8. Фізичні особи — підприємці

Особливості правового статусу фізичних осіб — підприємців визначаються ст. 5 Цивільного кодексу України, ст. 128 Господарського кодексу України та іншими актами підприємницького законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Під поняттям "кожен" розуміють фізичну особу, яка у встановленому законом порядку набула повної цивільної дієздатності.

Фізичною особою є громадянин України, іноземець та особа без громадянства.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 Цивільного кодексу України, за загальним правилом повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла віку 18 років (повноліття). З цього загального правила Цивільний кодекс України передбачає кілька винятків — випадків набуття або надання повної цивільної дієздатності до досягнення 18-річного віку. Зокрема, відповідно до ч. З ст. 35 Цивільного кодексу України, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла віку 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець.

Конституцією України та законом визначається перелік фізичних осіб, які не можуть бути зареєстровані як підприємці.

Відповідно до ч. 2 ст. 42 Конституції України, законом обмежується підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Так, згідно зі ст. З Закону України "Про статус народного депутата України" від 17.11.1992 р., народний депутат не має права займатися будь-якою, окрім депутатської, оплачуваною роботою. Відповідно до ст. 6 Закону України "Про статус депутатів місцевих рад" від 11.07.2002 р., депутат місцевої ради, обраний секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови районної, обласної, районної у місті ради, працює у відповідній раді на постійній основі та не може займатися підприємницькою діяльністю.

Не мають права займатися підприємницькою діяльністю державні службовці або інші особи, уповноважені на виконання функцій держави (ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 05.10.1995 р.). До осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зокрема, належать керівник місцевої міліції, начальники структурних підрозділів і дільничні інспектори місцевої міліції (Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції" від 04.03.2004 р.). Заборона на заняття підприємницькою діяльністю встановлена також для деяких інших категорій фізичних осіб, зокрема для: військовослужбовців (ст. 8 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 р.), працівників міліції (ст. 18 Закону України "Про міліцію" від 20.12.1990 р.), працівників прокуратури (ст. 46 Закону України "Про прокуратуру" від 05.11.1991 р.), суддів (ст. 5 Закону України "Про статус суддів" від 15.12.1992 р.), нотаріусів (ст. З Закону України "Про нотаріат" від 02.09.1993 р.), посадових осіб органів державної податкової служби (ст. 15 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" від 04.12.1990 р.) тощо.

Відповідно до ч. 4 ст. 43 Господарського кодексу України, підприємницька діяльність посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом у випадках, передбачених ч. 2 ст. 64 Конституції України, тобто в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Єдиною умовою реалізації фізичною особою свого права на підприємницьку діяльність е її державна реєстрація.

Поряд із умовою реалізації права на підприємництво, законом встановлюються також умови здійснення підприємницької діяльності фізичних осіб — підприємців. Ці умови водночас є межами свободи підприємницької діяльності фізичних осіб — підприємців.

Зокрема, відповідно до ч. 6 ст. 128 Господарського кодексу України, громадянин-підприємець зобов'язаний:

1) у передбачених законом випадках і порядку отримати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;

2) повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;

3) дотримувати прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, дотримуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;

4) не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;

5) вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

6) своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і розмірах, встановлених законом;

7) забезпечити належні та безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне отримання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне і медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;

8) не завдавати шкоди довкіллю;

9) не порушувати права та законні інтереси громадян і їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, права місцевого самоврядування і держави.

До фізичної особи, яка розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації і уклала договори, не пов'язані з сімейним, домашнім чи особистим використанням, а з метою отримання прибутку, застосовуються правила, встановлені для підприємця. Така особа не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Фізичні особи — підприємці прирівняні у правовому статусі до юридичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності. Вони наділені таким же обсягом цивільних прав та обов'язків, що їх мають юридичні особи при здійсненні своєї підприємницької діяльності. На фізичних осіб, які займаються підприємництвом, поширюються вимоги, встановлені актами цивільного законодавства для юридичних осіб — підприємців.

Потрібно зазначити, що не все майно, яке належить фізичній особі на праві приватної власності, залучається нею у підприємницькій діяльності. Разом з тим, за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, фізична особа несе відповідальність усім належним їй майном, незалежно від того, чи використовується воно нею у підприємництві, чи ні.

Окрім майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, які здійснюють підприємницьку діяльність, фізична особа — підприємець відповідає і своєю часткою управі спільної сумісної власності подружжя.

Одним із способів припинення підприємницької діяльності фізичної особи є її банкрутство. Підставою визнання фізичної особи — підприємця банкрутом, відповідно до ст. 53 Цивільного кодексу України, є її неспроможність задовольнити лише ті вимоги кредиторів, які пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності. Неспроможність задовольнити вимоги кредиторів, які не пов'язані з підприємницькою діяльністю фізичної особи, не може бути підставою для визнання її банкрутом. Ці вимоги не входять до переліку вимог, що є підставою банкрутства фізичної особи — підприємця.

