47. Договір про надання послуг

1. За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. 2. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Договором або законом може бути передбачено виконання дій повіреним безоплатно. Сторонами договору є повірений - особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії, та довіритель - особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Це можуть бути як дієздатні фіз. особи, так і юр. особи. Предметомдоговору доручення є юридичні дії повіреного (укладення правочинів, вчинення процесуальних дій), які мають бути правомірними, конкретними та здійсненими. Однак повірена особа виконує і фактичні дії - пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна, які підпорядковані меті виконання юр. дій і тому не мають самостійного значення. У договорі може бути визначено строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя, а також територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. У дог. може бути визначено розмір плати повіреному або порядок її виплати. Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені й за рахунок довірителя.

Повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами. Повірений діє на підставідоручення. Форма договору: застосовуються загальні положення про форму правочину. Права та обов'язки повіреного: зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення; має право відхилитися відзмісту договору, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит; повинен виконати дане йому доручення особисто; має право передати виконання доручення іншій особі якщо це передбачено договором або повірений був вимушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя; зобов'язаний повідомляти довірителеві на його вимогу всі дані про хід виконання його доручення; зобов'язаний після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдані документи, якщо цього вимагають умови договору та характер доручення; зобов'язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

Права та обов'язки довірителя: зобов'язаний забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; зобов'язаний відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення; зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення; зобов'язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить; має право в односторонньому порядку змінити, відмінити свої вказівки чи дати повіреному нові інструкції щодо порядку виконання доручення; має право знати про передоручення; має право контролювати дії повіреного та своєчасно вжити заходів з метою захисту своїх інтересів. Договір припиняється на загальних підставах, а також у разі: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цив. дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного; ліквідації юр. особи-повіреного.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яку їй передала друга сторона (поклажодавець), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК). Юридичні ознаки договору:односторонній, реальний та безвідплатний. Однак якщо зберігання здійснюється на засадах підприємницької діяльності (професійним зберігачем), то він перетворюється на взаємний, консенсуальний та відплатний. Сторонами за цим договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ назберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, що уповноважена на передачу речі на зберігання. В окремих випадках до поклажедавця та зберігача за деякими різновидами договору зберігання можуть пред'являтись додаткові вимоги. Істотні умови: предмет і строкдоговору. Предметом договору зберігання є послуга, яка полягає в сукупності корисних дій, що спрямовані на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта. Договір зберігання може бути строковим (тобто таким, що укладено на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке перебуває на зберіганні).

Якщо договір є відплатним, то істотною умовою також є ціна договору. Форма договору зберігання залежить від виду договору і може бути як усною, так і письмовою, в тому числі шляхом видання певних документів (розписка, квитанція чи інший документ), що підписано зберігачем. Змістом договору зберігання є такі, що кореспондують права та обов'язки сторін. До обов'язків поклажодавця належать: обов'язок попередити про властивості речі, яку передано на зберігання, та особливості її зберігання; обов'язок оплатити витрати, що пов'язані зі зберіганням, якщо це обумовлено договором чи законом; обов'язок сплатити за зберіганнявинагороду, за умови, що її та строки її внесення встановлено договором; обов'язок відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 966 ЦК); обов'язок забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання. До обов'язків зберігача належать: обов'язок прийняти річ на зберігання у разі, якщо договір консенсуальний; обов'язок зберігати річ упродовж всього обумовленого договором строку або до моменту витребування речі поклажодавцем; обов'язок забезпечувати схоронність речі; обов'язок піклуватися про річ, як про свою власну, якщо зберігання здійснюється безоплатно; обов'язок надавати послуги зі зберіганняособисто; обов'язок не користуватися річчю, яку передано поклажодавцем, а також не передавати її у користування іншій особі; обов'язок негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі та отримати його відповідь; обов'язок повернути поклажодавцеві річ, яку було передано назберігання або відповідну кількість речей того самого роду та якості у разі зберігання речей, що визначені родовими ознаками (іррегулярне зберігання).

