94. Провадження і стадії цивільного процесу.

Цивільне судочинство (цивільний процес) — це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, що визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків, а також цивільних процесуальних дій, за допомогою яких вони реалізуються їх суб 'ектами — судом і учасниками процесу. Відповідно до сг. 1 ЦПК завданнями цивільної о судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередже-ного та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідноси і чинним законодавством, справ і метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних пран, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Законодавство про цивільне судочинство встановлюс єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види проваджень (ч. З ст. 15 ЦПК): позовне; окреме; наказне. Справи позовного провадження характеризуються наявніс-по двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду. Справи окре.иого провадження спрямовуються на встановленим певних обставин, наявносіі юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав. Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які ха-р:ікісризуютьсм явною очевидністю. Цивільне судочинство складається з окремих етапів, або стадій. Стадія — це сукупність процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчо» метою. В теорії цивільного процесуального права немає єдиного підходу до класифікації стадій цивільного процесу, їх виділення та термінологічного визначення.

Стадіями цивільного процесу можна назвати: відкритгя провадження у цивільній справі, підготовку справи до судового розгляду, судовий розгляд. Ці стадії об'єднуються у провадження в суді першої інстанції і визнаються обов'язковими, що означає їх наявність у всіх цивільних справах. Іншими, факультативними стадіями і: • апеляційне провадження, касаційне провадження, перегляд цивільної справи у зв'язку з винятковими обста винами, перегляд справи за нововиявленими обставинами, виконання рішення.

95. Перегляд судових рішень Верховним Судом України

1. Загальна характеристика і підстави перегляду судових рішень у цивільних справах Верховним Судом України

Однією з гарантій справедливого судового захисту прав та свобод суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин є право на звернення до Верховного Суду України про перегляд судових рішень у цивільних справах. Вибір європейського вектору розвитку українського національного законодавства, зокрема щодо цивільного процесуального судочинства, визначив новий порядок перегляду судових рішень, який відображає процес адаптації українського законодавства до європейських стандартів.

Прийняття Верховною Радою України 7 липня 2010 р. Закону "Про судоустрій і статус суддів" стало наступним кроком до імплементації норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у національне законодавство, наближення його до міжнародних засад судочинства.

Норми Закону передбачають не тільки здійснення правосуддя на засадах верховенства права, забезпечення кожному права на справедливий суд, повагу до інших прав і свобод, передбачених Конституцією і законами України, міжнародними договорами, ратифікованими Верховною Радою України (ст. 2), захист прав, свобод та законних інтересів кожного незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону (ч. 1 ст. 7), а й діяльність Верховного Суду України як гаранта забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом (ч. 2 ст. 7), право учасників судового процесу та інших осіб у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, на перегляд справи Верховним Судом України (ст. 14).

Перегляд судових рішень Верховним Судом України — це окремий, самостійний вид провадження у цивільному судочинстві, спрямований на перевірку законності судових рішень після їх перегляду у касаційному порядку згідно з цивільним процесуальним законодавством України і міжнародними зобов'язаннями України.

Перегляд судових рішень Верховним Судом України має певні особливості, які відрізняють його від інших видів проваджень цивільного процесу:

— перегляд судових рішень регулюється окремою групою цивільних процесуальних норм, тобто зазначений вид перегляду є окремим правовим інститутом;

— цей вид перегляду є виключним, тому що він може здійснюватися лише після перегляду судових рішень у касаційному порядку;

— підстави перегляду за своєю суттю також є виключними; заява про перегляд може бути подана тільки за наявності підстав, передбачених ст. 355 ЦПК;

— справа розглядається особливим органом — Верховним Судом України;

- особливий порядок подання заяви про перегляд судових рішень — заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через Виший спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Суб'єктів, які мають право на звернення про перегляд судових рішень Верховним Судом України, доцільно поділити на З групи:

1) сторони;

2) інші особи, які брали участь у справі;

3) особа, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною.

Заява про перегляд судових рішень Верховним Судом України може бути подана зазначеними суб'єктами виключно з наступних підстав:

1. У випадку неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК).

У п. 1 ч. 1 ст. 355 чинного ЦПК чітко зазначено, неоднакове застосування якої саме норми права може стати підставою перегляду рішень Верховним Судом України.

