Об'єктивна проза

Прозовий виклад подій, які відбуваються з героями рома­ну чи повісті, часто спирається на опис взаємин між ними та їхнім оточенням. При цьому автор використовує виразні де­талі, за допомогою яких відтворюється правдоподібна кар­тина життя. Такі твори, що їх відносять теоретики та істори­ки літератури до реалізму та натуралізму, можемо умовно назвати «об'єктивною прозою».

Одним із найвизначніших майстрів докладних описів був Ґюстав Флобер (1821 - 1880).

Однією з відомих прикмет стилю Ґі де Мопассана (1850 - 1893) є лаконічність, уміння кількома словами переконливо змалювати ситуацію, зовнішність героя, його душевний стан.

Психологічна проза

При перекладі психологічної прози багато важить уміння перекладача вловити й відтворити нюанси висловлювань персонажів і спостережень автора за їхньою поведінкою. Під цим кутом зору становить інтерес порівняння тексту повісті «Дейзі Міллер» американського письменника Генрі Джейм­са (1843 - 1916) з українським перекладом. Фатальну роль у цьому творі відіграло неправильне тлумачення слів і вчинків головної героїні.

Аналізуючи переклад Володимира Митрофанова - інтер­претатора творів М. Твена, Е. Гемінґвея. Р. Бредбері, Б. Брех­та, - зіставте з оригіналом висловлювання оцінного характе­ру, а також напружені діалоги персонажів.

Winterbourne, who had returned to Geneva the day after his excursion to Chillon, went to Rome towards the end of January. His aunt had been estab­lished there for several weeks, and he had received a couple of letters from her. «Those people you were so devoted to last summer at Vevey have turned up here, courier and all,» she wrote. «They seem to have made several acqua­intances acqua­intances, but the courier continues to be the most intime. The young lady, ho­wever, is also very intimate with some third-rate Italians, with whom she ra­ckets about in a way that makes much talk. Bring me that pretty novel of Cherbuliez's - 'Paule Mere' - and don't come later than the 23rd.»

In the natural course of events, Winterbourne, on arriving in Rome, wo­uld presently have ascertained Mrs. Miller's address at the American ban­ker's and have gone to pay his compliments to Miss Daisy. «After what hap­pened at Vevey I certainly think I may call upon them,» he said to Mrs. Costello.

«If, after what happens - at Vevey and everywhere - you desire to keep lip the acquaintance, you are very welcome. Of course a man may know eve­ry one. Men are welcome to the privilege!»

«Pray what is it that happens - here, for instance?» Winterbourne de­manded.

«The girl goes about alone with her foreigners. As to what happens far­ther, you must apply elsewhere for information. She has picked up half-a-do- zen of the regular Roman fortune-hunters, and she takes them about to peo­ple's houses. When she comes to a party she brings with her a gentleman with 1 good deal of manner and a wonderful moustache.»

«And where is the mother?»

«I haven't the least idea. They are very dreadful people.»

Winterbourne meditated a moment. «They are very ignorant - very inno­cent only. Depend upon it they are not bad.»

«They are hopelessly vulgar,» said Mrs. Costello. «Whether or no being hopelessly vulgar is being 'bad' is a question for the metaphysicians. They are bad enough to dislike, at any rate; and for this short life that is quite enough.»

The news that Daisy Miller was surrounded by half-a-dozen wonderful moustaches checked Winterbourne's impulse to go straightway to see her. He had perhaps not definitely flattered himself that he had made an ineffaceable impression upon her heart, but he was annoyed at hearing of a state of affair so little in harmony with an image that had lately flitted in and out of his of meditations; the image of a very pretty girl looking out of an old Roman win­dow and asking herself urgently when Mr. Winterbourne would arrive. If, ho­wever, he determined to wait a little before reminding Miss Miller of he cla­ims to her consideration, he went very soon to call upon two or three other friends. One of these friends was an American lady who had spent several winters at Geneva, when she had placed her children at school. She was a very accomplished woman and she lived in the Via Cregoriana. Winterbourne found her in a little crimson drawing-room, on a third floor; the room was filled with southern sunshine. He had not been there ten minutes when the servant came in, announcing «Madame Mila!» This announcement was pre­sently followed by the entrance of little Randolph Miller, who stopped in the middle of tire room and stood staring at Winterbourne. An instant later his pretty sister crossed the threshold; and then, after a considerable interval, Mrs. Miller slowly advanced.

«I know you!» said Randolph.

«I'm sure you know a great many things,» exclaimed Winterbourne, tak­ing him by the hand. «How is your education coming on?»

Daisy was exchanging greetings very prettily with her hostess; but when she heard Winterbourne's voice she quickly turned her head. «Well, I declare!» she said.

«I told you I should come, you know,» Winterbourne rejoined smiling.

«Well -1 didn't believe it,» said Miss Daisy.

«I am much obliged to you,» laughed the young man.

«You might have come to see me!» said Daisy.

«I arrived only yesterday.»

«I don't believe that!» the young girl declared.

Winterbourne turned with a protesting smile to her mother; but this lady evaded his glance, and seating herself, fixed her eyes upon her son. «We've got a bigger place than this,» said Randolph.

«It's all gold on the walls.»

Mrs. Miller turned uneasily in her chair. «I told you if I were to bring you, roil would she something!» she murmured.

«I told you!» Randolph claimed. «I tell you, sir!» he added jocosely, giv­ing Winterbourne a thump on the knee. «It is bigger, too!»

Daisy had entered upon a lively conversation with her hostess; Winterbourne judged it becoming to address a few words to her mother. «I hope you have been well since we parted at Vevey,» he said.

Mrs. Miller now certainly looked at him - at his chin. «Not very well, sir,» the answered.

