30. Етика спортивного тренера та педагога з фв.

Коли говорять про етику тренера, то мають на увазі відношення педагога до учня, а саме: на яких моральних принципах повинен базуватися педагогічно процес тренера. Усі тренери прекрасно знають ці принципи, фундаментальним з яких є - не зашкодь, зроби усе можливе(аж до самопожертвування) для блага твого учня. Статус будь-якого педагогічного колективу, стабільність його стану, у тому числі і морального, певною мірою залежать від того, які педагогічні традиції підтримуються, як формується і проявляється громадська думка. Оскільки громадська думка – явище морально-психологічне, його вивченням займаються етика соціальна психологія і соціологія. Вивчення його прояву в педагогічному середовищу – завдання педагогічної етики. У вихованні дітей особливе значення має моральний педагогічний авторитет. Завдання педагогічної етики :

- сприяти гуманізації стосунків між усіма соціальними групами людей, включеними в педагогічну діяльність;

- розвиток, поглиблення і пропаганда етичних знань з метою підвищення рівня педагогічної і морально-етичної культури учителів і усіх педагогічних працівників;

- сприяти виявленню конфліктів і способів їх дозволи;

- виявлення громадської думки, прогнозування стабільності функціонування педагогічного колективу.

3. Розділ. Історія філософії у викладенні першоджерел

1.Вчення Конфуція про Всесвіт, начання і виховання.

Конфуцій (Кун – Цю або Кун - Цзи), найбільший учений свого часу, одним з перших зацікавився людською сутністю, змістом людського життя, людських прагнень і бажань. Намагаючись пояснити їх, він, керуючись власним досвідом, запропонував ряд цікавих ідей. Усе життя Конфуція пройшло в пошуках того головного, заради чого й існує людина. Релігійна концепція конфуціанства є деякою комбінацією давнього анімізму з етичною системою Конфуція. Все написане Конфуцієм стосується головним чином земного життя, хоча він і не заперечував існування духів та божеств, в яких вірили китайці. Цей бік життя його просто не цікавив.

Конфуцій розробив вчення про сяо, синівську шанобливість. Навіть коли батько злодій, грабіжник або вбивця, шанобливий син повинен лише покірно слухати батька, принижено просити його повернутись на шлях доброчестя. Конфуціанський культ пращурів і норми сяо сприяли розквіту культу родини та клану. Родина вважалась серцевиною суспільства, її інтереси набагато виші за інтереси окремо взятої особистості, яка розглядалась лише в аспекті родини. Солідарність членів однієї родини та велика повага до батьків характерні для китайського суспільства, яке виховується на основі релігійних уявлень про здатність померлих втручатись у справи живих.У часи Конфуція (551-479 pp. до н. є.) китайська релігія та культура досягли свого розквіту.

3. А. Блажений «Сповідь». Сутність християнської теодицеї.

Августин Блаженний (Augustinus Sanctus) Аврелій (354-430) - християнський теолог і філософ, представник зрілої патристики, що зробив істотний вплив як на розвиток християнського богословського канону (і в католицькій, і в православній, і в протестантській його версіях), так і на еволюцію культури західного зразка в цілому.