2. У разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом. Заява про перегляд таких судових рішень може бути подана, коли стало відомо про набуття цим рішенням статусу остаточного.

Однак не всі ухвали суду касаційної інстанції можуть бути переглянуті за заявою Верховним Судом України. Щодо ухвал суду касаційної інстанції не може бути подана заява про перегляд, якщо вони не перешкоджають провадженню у справі. Але до заяви про перегляд судового рішення, ухваленого за результатами касаційного оскарження, можуть бути включені заперечення проти таких ухвал.

96. Система господарських судів України встановлена Законом “Про судоустрій і статус суддів” (2010). Господарське судочинство ґрунтується на дотриманні встановлених законами правил судочинства, які вміщені в Господарському процесуальному кодексі України та інших законах. Господарські суди застосовують Конституцію України, Закони України, загальновизнані норми міжнародного права та міжнародних договорів.

Єдину систему господарських судів України становить Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди, місцеві господарські суди. Місцевими господарськими судами відповідно до Закону “Про судоустрій і статус суддів” є: господарський суд Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя.

Особливе місце у судово-господарській системі займає Вищий господарський суд України, який є вищим судовим органом господарських судів України. Вищий господарський суд України діє у складі колегій суддів, в його складі утворюються Президія, як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого господарського суду України, та Пленум Вищого господарського суду України.

Вищий господарський суд України у визначених законом формах:

здійснює нагляд за діяльністю апеляційних господарських судів та місцевих господарських судів і дає роз’яснення з питань судової практики;

розглядає у касаційному порядку справи;

забезпечує діяльність кваліфікаційної комісії суддів господарських судів;

веде і аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;

надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики, дає рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення господарських справ;

забезпечує підбір і підготовку кандидатів у судді, підвищення кваліфікації працівників господарських судів, а також здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Місцеві господарські суди вирішують спори, віднесені до їх компетенції; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ними рішення; ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських правовідносин; вносять пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.

Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції, які утворюються Президентом України за поданням Голови Вищого господарського суду України з обов’язковим визначенням території, на яку поширюються повноваження цих судів та їх місцезнаходження. Указами Президента України від 11 липня 2001 р., 30 травня 2002 р. та 25 червня 2003 р. в Україні утворено 11 апеляційних господарських судів.

Апеляційні господарські суди мають відповідні повноваження: переглядають в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюється його повноваження; переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ним постанови; проводять роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин; подають пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів, надають методичну допомогу у застосуванні законодавства місцевим господарським судам та виконують інші повноваження, передбачені законодавством.

Інститут підвідомчості, за загальним правилом, використовується для визначення кола справ, віднесених саме до ведення господарського суду, і дозволяє відмежовувати їх від справ, віднесених до ведення інших судових органів.

Підвідомчість господарських справ визначається в багатьох випадках нормативними актами господарського законодавства, які часто містять посилання загального характеру на те, що спори, які виникають з того чи іншого приводу, вирішуються “судом або господарським судом”. У цьому разі слід звертатись до спеціальних норм господарського процесуального законодавства, що визначають підвідомчість справ господарським судам.

Відповідно до ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі:

справи у спорах, що виникають при укладанні, змінні, розірванні та виконанні господарських договорів, в тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

справи про банкрутство, які розглядаються у порядку провадження, передбаченого ГПК, з урахуванням особливостей встановлених Законом України від 30 червня  1999 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а стосовно банкрутства банків – також Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 року;

справи за заявами органів Антимонопольного комітету, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який був, і також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Згідно ч. 4 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути переданий сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб.

Одним із видів третейських судів в Україні виступає Міжнародний комерційний арбітраж, який здійснює свою діяльність на підставі Закону України “Про третейські суди” від 11 травня 2004 р. та Закону Ук р а ї н и “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24 лютого 1994 р.

На вирішення міжнародного комерційного арбітражу за угодою сторін можуть передаватися:

спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Арбітражне рішення, яке приймає Міжнародний комерційний арбітраж, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов’язковим, і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням вимог законодавства.

