11. Поняття правочину, ознаки та види правочинів

За ст. 202 ЦК правочин — це дія особи, спрямована на набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків. ЦК закріплює загальний поділ правочинів, залежно від кількості осіб, на і односторонні, двосторонні та багатосторонні. У більшості випадків односторонній правочин вчинюється однією особою, але ЦК (ч. З ст. 202 ЦК) передбачає можливість вчинення одностороннього правочину сумісно кількома особами (наприклад, при видачі однієї довіреності декількома співвласниками). Але й у цьому разі усі особи, що видали довіреність, вважаються однією стороною. Односторонні правочини, створюють обов’язки тільки для особи, що його вчинила, до останньої можуть застосовуватися лише положення, які належать до боржників у зобов’язаннях. Двостороннім чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч. 4 ст. 202 ЦК). Класифікація правочинів: 1.    Залежно від наявності чи відсутності у правочині зустрічного обов’язку однієї сторони надати певне благо іншій правочини поділяються на відплатні та безвідплатні. Відплатним визнається правочин, у якому обов’язку однієї сторони вчинити певну дію відповідає зустрічний обов’язок іншої сторони з надання певного блага. Безвідплатні— право чини, які не мають зустрічного обов’язку іншої сторони з надання певного блага. 2.    Залежно від моменту, з якого правочин вважається укладеним, вони поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуаль- ний правочин (від лат. соп$еп5іі5 — згода) вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов. Реальний правочин (від лат. ге$ — річ) вважається укладеним з моменту передачі речі. Для вчинення названого правочину досягнення між сторонами згоди щодо його істотних умов, таким чином, є недостатнім. Необхідна обов’язкова передача речі однією стороною іншій. Прикладом реального правочину ^ є позика (а. 1046 ЦК). 3. Залежно від значення підстави правочину для його здійснення вони поділяються на каузальні та абстрактні. Каузальні (від лат. сак$а — підстава, ціль)., характеризуються тим, що їх підстави повинні бути наявними, законними та здійсненними. Абстрактні (від лат. аЬвігаЬеге — відривати, відділяти), характеризуються відсутністю підстав правочину у законі. Прикладом абстрактного правочину є вексель, оформлений належним чином, зберігає свою дійсність незалежно від підстави його видачі. До окремих видів правочинів слід віднести: а) умовні — правочини, щодо яких правові наслідки пов’язуються із настанням певної обставини (умови), б) строкові; в) фідуціарні. Умовними є правочини щодо яких правові наслідки пов’язуються з настанням певної обставини (умовою), передбачена ст. 212 ЦК. Умовні правочини можуть вчинятися під відкладальними або скасуваль- нимиумовами. Правочин вважається вчиненим під відкладаль- ноюумовою у випадку, коли особи, які вчинюють його, обумовили нею настання прав та обов’язків. Правочин вважається вчиненим під скасувальною умовою у випадку, коли особи, що вчинюють його, обумовили нею припинення прав та обов’язків. Строкові правочини — це правочини, у яких обумовлюється момент, з якого він набуває чинності, або момент, з котрого він втрачає чинність. Безстроковими є правочини, у яких не зазначається момент, з якого вони втрачають дію. Фідуціарні (від лат.їШисіа — довіра) правочини — це ті, що базуються на особливо довірчих відносинах між суб’єктами, які їх вчиняють і надають можливість відмови від виконання зобов’язання кожній зі сторін, (правочин як доручення).

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, через непритаманність цим діям властивостей юридичного факту. Поділяються недійсні правочини на нікчемні та оспорювані. Нікчемний правочин — це правочин, недійсність якого встановлена у законі, не вимагається визнання його недійсності судом (ст. ст. 218-221, 224, 226 та 228 ЦК). Оспорюваний правочин — це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але він може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна зі сторін або інша зацікавлена особа заперечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ст. ст. 222-223, 225, 227, 229-233). Підставами нікчемності правочинів є: 1) правочини, які порушують публічний порядок; 2) правочини, вчинені з порушенням вимог щодо їх форми; 3) правочини, вчинені недієздатною особою (ч. 1 ст. 226 ЦК); 4) правочин, вчинений без згоди органу опіки та піклування (ст. 71). Підставами оспорюваності правочинів є: —    вчинення правочинів неповнолітніми фізичними особами поза межами їх цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК); —    вчинення правочину дієздатної фізичної особи у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК); —    вчинення правочину юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти (ст. 227 ЦК); —    вчинення правочину під впливом помилки (ст. 229 ЦК); —    вчинення правочину під впливом обману (ст. 230 ЦК); —    вчинення правочину під впливом насильства (ст. 231 ЦК); —    вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною (ст. 232 ЦК); — вчинення правочину під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК); — вчинення фіктивного правочину (ст. 234 ЦК). Правочин вважається недійсним з моменту його вчинення (ч. 1 ст. 236 ЦК). Це правило є загальним і стосується як нікчемних, так і оспорюваних правочинів. Якщо за недійсним пра- вочином права й обов’язки передбачалися лише на майбутнє (наприклад у строкових правочинах із відкладальним строком), можливість настання їх у майбутньому припиняється. Наслідки правочинів, які пов’язані з їх недійсністю: якщо недійсний правочин не виконувався сторонами, то наслідком останнього є неможливість його подальшого виконання; якщо недійсний правочин повністю або частково виконаний, мають наставати майнові наслідки такого правочину. ЦК у ст. 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину, які охоплюють дві складові: є абсолютно обов’язковими і мають місце тоді, коли ці збитки (моральна шкода) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону. Особливі правові наслідки — це спеціальні правила, передбачені у ЦК щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів (ст. ст. 230-231 ЦК). Спеціальні положення щодо правових наслідків недійсності нікчемних правочинів: правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін; застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь- якої заіцікавленої особи, а й з власної ініціативи. Недійсність окремої частини правочину не має неслідком недійсності решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у повному обсязі вважається або визнається недійсним.