

Всі стріли і каміння злої долі

Чи враз повстати проти моря мук,

Їм край поклавши? Вмерти - це заснути.

Не більше. В сон поринути - і край

Всім болям тіла й сотні інших мук,

Що є спадщизна тіла. Це ж мета,

Якої прагнеш. Вмерти - це заснути.

Заснуть... А може, бачити сновиддя!

Ніхто не відає, яких сновиддів

Зазнати доведеться в смертнім сні,

Коли ми скинемо земне ярмо.

Оце й спиняє нас: кому ж інакше

Була б охота зносити негоди

Довженного життя, удари долі,

Гнобителеву кривду і зневагу,

І муки безодвітного кохання,

Зухвальство уряду і беззаконство,

І ту наругу, що терплячий труд

Мовчазно від негідника приймає!

Кому була б охота це терпіти,

Якби він міг оголеним кннджалом

Всьому покласти край? Хто тягарі,

Пітніючи і стогнучи, тягав би?

Страх перед тим, що буде після смерті,

Країна та незнана, звідки ще

Ніхто не повертався, - це спиняє.

І ми волієм тут терпіти лихо,

Аніж пірнути в лихо невідоме.

Так роздум робить з нас страхополохів

І рішенця рум'янець природжений

Блідота думки хворої вкриває.

Так наміри потужні і завзяті

У течії своїй звертають вбік,

Втрачаючи імення вчинків. Тихше!

Офеліє! У молитвах твоїх

Згадай гріхи мої, прекрасна німфо!

Переклав О. Бургардт.