97. Переддоговірні відносини на зако­нодавчому рівні не виокремлено в са­мостійний вид відносин. Залежно від суб´єктного складу та змісту вони можуть підпадати під ознаки як госпо­дарсько-виробничих, так і організа­ційно-господарських відносин (якщо одним з учасників подібних відносин є суб´єкт організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю). «Вторг­нення» права у переддоговірні відно­сини у сфері господарювання зумов­лено необхідністю подолання проявів недобросовісної поведінки з боку май­бутніх контрагентів, що в низці випад­ків може вплинути на чинність досяг­нутої між ними домовленості. Чинне законодавство (ч. 2 ст. 180 ГК Украї­ни) для визнання договору укладеним потребує наявності трьох умов: 1) до­сягнення згоди щодо всіх суттєвих умов; 2) втілення такої згоди у належ­ну форму; 3) дотримання передбаче­ного законом порядку досягнення цієї згоди. У контексті останньої виокрем­леної законодавцем умови слід звер­нути увагу на дві обставини: по-перше, існує ціла низка способів (порядків) досягнення згоди щодо всіх суттєвих договірних умов, не всі з яких регла­ментуються чинним законодавством (наприклад, досягнення згоди шляхом проведення переговорів); по-друге, не всі способи (порядки) укладення договору, які передбачені чинним за­конодавством, мають імперативний характер. Інакше кажучи, порядок ук­ладення господарського договору мо­же бути встановлений як законодав­чим шляхом (при цьому такий поря­док може мати як обов´язковий, так і рекомендаційний характер), так і до­мовленістю між майбутніми контр­агентами. І саме від того, який поря­док укладення договору (досягнення згоди) порушено, яка форма зовніш­ньої об´єктивації такого порушення, залежить вирішення питання про правові наслідки недобросовісної по­ведінки сторони.

Загальний порядок укладення гос­подарських договорів чітко регламен­тується ст. 181 ГК України. Етапами цього порядку є: направлення проекту договору (оферти) однією стороною; розгляд проекту договору другою сто­роною та його прийняття (акцепт); отримання першою стороною підписа­ного другою стороною проекту дого­вору. При цьому слід зазначити, що 20-денний термін, передбачений ГК України для розгляду проекту догово­ру та/або протоколу розбіжностей, має рекомендаційний характер, тобто може бути змінений сторонами на інший термін. Ця процедура викорис­товується під час укладення стандар­тизованих господарських договорів (зі стандартними договірними умовами). Від загального порядку укладення до­говору відрізняється порядок укла­дення договору шляхом проведення переговорів (у такому випадку обидві сторони беруть участь у розробці до­говірних умов, відповідно «авторство» проекту договору належить одночасно обом сторонам); конкурентний поря­док, у межах якого застосовуються два види спеціальних процедур: конкурс (тендер) та публічні торги (аукціон); дозвільний порядок, який вимагає для укладення договору отримання попе­реднього дозволу (або попереднього узгодження договірних умов) з боку відповідних органів чи осіб, які не є сторонами договору, порядок укладен­ня договору шляхом приєднання до нього; укладення договору за рішен­ням суду тощо. Свої особливості має порядок укладення договору, обов´я­зок укладення якого випливає з попе­реднього договору або імперативних положень чинного законодавства, що наділяють відповідну особу статусом суб´єкта публічних зобов´язань.

У низці випадків укладення дого­вору може розпочинатися за однією процедурою (порядком укладення), а закінчитися іншою, за винятком ви­падків, коли чинне законодавство пе­редбачає як обов´язковий для того чи іншого договору відповідний порядок укладення, чим виключає можливість застосування іншого.

Найпоширенішим у господарсько­му обороті порядком укладення дого­ворів є проведення переговорів. На відміну від інших переддоговірних етапів (порядок проведення яких здебільшого детально регламентова­ний чинним законодавством), сторони цілком вільні у визначенні правил ве­дення переговорів. Зазначені правила можуть встановлюватися сторонами як в усній формі, так і фіксуватися у переддоговірних угодах. Утім, зазна­чені угоди можуть стосуватися не тільки порядку ведення переговорів (строків, протягом яких має бути роз­почато (закінчено) переговори, конфі­денційності інформації, отриманої під час переговорів тощо), а й закріплюва­ти проміжний результат, який досяг­нуто під час переговорів, сторонам яких не вдалося досягти кінцевої до­мовленості щодо всіх суттєвих умов. Так, до переддоговірних угод законо­давство низки країн відносить угоди з навмисно відкритими умовами (узго­дження яких сторонами передбачено у майбутньому), що не є перешкодою їх визнання укладеними (такими, що відбулися). У разі ж недосягнення зго­ди за відкритими умовами останні мо­жуть визначатися у судовому порядку. Можливість укладення таких дого­ворів передбачена як Принципами міжнародних комерційних договорів УНІДРУА, так і торговими кодексами окремих країн.