Найбільш значними творами А., що зробили вплив не тільки на формування християнського релігійного канону, але й на еволюцію європейської культури в цілому, є «Сповідь» (400). У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. «Немає жодної душі, здатної породити щось, що було б краще за Тебе, оскільки Ти є вищим і верховним добром». В «Сповіді» (11) він відповідає на скептичне запитання «Що робив Бог до того, як створив небо та землю?». Його відповідь в тому, що створюючи небо та землю, Бог також створює час та місце. Тому не було ні «до створення» (11.8.15), ні місця, де Бог створив небо та землю (11.5.7). В «Сповіді» Августин відкидає ідею, що час може бути мірою руху небесних тіл. Однак, в інших коментарях, він проголошує, що час – міра руху. Саме правдоподібне пояснення цих ідей в тому, що «неупорядкований час» почався з гадками ангелів. Але людський час почався зі створенням розуму Адама. Схоже, що проблема зла – наскрізна тема, якою Августин переймався все своє доросле життя. Августин розглядає варіант простого спростування того, що зло існує. «Чи може бути, - він питає, - що зла просто нема?». Тоді, він зазначає, страх зла – необґрунтований. Але ж і необґрунтований страх зла є саме зло. Трохи пізніше в главі 7 «Сповіді» Августин повертається до неоплатонічних ідей, що зло як такове не може бути субстанціальним початком, а лише являє собою деяку відсутність, свого роду позбавлення, яке не існує реально. Його ідея в тому, що, по-перше, хоча Бог і створив людину і людина створила зло, Бог не створював зло. Більш за те, справжня свобода волі – це необхідне добро і Бог, в своїй Божественості, дав її людям, попри те, що знав наперед, що Адам і його нащадки обиратимуть неправильно і створять зло.

4.Роль братських шкіл у розвитку освіти в Україні в ранньомодерну добу. Києво-могилянська академія.

Формуванню Києво-Могилянської академії передувала діяльність братських шкіл, що виникають в Україні в XV ст. В той час як майже всі православні ієрархи прийняли унію, а магнати і значна частина шляхти — католицизм чи протестанство, саме братства стали головними осередками опору, захищаючи економічні, ідеологічні інтереси православних, їх віру і культуру. Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могили в 1632 році.

Завдання академії було чітко окреслено: збагатити вихідців з різних земель України знаннями, Києво-Могилянська академія відіграла відчутну роль у розвитку та поширенню філософії не лише в Україні, але й у всьому слов'янському світі. Це виявилося в тому, що професори академії, в ті чи інші часи, були відомими діячами російської (Ф.Прокопович, С.Яворський та ін.), білоруської (Г.Кониський) культури. Професори академії читали курси богослов'я, риторики, філософії в учбових закладах інших країн. Крім того, варто врахувати і те, що випускники академії працювали в учбових закладах інших слов'янських народів, а представники цих народів навчалися в Київській академії. Все це разом сприяло тому, що думки та ідеї, які витворялися в академії, розповсюджувалися у слов'янському світі, входили в культуру і філософію інших народів.

5. Особливості просвітницьких ідей в Україні. Г.Сковорода, Я. Козельський, В. Каразіп.

На рубежі XVIII-XIX вв. у українській політичній думці панують просвітницькі ідеї, засновані на теорії суспільного договору, природної рівності і свободи всіх людей. В умовах втрати української автономії ці ідеї набували національної орієнтації. На формування української суспільно-політичної думки в цей період зробило значний вплив західноєвропейське і американське просветельство, політичні ідеї декабристів, але основним грунтом була соціально-політична ситуація в Україні кінця XVIII - першій третині XIX вв. Активними творцями просвіти в Україні були: Я. Козельський (1728 - 1794 рр.), В. Каразін (1773 - 1842гг.), які, критикуючи тиранення і кріпацтво з просвітницьких позицій, одночасно виступали захисниками державних традицій України.

Аналіз поглядів просвітителів свідчить, що вони розвивалися в руслі загальноєвропейського суспільно-політичного процесу і в той же час в них відбивалися особливості соціально політичному життю України даного періоду. Дуже важливим досягненням була розробка світського, "юридичного світогляду", в центрі якого знаходилася людина як самоціль, а особиста свобода і юридична рівність вважалися необхідною основою вільного розвитку особи, що було викликом пануючим феодально-кріпосницьким стосункам.

Широке звертання до проблем ети-ки, всебічне осмислення її теоретичних засад та моральної прак-тики, форма побудови занять — у вигляді диспутів — справили великий вплив на життєвий вибір першого професійного україн-ського філософа — Григорія Сковороду. З нього, власне, і роз­починається історія української філософії, що стає поряд із філософією західноєвропейського Просвітництва. Центральною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має вира­жений моральнісний зміст. Вічність здобувається духовним подвигом. Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собі істи­ну та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до об­разу старозавітного Мойсея, Сковорода бачить у ньому особи­стість, що об´єднала своєю волею єврейський народ. Він "зро­бив його щасливим і переможним", — говорить Сковорода.