«She's got the dyspepsia,» said Randolph. «I've got it too. Father's got it. I've got it worst!»

Другого дня по відвідинах Шильйонського замку Вінтерборн повернувся до Женеви. У Рим він приїхав наприкінці січня. Його тітка вже кілька тижнів була там, і він одержав від неї двійко листів. «Оті амери­канці, з якими ти так заприятелював минулого літа в Веве, об'явилися тут, із тим самим супровідником і все такі ж самі, - писала вона. - Во­ни начебто завели в Римі деякі знайомства, але супровідник і тепер чи не найближча їм людина. Що ж до тієї молодої особи, то вона дуже близько запізналася ще з якимись третьорядними італійцями і розгу­лює з ними у всіх на очах, що викликає чимало пересудів. Привези мені отой втішний романчик Шербюльє «Полін Мере» і приїжджай не пізні­ше як 23-го числа».

Якби усе йшло своїм звичаєм, Вінтерборн, приїхавши до Рима, не гаючись довідався б в Американському банку, де замешкала місіс Міллер з дітьми, і подався б туди засвідчити своє шанування міс Дейзі.

• Гадаю, після того, що було в Веве, я можу піти до них з візитом, - сказав він у розмові з місіс Костелло.

• Коли після того, що було в Веве і буває всюди інде, ти хочеш під­тримувати це знайомство, то діло твоє. Авжеж, чоловікам вільно зна­тися з ким завгодно. Можеш користатися зі свого привілею.

• А що воно таке буває... ну, приміром, тут, у Римі? - поцікавився Вінтерборн.

• Ця особа з'являється скрізь сама-одна в товаристві чоловіків-іноземців. А що там у них буває, довідайся в когось іншого. Вона підчепи­ла тут кількох справжнісіньких ловців фортуни і водить їх за собою з візитами до знайомих. А на вечірні прийоми незмінно приходить у то­варистві якогось манірного італійця з розкішними вусами.

• А де ж її мати?

• Не маю і найменшого уявлення. Вся ця сімейка просто жахлива.

Вінтерборн на хвильку замислився.

• Вони, звісно, люди не досить виховані... й доволі простодушні, та тільки й того. Це аж ніяк не означає, що вони негідні.

• Вони страшенно вульгарні, - сказала місіс Костелло. - А чи бути страшенно вульгарним не те саме, що бути негідним, це вже питання для метафізиків. У кожному разі, поведінка їхня доволі негідна, щоб почувати до них неприязнь, і цього цілком досить у нашому швидко­плинному житті.

Звістка про те, що Дейзі Міллер оточила себе власниками розкіш­них вусів, одбила Вінтерборнові охоту негайно вирушити до неї з візи­том. Може, він і не тішив себе думкою, що знайомство з ним залишило незникомий відбиток у серці дівчини, одначе йому було прикро дізнатися, що справжній стан речей аж так не узгоджується з тим обра­зом, який останнім часом подеколи спливав у його думках, - образом гарненької дівчини, що виглядає з вікна старожитного римського бу­динку, нетерпляче дожидаючи, коли приїде містер Вінтерборн. Та хоч він і поклав собі трохи перегодити, перше ніж нагадати міс Міллер, що він також має право на її увагу до себе, проте не забарився зробити візити кільком іншим своїм знайомим у Римі. Одна з них була амери­канка, що кілька зим перед тим прожила в Женеві, де віддала до шко­ли дітей. Ця освічена й поважна дама наймала будинок на Віа Грегоріана. Вона прийняла Вінтерборна в невеличкій вітальні, оздобленій у червоних тонах. Кімнату заливало ясне світло південного сонця. Не минуло й десяти хвилин, як увійшов лакей і доповів: «Мадам Мілла». І одразу за тим у вітальні з'явився малий Рендолф Міллер, що вибіг на середину кімнати й став, утупивши очі у Вінтерборна. За хвильку поріг переступила його гарненька сестра, а тоді, по довшій хвилі, неквапно увійшла і місіс Міллер.

• А я вас знаю! - вигукнув Рендолф.

• Ну певне, ти ж геть усе знаєш, - сказав Вінтерборн і взяв його за руку.

• А як у тебе справи з навчанням?

Тим часом міс Дейзі, мило всміхаючись, віталася з господинею; але, зачувши Вінтерборнів голос, рвучко обернулася.

• О, кого я бачу! - вигукнула вона.

• Я ж казав вам, що приїду, - з усмішкою мовив Вінтерборн.

• А я... я вам не повірила, - сказала Дейзі.

• Красно дякую, - засміявся молодик.

• Могли б і до мене прийти! - дорікнула йому Дейзі.

• Я тільки вчора приїхав.

• Не вірю! - заявила вона.

Вінтерборн, виразивши свій протест лише усмішкою, повернувся до її матері, але ця достойна жінка одвела очі вбік, сіла й зосередила увагу на синові.

• А в нас кімнати більші! - голосно сказав Рендолф. -І стіни всі зо­лоті!

• Казала ж тобі, щоб не їхав з нами, бо неодмінно щось таке бовк­неш, - тихенько мовила місіс Міллер.

• Вона мені казала! - вигукнув Рендолф. - А я вам кажу, сер! - Він жартівливо плеснув Вінтерборна по коліну. - Наші кімнати таки кращі!

Дейзі вже вела жваву розмову з господинею, і Вінтерборн визнав за слушне сказати кілька слів до її матері.

• Сподіваюсь, ви добре себе почуваєте, відтоді як ми бачились у Веве? - спитав він.

• Та ні, не дуже, сер, - відповіла вона.

У неї розлад шлунка, - втрутився Рендолф. -І в мене теж. І в мо­го тата негаразд із шлунком. Та найгірше - в мене!

Переклав В. Митрофанов.

Семінар 4. (4 години)