У 1997 р. робоча група по міжнарод­ним договорам під керівництвом М. Фонтейна склала звіт про передд-говірні угоди, в якому було виокремле­но 26 типових прикладів, які роз­поділено на чотири базові групи: 1) кін­цеві договори з деякими варіаціями;

2) угоди про стадії переговорів; 3) уго­ди, що юридично не пов´язують їх сторін; 4) угоди, що містять кінцеву до­мовленість щодо певних аспектів пере­говорів [1, 273].

Згідно з чинним законодавством (ст. 182 ГК України) юридичні наслід­ки здатен породжувати тільки один вид переддоговірних угод — поперед­ній договір. Виникає питання про зна­чення всіх інших видів переддоговір­них «джентельменських» угод у про­цесі упорядкування договірних відно­син учасників господарського обороту (стабілізації договірної дисципліни). Якщо такі угоди (які мають власний, відмінний від основного договору, предмет) не є юридично зобов´язую­чими для сторін, який сенс їх укладен­ня? На сьогодні в судовому порядку розглядаються два види переддо­говірних спорів за позовами: про спо­нукання до укладення договору (якщо одна зі сторін є зобов´язаною укласти договір на підставі законодавчих по­ложень чи раніше укладеного нею по­переднього договору); про розгляд розбіжностей за договірними умова­ми. А чи може бути предметом судово­го розгляду спір, пов´язаний із пору­шенням процедури ведення перего­ворів, встановленої у переддоговірній угоді, та відповідно застосовуватися санкції, передбачені в ній? Показови­ми у цьому контексті є положення, відображені у Принципах Європей­ського договірного права, Принципах УНІДРУА, за якими дотримання обо­в´язку добросовісності та чесної діло­вої практики передбачає, зокрема, й те, що сторони пов´язані практикою, вста­новленою ними у своїх взаємовідноси­нах [2, 27]. Порушення передбаченого у переддоговірних угодах порядку укладення договору не впливає на чинність уже укладеного попри ці об­ставини договору. Зовсім іншою є си­туащя, коли вчинені однією з учас­ниць переговорів порушення мають ознаки недобросовісної поведінки, спрямованої на зволікання досягнен­ня кінцевої згоди за усіма суттєвими умовами договору, та/або дає всі під­стави вважати, що ця учасниця не має наміру вступати у договірні зв´язки. За правом низки країн за недобро­совісне ведення переговорів передба­чено відповідальність у вигляді від­шкодування збитків потерпілій сторо­ні, а в деяких випадках і моральної шкоди. Нині договірне право у всіх правових системах розвивається у на­прямі покладення на сторін переддоговірного етапу загального обов´язку добросовісної поведінки, порушення якого може притягнути недобросовіс­ну сторону до переддоговірної відпо­відальності. Вимоги добросовісної по­ведінки на переддоговірному етапі стали майже єдиним положенням, що регулює відносини сторін у зв´язку з укладенням договору під час перего­ворів. Як абсолютно нова для права ідея, положення про переддоговірну відповідальність (тобто відповідаль­ність за недобросовісну поведінку під час переговорів) розвинулися extra legem на рівні судової практики та зви­чаїв ділового обороту, і тільки почина­ючи з другої половини XX ст. почали відображатися на законодавчому рівні [З, 213-214]. На сьогодні право більшості країн визнає підставою пе­реддоговірної відповідальності пору­шення обов´язку добросовісної по­ведінки на переддоговірному етапі. На доктринальному рівні цю відповідаль­ність поділяють на два різновиди: 1) відповідальність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддо­говірному етапі, що перетворила до­говір на недійсний; 2) відповідаль­ність за недобросовісну поведінку однієї зі сторін на переддоговірному етапі, що призвела до неукладення до­говору.

Вітчизняне законодавство визнає підставою господарсько-правової від­повідальності правопорушення у сфе­рі господарювання (ст. 216 ГК Украї­ни). Згідно з ч. 2 ст. 218 ГК України учасник господарських відносин від­повідає за: 1) невиконання, неналежне виконання господарського зобов´язан­ня; 2) порушення правил здійснення господарської діяльності (діяльності, спрямованої на виготовлення та реалі­зацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру).