6. Вчення Г. Сковороди про «три світи» у Всесвіті і «дві натури» у людини. Робота «Розмова п'яти подорожніх про істине щастя».

Основною проблемою філософії Сковороди є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке він підпорядкував реалізації цих принципів. Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур: “Весь мір состоит из двух натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видимая натура називается тварь, невидимая - Бог”. Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя - об’єктивний ідеалізм. Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бога, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне. Матеріальний світ існує всюди і не можна знайти жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто виидмий і невидимий світи нерозривно пов’язані один з одним.

Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв’язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності. За твердженням Сковороди, Всесвіт складається з двох “естеств” - матерії і форми. Матерія не постійна, рухлива, мінлива і, в цьому розумінні, - минуща; вона є зовнішнім, видимим , тлінним. Форма ж - це бож’є єстество, внутрішнє у предметах, невидиме, вічне.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосмос (“Обителбн?й мир”, Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (біблія, міфологія, тощо).

1)Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму натури, сягає в античну філософію. Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. Особливо необхідно зазначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує безконечна кількість.

2)Друим різновидом є малий світ, або мікрокосмос. Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина - несправжня: вона-тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість.

3)З’ясування своєрідності філософського вчення Сковороди пов’язане також з його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи “символічний світ” та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тим часом його твори свідчать, що в цьому “символічному світі” він відводить чимало місця також язичницькій міфології.

7. Дмитро Чижевський «Українська філософія»

Історія української філософії привертає увагу вчених кінця XIX -початку XX стст. У 20-ті роки XX ст. Дмитро Чижевський, розвиваючи їх ідеї, у книжці «Філософія на Україні» стверджує, що українська філософія починається з періоду Григорія Сковороди. Пізніше, в 60-ті роки ця думка поділяється в «Нарисах історії філософії на Україні». Та в 70-ті роки XX ст. формується нова тенденція: київські філософи доводять, що в братських школах, Острозькому науково-просвітницькому центрі, Києво-Могилянській академії формується професійна філософія України, філософські ж ідеї формуються ще в культурі Київської Русі. У 80-ті роки утверджується думка: філософія - специфічна сфера духовної діяльності — займає особливе місце в культурі як самопізнання Духу і розглядається в контексті культури, а не в системі науки, бо лише на досить високому рівні розвитку культури формується філософське теоретичне знання з функціями науки.

Структура філософії України визначається в залежності від соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід'ємної складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об'єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ. По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. Це найвіддаленіші від суто української національно-культурної проблемати ки дослідження. У них слабкіше виражається характер власне української культури. Нарешті, до історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Мова йде про світоглядну ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури юдства. Урахування усіх складових у їх взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні, починаючи з Київської Русі.

8. Вчення про «національну еліту» в роботі Вячеслава Липинського «Листи до братів хліборобів»

В’ячеслав Липинський - однин з найоригінальніших і один із найбільш контроверсійних українських мислителів ХХ ст. Доля його спадщини не була простою. Більш ніж десять останніх років свого життя він провів в еміграції. Тут же з’явилась його основна соціолого-політологічна праця “Листи до братів-хліборобів”, де він і виклав свої погляди на суспільство.

Ця книга присвячена питанням побудови майбутньої незалежної держави в Україні з точки зору організації українського суспільства. При цьому Липинський розглядає державу як абсолютну цінність, без якої неможливий цивілізований суспільний розвиток. Різниця між націями поневоленими та недержавними, вказує Липинський, на перший погляд може видатися незначною, такою, що зводиться до дрібних нюансів, але насправді ця різниця є дуже суттєвою. Поневолені нації, за Липинським, увесь час тисне якась зовнішня жорстока сила, що підкоряє їх собі, але (ось що важливо) внутрішній дух нації прагне звільнення, нація сприймає чужоземний гніт як щось неприродне та образливе для себе.