За порушення своїх обов'язків сторони повинні нести цивільно-правову відповідальність. До спеціальних видів зберігання належать: складське зберігання; зберігання речей у ломбарді; зберігання цінностей у банку; зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту; зберігання речей у гардеробі організації; зберігання речей пасажира під час його перевезення; зберігання речей у готелі і др.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатиий. Сторонами договору є комітент (особа, яка дає комісійне доручення) і комісіонер (особа, яка приймає комісійне доручення). Комітентами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Комісіонерами, як правило, виступають відповідні організації в межах своєї спеціальної правоздатності. Комісіонер, виконуючи доручення, укладає правочини з третіми особами. Істотними умовами договору є умови про предмет та ціну.

Предметом договору комісії є правочин, який комісіонер укладає з третіми особами за рахунок комітента з приводу продажу чи купівлі майна. Тобто предметом договору є юридичні акти (правочини), а не фактичні дії, як, наприклад, у договорах перевезення, зберігання тощо. Майно, з приводу якого може бути вчинено комісійний договір, частіше конкретно визначено у нормативних актах. Крім того, є перелік речей, які не підлягають прийняттю на комісію (наприклад, зброя, боєприпаси (крім мисливської і спортивної зброї і боєприпасів до неї, а також холодної зброї), бойова і спеціальна військова техніка, вибухові речовини та вибухові засоби, отруйні речовини та інші).

Форма укладення договору - письмова. Залежно від виду договору комісійне доручення може бути оформлено різними документами, зокрема, квитанцією, нарядом тощо. Змістом договору коміссії є права та обов'язки сторін. Договір комісії окрім загальнихпідстав припинення договору припиняється також у разі: відмови комітента від виконання договору (ч.1,2 ст.1025); відмови комісіонера від договору, якщо строк не встановлено договором (ч.1 ст.1026); смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи-комісіонера.

(гл.67 ст.979-999) Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фіз. та юр. осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором (Д.) страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фіз. та юр. особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. За Д.страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або ін.й особі, визначеній у Д., грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати ін. умови Д. (ст.979 ЦК). Правове регулювання страхових відносин здійснюється гл.67 ЦК, ЗУ "Про страхування" та правилами окремих видівстрахування. Юридичні ознаки Д.: взаємний, реальний, відплатний. Форма Д.: обов'язкова письмова шляхом складання документа, який підписують сторони, або виданням страхового свідоцтва (поліса, сертифіката).

Сторонами Д. є страховик (юр. особа) і страхувальник. Страхувальник має право укласти із страховиком Д. на користь третьої особи (застрахованої особи). Істотними умовами Д. є: предмет; страховий випадок; страхова сума; розмір страхового платежу; строки сплати страхового платежу; строк. Предметом Д. можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майновестрахування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності). Страховий випадок - передбачена законодавством або Д. подія, з настанням якої виникає обов'язок страхової організації виплатити страхову суму чи страхове відшкодування страхувальникові або ін.й третій особі. Страхова сума - встановлена законодавством чи Д. майнового страхування грошова сума, в межах якої страхова організація відповідно до умов страхування зобов'язана виплатити відшкодування при настанні страхового випадку. Страховий платіж (внесок, премія) - плата за страхування, яку страхувальник зобов'язаний внести страховикові.

Строк дії Д. встановлюється за згодою сторін. Д. набирає чинності з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу. За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків. За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування. Законом може бути встановлений обов'язок фіз. або юр. особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед ін. особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування).