Як бачимо, недобросовісне ведення переговорів безпосередньо не визначе­но як господарське правопорушення (підстава господарсько-правової від­повідальності). У низці випадків недо­бросовісна поведінка однієї зі сторін переговорів може підпадати під озна­ки тих чи інших видів правопорушень (наприклад, під ознаки недобро­совісної конкуренції). Разом із тим слід зазначити, що правила здійснен­ня господарської діяльності — це пра­вила, які встановлюються як щодо ви­робництва товарів (у широкому зна­ченні слова), так і щодо їх реалізації. У свою чергу, поняття «реалізація то­варів» (у широкому значенні слова) охоплює відносини, пов´язані як з укладенням договорів, спрямованих на їх реалізацію (а переговори — є са­мостійною процедурою укладення та­ких договорів), так і з їх виконанням. Більше того, основним принципом провадження підприємницької діяль­ності, яке має імперативний характер та діє незалежно від волі суб´єктів та­кої діяльності, є принцип добросо­вісної та чесної ділової практики (цей принцип, як і інші принципи права, має пряму дію). Відповідно, його порушення, зокрема й під час прове­дення переговорів, що передують укладенню комерційних договорів, є од­ним із проявів недобросовісної пове­дінки у сфері господарювання. Зна­чення принципу добросовісної та чес­ної ділової практики полягає у тому, що кожний, хто постраждав від недоб­росовісної поведінки іншої особи, має отримати правовий захист [4, 55]. З метою послідовного провадження цього принципу вітчизняному законо­давцю було б доречно взяти за взірець відповідні положення Принципів між­народних комерційних договорів УНІДРУА. Так, заст. 2.1.15 Принципів УНІДРУА сторона вільна проводити переговори та не несе відповідальності за недосягнення згоди. Однак сторона, яка веде або перериває переговори не­добросовісно, є відповідальною за збитки, спричинені другій стороні. Недобросовісним, зокрема, є вступ стороною в переговори або їх продов­ження за відсутності наміру досягти угоди з другою стороною [2, 64-65]. Відповідальність сторони за недобро­совісні переговори передбачає відшко­дування збитків потерпілій стороні та компенсацію за втрату можливості ук­ласти інший договір із третьою осо­бою. Спеціальною підставою, за якою сторона, яка брала участь у перегово­рах, має право на компенсацію, слід розглядати безпідставне збагачення (глава 83 ЦК України (набуття, збере­ження майна без достатньої правової підстави)). Наприклад, у низці ви­падків, коли сторони передбачають розкриття у процесі ведення перего­ворів інформації, що становить ко­мерційну цінність, вони укладають угоди про конфіденційність або перед­бачають відповідне застереження в ук­ладених між ними переддоговірних угодах. Принципи УНІДРУА (ст. 2.1.16) навіть за умови відсутності угоди (за­стереження) про конфіденційність ґрунтуються на автоматичному покла­денні на сторін обов´язку щодо кон­фіденційності інформації, отриманої у процесі ведення переговорів, а також обов´язку невикористання такої ін­формації для власних цілей (незалеж­но від того, чи було укладено договір). Засобом правового захисту при пору­шенні такого обов´язку відповідно до Принципів УНІДРУА є компенсація, заснована на вигоді, яку отримано другою стороною. Крім того, коли інформацію було розкрито тільки ча­стково, потерпіла сторона може звер­нутися до суду з вимогами щодо забо­рони таких дій. Принципу добро­совісності та чесної ділової практики Принципи УНІДРУА також підпоряд­ковують право припинення перего­ворів (сторона не може залишатися вільною у праві припинити перегово­ри раптово та без будь-яких підстав) [2, 67-69].