Навпаки, вказує публіцист, «на територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства». Ось чому автор «Листів до братів-хліборобів» зараховував українців не до поневолених, а до бездержавних націй, які сприймають своє становище як нормальне, бо вважають ту зовнішню силу, що керує ними, своєю рідною (оскільки частина українців відчувають себе не окремою нацією, а частиною певної великої єдності — «руського» або «славянского» народу).

9. Філософський романтизм епохи Ренесанс за роботами Вольтера «Орлеанська діва» та «Філосовські листи»

Вольтер написав свою першу важливу філософську роботу "Філософські листи", зазвичай звану "Англійські листи". Ця книга, опублікована в 1734 році, знаменує собою початок французької Освіти. У "Англійських листах" Вольтер представив в цілому схвальний опис британської політичної системи, ідей Джона Локка і інших англійських мислителів. Видання книги викликало обурення французьких властей, і Вольтер знову був вимушений покинути Париж.

Просвітницькій темі викриття і осміяння забобонів і релігійного клікушества присвячена знаменита героікокоміческая поема Вольтера «Орлеанська діва», пародія на поему офіційного поета Франції XVII ст. Жана ШАП-льону «Незаймана, або Звільнена Франція» (1656). У пам'яті французького народу селянська дівчина Жанна д'Арк, героїчно загинула в Руані в 1431 р., залишалася завжди національною гордістю, взірцем безкорисливого й самовідданого служіння батьківщині. Вольтер сам з глибокою симпатією ставився до історичної Жанні д'Арк. У своїй «Генріада» він називає її «хороброї амазонкою», «ганьбою англійців».

Вольтер, обурюючись на лицемірство попів, які спочатку звели героїчну дівчину на вогнище, а потім оголосили її святою, вилив свою ненависть до бузувірства церкви в приголомшливій по своєму сарказму поемі. Сатирично зобразивши середньовічну, феодально-чернечу Францію, Вольтер разом з тим викривав гидоту сучасної йому правлячої кліки. В образах нікчемного Карла VII і його коханки Агнес Сорель сучасники Вольтера легко впізнавали Людовика XV і маркіза Помпадур. Деякі сучасники Вольтера говорили, що поет, висміяв Жанну д'Арк, обійшовся з нею більш жорстоко, ніж єпископ міста Бове, який спалив її на вогнищі. Вольтер, звичайно, сміявся жорстоко: він показав Жанну зваблює, показав її у двозначних і непристойних сценах. Але сміявся він не над дівчиною з народу, яка, щиро вірячи у свою патріотичну місію, послану їй «від бога», повела французів на бій з ворогом і безстрашно зійшла на вогнище, залишивши історії своє благородне ім'я і свій людськи прекрасний вигляд. Він сміявся над тим, що зробили з її імені церковні проповідники, які оголосили її «святий», після того як спалили на багатті.

10. Вчення Ніколо Макіавеллі про мистецтво управління державою в роботі «Государ»

Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр..)

Мета «Государя» - розкрити на підставі досвіду історії сучасних подій, як завойовується княжа влада, як вона утримується і як втрачається. Італія XV століття давала для цієї теми безліч прикладів, великих і малих, бо рідкісний правитель міг похвалитися законністю своєї влади. Правила досягнення успіху були зовсім іншими, ніж вони стали за часів спокійніші, бо нікого не жахали жорстокостю і зрадою.

У своїх роботах Макіавеллі приходить до висновку, що головне в людині - це здатність до діяльності, воля, яка прагне до здійснення великих цілей, заснована на егоїстичному інтересі. Найбільш яскраво ці ідеї були виражені флорентійським мислителем в міркуваннях на тему влади і значення государя. На думку Макіавеллі, государ повинен спиратися не на теорії і філософські уявлення про життя, а на саму реальне життя, бо «відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки велика, що той, хто відкидає дійсне заради належного , діє скоріше на шкоду собі, ніж на благо, так як я, бажаючи сповідати добро у всіх випадках життя, він неминуче загине, зіштовхуючись з безліччю людей, далеких добру ». Люди не можуть бути тільки добрими і хорошими, вони - і хороші, і погані одночасно.