48. Поняття та ознаки юридичної особи

   Природним суб'єктом права є фізична особа. Водночас в цивільних відносинах беруть участь і організації, учасниками яких виступають фізичні особи.    Для того, щоб та чи інша організація могла бути учасником цивільного обігу, тобто могла набувати цивільних прав та обов'язків, захищати свої права, вона повинна бути визнана суб'єктом цивільного права — юридичною особою.    Інститут юридичної особи — це сукупність правових норм, які визначають правоздатність юридичної особи, її організаційно-правові форми, порядок здійснення діяльності, процедуру утворення та порядок реорганізації та припинення.    Інститут юридичної особи з'явився як форма задоволення громадських потреб в централізації капіталу для реалізації значних господарських проектів, а також з метою захисту різних корпоративних інтересів.    Організація, яка не відповідає певним, встановленим ознакам, прав юридичної особи не набуває, а отже, не є суб'єктом цивільного права.    Цивілістична наука традиційно виокремлює такі ознаки юридичної особи:    - організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле з визначеною структурою. Завдяки цьому воля окремих її членів перетворюється на єдину волю юридичної особи, яка і виступає як єдиний суб'єкт права, що уособлює наміри осіб, які належать до її складу;    - майнова відокремленість (економічна ознака), тобто наявність відокремленого майна, яке є необхідною передумовою участі в цивільному обігу. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на праві власності (наприклад, господарські товариства) або на праві господарського відання чи оперативного управління (наприклад, державні унітарні підприємства) і відокремлене від майна її членів та не залежить від їх долі;    - можливість виступати в цивільному обігу від свого імені (матеріально-правова ознака). Кожна юридична особа повинна мати індивідуальне найменування, яке б містило вказівку на її організаційно-правову форму та характер її діяльності. Юридична особа може діяти лише від свого імені, набувати та здійснювати майнові й особисті немайнові права, виконувати обов'язки та нести самостійно майнову відповідальність за своїми зобов'язаннями. Конкретне місцезнаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо;    - здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді (процесуально-правова ознака).    Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільним процесуальним правом.    Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою.    Отже, юридична особа — це організація, яка має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових та немайнових прав, нести цивільну відповідальність і виступати позивачем та відповідачем в суді.    Цивільна правосуб'єктність юридичної особи складається з цивільної правоздатності та цивільної дієздатності. В доктрині радянського цивільного права традиційно вважалося, що юридична особа має спеціальну правоздатність, тобто кожна юридична особа може здійснювати лише таку діяльність, яка передбачена її статутом чи відповідним положенням. У вітчизняному цивільному законодавстві відповідно до сучасної тенденції розвитку концепції цивільного права України як права приватного декларується принцип універсальної правоздатності юридичної особи, тобто юридична особа може мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (ст. 91 ЦК). Водночас окремі види діяльності юридична особа може здійснювати лише за наявності спеціального дозволу (ліцензії) — займатися медичною практикою, капітальним будівництвом, наданням охоронних послуг та ін.    Дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю і здійснюється її органами.    Залежно від підстав класифікації розрізняють такі органи юридичної особи:    1) одноособові (директор, ректор, начальник) та колегіальні (правління, рада, колегія);    2) ті, що обираються, та ті, що призначаються;    3) керівні та структурні, залежно від повноважень.

Види юридичних осіб

   Поділ юридичних осіб на види може проводитися за різними підставами. Так, юридичні особи можна класифікувати залежно від:    - порядку утворення — на особи публічного та приватного права.    Юридичні особи публічного права створюються на підставі розпорядчих актів відповідних органів державної влади або органу місцевого самоврядування для здійснення спеціальних функцій (міністерства, відомства, органи забезпечення правопорядку, державні навчальні заклади тощо). Юридичні особи приватного права створюються саме для участі в цивільному обігу для досягнення мети, яка має приватний характер;    - підстав фінансування — на госпрозрахункові та бюджетні.    Перші здійснюють свою діяльність на засадах самоокупності, другі — фінансуються державою;    - організаційно-правової форми — на господарські товариства, установи, об'єднання громадян, об'єднання юридичних осіб тощо;    - мети створення і діяльності — на комерційні й некомерційні юридичні особи. До комерційних юридичних осіб належать ті, які виникають заради досягнення прибутку. Це головна мета їх діяльності. Такими особами є господарські товариства, виробничі кооперативи, державні підприємства.    Некомерційні юридичні особи створюються насамперед для задоволення певних потреб громадян (наприклад, у житлі тощо) і покликані виконувати управлінські, освітянські, культурно-пропагандистські та інші невиробничі функції (громадські й релігійні організації, їх об'єднання, благодійні та інші фонди);    - виду права власності — на державні та комунальні, приватні та ті, які засновані на спільній власності юридичних та фізичних осіб і юридичних осіб та громадян іншої держави;    - складу засновників — на юридичні особи, засновниками яких можуть виступати виключно юридичні особи, тільки держава та будь-які суб'єкти права;    - обсягу прав юридичної особи на майно, яке вона використовує — на юридичні особи, які володіють майном на праві власності, на праві оперативного управління (державні підприємства) або на праві господарського відання.