Ще одним відкритим на сьогодні питанням переддоговірного етапу є визначення компетентного закону, спрямованого на регламентацію пе­реддоговірних відносин, що виника­ють у процесі укладення зовнішньо­економічних договорів (при цьому йдеться як про дотримання самого по-рядоку укладення зовнішньоеконо­мічного договору, так і про підстави переддоговірної відповідальності). Так, зовнішньоекономічний договір не завжди має «єдиний договірний ста­тут», тобто різні питання, які виника­ють як під час укладення та виконання такого договору, можуть регулюватися правом різних країн. Такі питання мо­жуть бути пов´язані з визначенням: форми зовнішньоекономічного дого­вору; змісту прав та обов´язків сторін; здатності сторін до укладення догово­ру; умови дійсності договору та під­стави визнання його недійсними, наслідками такого визнання тощо. На відміну від усіх перелічених питань, питання про право, що має застосову­ватися до взаємовідносин сторін до моменту укладення ними договору (зокрема й правила проведення різних переддоговірних процедур, що переду­ють укладенню договору, значення та вимоги до тих чи інших переддо­говірних угод, умови переддоговірної відповідальності тощо), залишається невирішеним. На доктринальному рівні існує декілька підходів щодо об­рання компетентного правопорядку для врегулювання тих чи інших пи­тань, що виникають на переддоговірному етапі. Прихильники першо­го підходу пропонують використову­вати для кваліфікації оферти (включа­ючи визначення критеріїв, яким вона має відповідати, можливості її відкли­кання тощо) право країни, де була зроблена оферта, і відповідно до акцепту — право країни на його здій­снення. Утім, зазначений підхід на­вряд чи можна визнати вдалим, оскільки він «розшаровує» регламен­тацію єдиного загального порядку укладення договору як цілісної перед­договірної процедури та не враховує наявності інших можливих порядків укладення зовнішньоекономічних до­говорів. Так, якщо керуватися логікою такого підходу, то вбачається, що правомірність ведення переговорів має визначатися за правом країни їх проведення. Проте як бути у випадку ведення переговорів на території декількох країн?

За другим підходом, існуючим у те­оретичній площині, пропонується за­стосування до оферти та акцепту пра­ва країни, що застосовувалося б до змісту договору (у випадку його укла­дення). Утім, прихильники цього під­ходу не враховують те, що внаслідок дії принципу автономії волі сторін зміст договору, що буде укладено (умови про права та обов´язки сторін), може підпорядковуватися праву будь-якої країни, однак вибір такого права здійснюється в рамках переддоговір­них відносин, а не передує їм. При цьому, як справедливо звертає увагу А. Кучер, сам спір з приводу процеду­ри укладення договору може виникну­ти ще до моменту обрання сторонами права, що буде застосоване до змісту договору. Більше того, принцип авто­номії волі сторін зовнішньоеконо­мічного договору не виключає й мож­ливості підпорядкування тих чи інших змістовних частин договору праву різних країн. Про це свідчать положення ч. З ст. 5 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. [5], відповідно до якої вибір права може бути здійсне­ний щодо правочину в цілому або його окремої частини.

Нарешті, третій підхід пропонує використання для вирішення зазначе­них питань права країни місце укла­дення договору. Однак і цей підхід має свої вади, пов´язані насамперед із різним визначенням самого «місця ук­ладення договору» у праві різних країн. За вітчизняним законодавством (ст. 647 ЦК України) [6] договір вва­жається укладеним у місці проживан­ня фізичної особи або за місцезнахо­дженням юридичної особи, яка зроби­ла пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором. У США договір вважається укладе­ним у місці, де діє акцептант, а у Ве­ликій Британії — в місці, де отримано акцепт [1, 13-14]. Крім того, як зазна­чалося, ціла низка договорів укла­дається поза межами традиційної про­цедури (оферта-акцепт), що додатково свідчить про неможливість беззасте­режного використання цієї колізійної формули.

Загалом слід визнати, що, незважа­ючи на всю значущість і багато­гранність переддоговірного етапу гос­подарсько-договірної діяльності, ціла низка юридично значущих питань, що виникають у його межах, залишилась поза увагою законодавця. У цьому контексті вбачається за доцільне:

• доповнення глави 20 ГК Украї­ни окремою статтею «Особливості ук­ладення господарських договорів шляхом проведення переговорів»;

• диференціація переддоговірних угод за їх предметом, з чітким визначенням на законодавчому рівні наслідків кожної з таких угод;

• встановлення переддоговірної відповідальності за недобросовісну поведінку на переддоговірному етапі під час укладення господарських дого­ворів;

• закріплення у Законі України «Про міжнародне приватне право» колізійного принципу обрання компе­тентного закону, що буде підлягати за­стосуванню до переддоговірних відно­син у сфері зовнішньоекономічної діяльності.