Цільове призначення майна — використання його у підприємницькій діяльності — переважає над правовим статусом особи, яка ним володіє. У разі визнання фізичної особи — підприємця безвісти відсутньою, недієздатною, обмеження її в дієздатності або якщо власником майна, що використовується у підприємницькій діяльності, стала неповнолітня (віком від 14 до 18 років) чи малолітня (до досягнення 14 років) особа, цільове призначення майна, що використовувалося в підприємницькій діяльності, не припиняється. Воно і надалі може застосовуватися у підприємництві через інститут управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності. Для управління таким майном органом опіки та піклування призначається управитель.

Управління майном, що використовується у підприємницькій діяльності, здійснюється на підставі договору про управління цим майном, який укладається органом опіки та піклування з управителем.

9.  Особисті немайнові блага як об'єкти цивільних прав

Особисті немайнові блага — це блага, що позбавлені майнового змісту, нерозривно пов'язані із суб'єктом цивільного права, визна¬ні суспільством, а тому охороняються цивільним законодавством.Будучи належними певному суб'єкту цивільних відносин і, таким чином, потрапляючи у сферу цивільно-правового регулювання, особисті немайнові блага стають об'єктом цивільних прав.Мати особисті немайнові права можуть як фізичні, так і юри¬дичні особи. Особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом, а юридичній особі немайнові права можуть належати тільки в силу припису закону. Це пов'язане 8 тим, що поняття юридичної особи визначається актами цивіль¬ного законодавства, конституювання юридичної особи як суб'єкта цивільних відносин відбувається шляхом державної реєстрації, тобто вона за своєю суттю є соціальним утворенням, яке не може існувати поза сферою правового регулювання, де визначається її цивільно- правовий статус.Більшість немайнових благ є природною властивістю фізичної особи. Однак, будучи закріпленими в правових нормах, вони набу¬вають також правового значення об'єкту цивільних прав, виступа¬ючи таким чином у подвійному значенні: як елемент правового статусу приватної фізичної особи і як об'єкт цивільних драв.У ЦК особистим немайновим благам як об'єкту цивільних прав присвячена ст. 201. За цією нормою до немайнових благ, які охоро¬няються цивільним законодавством, належать: здоров'я, життя, честь, гідність, ділова репутація, ім'я (найменування), авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Більшість з них є такими, що можуть належати тільки фізичній особі (здоров'я, життя, свобода творчості), проте деякі блага можуть бути також об'єктом цивільних прав юридичної особи (найме¬нування, ділова репутація). Такий підхід логічно пов'язаний з положеннями ст.ст. 26, 94 ЦК, згідно з якими фізична особа може мати усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією і ЦК, а юридична особа — тільки ті особисті немайнові права, "які можуть їй належати", тобто є такими, шо не суперечать суті юридичної особи.Перелік особистих немайнових благ, наведений у ст, 201 ЦК, не є вичерпним. Об'єктами цивільних прав є також немайнові блага, належні фізичній особі, вказані у книзі 2 ЦК та інших актах законо¬давства, і немайнові блага, які можуть належати юридичній особі за ст. 94 ЦК.Оскільки у ст. 201 ЦК ідеться про особисті немайнові блага, які "охороняються цивільним законодавством", виникає питання, чи можуть відносини щодо таких благ регулюватися цивільним зако¬нодавством, і чи вони є лише об'єктом правової охорони?Комплексний аналіз ст. 201 і книги 2 ЦК свідчить, що особисті немайнові блага є об'єктом цивільних прав, а відносини, що скла¬даються у зв'язку з використанням особистих немайнових благ, є об'єктом цивільно-правового регулювання.Разом з тим, цивільно-правовий захист у цій сфері застосовується ширше, ніж цивільно-правове регулювання. Якщо цивільно-правове регулювання відносин щодо особистих немайнових прав може мати місце тільки у випадках, передбачених законом, то охорона особистих немайнових прав цивільним законодавством (навіть не врегульованих ним) можлива у будь-якому випадку за наявності таких умов:1) характер порушеного права (блага) є таким, шо стосовно нього можуть виникати цивільні відносини;2) характер порушення є таким, шо можливе використання спе¬ціальних (наприклад, ст. 296 ЦК) або загальних (ст. 16 ЦК) засобів цивільно-правового захисту.Для захисту нематеріальних благ одночасно можуть бути вико¬ристані як спеціальні, так і загальні способи захисту. Із загальних засобів найчастіше використовуються відшкодування завданих збитків та компенсація моральної шкоди (ст.ет. 22, 23 ЦК).Особисті немайнові блага поділяються на три групи:— особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я);— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення не¬доторканності особистого життя громадян (право на недоторкан¬ність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).