49. Авторське право та суміжні права. Порядок реалізації авторських та суміжних прав регулюються ЗУ “Про авторське право та суміжні права” від 23.12.93. Авторське право – сукупність прав, які виникають та належать автору або його правонаступникам у зв‘язку із створенням або використанням твору літератури, науки, мистецтва. На підтвердження цих прав автору видається авторське свідоцтво – документ, що закріплює авторське право. Автором може бути лише фізична особа, за результатами інтелектуальної діяльності якої створено відповідний твір. Авторським правом охороняються обнародувані та необнародувані твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, а також способу відтворення, які виражені в усній, письмовій чи іншій формі. Охороняється лише за наявності свідоцтва. Не охороняється авторським правом повідомлення про новини, поточні події, що мають ознаки звичайної прес інформації, результати народної творчості і офіційні документи, що видаються державою. З авторського права випливають майнові та немайнові права автора. До немайнових прав (особистих) належать такі права: 1) права вимагати визнання свого авторства; 2) права вимагати згадування імені автора в зв‘язку з використанням цього твору, якщо це можливо, а також вимагати не згадування (анонімне авторство); 3) право вимагати згадувати його псевдонім та використовувати псевдонім, який зазначається в авторському свідоцтві; 4) право протидіяти спотворенню, перекрученню, зміни змісту твору, якщо це може зашкодити честі та репутації автора; 5) право на обнародування твору. Майнові права автора – права, в результаті реалізації яких у автора виникає певне майно: 1) право використання (самостійного) твору в будь-якій формі та будь-яким способом; 2) право дозволяти або забороняти наступні дії: відтворення твору без згоди автора, публічне виконання, публічний показ, переклади творів, різні переробки, адаптації, аранжування, розповсюдження творів, та інші дії. Якщо автор працює за наймом, то авторське право належить йому, а виключне право використання твору належить наймачу (напр.: майстерня і працюючі в ній художники). Авторське право діє протягом всього життя автора і наступні 50 років після його смерті. Під псевдонімом або анонімне обнародування твору – авторське право діє протягом 50 років з моменту обнародування. Майнові права переходять у спадщину, а особисті немайнові права – ні. Авторське право може бути передано (майнові права) самим автором іншим особам. Автор чи інша особа, що має авторські майнові права, може видати сторонній особі ліцензію на використання твору. Ця ліцензія буває двох видів: 1) виключна (право на використання має одна особа); 2) невиключна ( право на використання мають декілька осіб). Передача авторського права або видача ліцензії оформлюється авторським договором. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони свого авторського права ©. Він розміщується на кожному примірнику твору, потім ім‘я та рік першого обнародування. Суміжні права – це права виконавців на результати своєї творчої діяльності, права виробників фонограм, та організацій мовлення. Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм та організації мовлення повинні дотримуватися прав авторів і виконавців. Суміжні права позначаються також значком ® на всіх примірниках відповідного твору, імені або найменуванні особи, що має суміжні права, і року першого обнародування. Виконавцям належить виключне право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення їх виконань, фіксацію на матеріальному носії, передачу в ефір і по проводах своїх виконань, відтворювати і розповсюджувати ці фонограми. Виключні права виконавців можуть передаватися іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконань тощо. Виконавцям також можуть належать: 1) право на згадування його ім‘я в зв‘язку з використанням його виконання; 2) право на охорону свого виконання від спотворення та інше (див. ЗУ). Права виробників фонограм: 1) право дозволяти або забороняти відтворення та розповсюдження примірників цих фонограм; 2) право на переробку (забороняти чи дозволяти переробку). Право виробників фонограм можуть передаватися іншим особам на підставі договору. Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм в ефір або по проводах, також публічного сповіщення у місцях с платним входом. Допускається без угоди виробників фонограм і виконавців, записаних на таких фонограмах, але з обов‘язковою виплатою винагороди: 1) публічне виконання фонограми; 2) сповіщення фонограми в ефір; 3) передачі фонограми по проводах. Права виробників фонограм охороняються протягом 50 років після першого обнародування фонограми. Якщо не було обнародувано – з моменту першої фіксації.