Мудрий правитель держави зобов'язаний «по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не цуратися і зла», по суті справи визнає - реальне управління державою неможливо без насильства, без найвитонченіших вчинків. Недарма, характеризуючи «нового государя», він пише, що такий правитель повинен поєднувати в одній особі якості лева, здатного повалити будь-якого ворога, і лисиці, здатної обдурити самого великого хитруна. Однак у Макіавеллі немає оспівування насильства і жорстокості. Єдино можливим розумним державним устроєм Макіавеллі вважає тільки монархію (не за назвою, але по внутрішній суті), тобто влада однієї сильної людини - не деспотизм, але тиранію - чисте страшне панування, необхідне і справедливе, коли незабаром воно конституює і зберігає державу. Таким чином, для Макіавеллі вищою метою політики взагалі і державного діяча зокрема є створення нового і при цьому життєздатної держави тоді, коли це необхідно, чи підтримка і зміцнення існуючого ладу там, де це можливо.

Макіавеллі явно прагне піклуватися про благо народу, причому він навіть знаходить цьому цілком практичне пояснення для государів - бо незадоволений, що нехтує свого вождя народ - це більш страшна загроза для будь-якого правителя, ніж сильний зовнішній ворог. Найбільшою загрозою спокійному правлінню автор вважав сховане невдоволення народу і, як наслідок цього, виникнення різних змов і таємних товариств. Особливо цікаво положення про виховання народу.

У той же час Макіавеллі вбачає тісний взаємозв'язок і взаємозалежність між правильним державним устроєм - "гарними законами» - і хорошими військами, тобто сильну армію можна одержати лише маючи сильну державу. При вирішенні внутрішніх завдань, правитель повинен пам'ятати, що неможливо одночасно задовольнити всіх і кожного, однак необхідно вміти заручитися підтримкою більшості своїх громадян.

Твором «Государ» Макіавеллі ще раз підтвердив, що він був одним з найблискучіших дипломатів епохи і, без сумніву, гідним представником славної школи Флорентійської дипломатії.

11. Вчення І. Канта про співвідношення політики/моралі в роботі «Критика практичного розуму»

Вчення Іммануїла Канта викладено у трьох трактатах: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (проблеми етики), «Критика здатності судження» (естетика та вчення про цілеспрямованість у природі). Відокремивши явища («речі для нас») від «речей у собі», які, за Кантом, не підаються у досвіді, а доводиться, що речі самі собою пізнати не можна, що пізнаються лише явища чи ті засоби, якими впливають на органи чуттів. Зроблено висновок про принципову непізнаність світу як такого (агностицизм). Щось невідоме, річ у собі, впливає на органи чуття людини і викликає відчуття.

Суттєвий внесок зробив Кант в розвиток етики, показав, що зрозуміти природу моральних норм та цінностей неможливо виходячи лише з емпіричного чуттєвого досвіду. Відомо, що досвід відкриває не тільки перемогу моральності, а й аморальності, що дуже образно висловлено у рядках Йоганна Гете: «Чому під ношею Хреста весь у крові стелиться правий? Чому неправого стрічають завжди і з почестю, і з славою?». Та звідси Кант теж зробив не безумовні висновки: відніс мораль до сфери надприродного, інакше людина буде морально безвідповідальною (тому що у природній сфері панує необхідність і немає місця свободі); якщо Бога немає, то з необхідністю Бог має стати вигаданим, інакше мораль буде аморальною (тому що аморально вимагати від людини моральних дій, якщо суперечать всьому устрою суспільного життя і немає ніякої надії на потойбічну відплату); якщо моральні почуття суперечать моральному обов'язку, то слід віддавати перевагу обов'язку, звідси відомий заклик «в ім'я людини, але не для реальної людини».

Відкрито описав сходинки й рівні мислення: розсудок та розум, показано, що розум, по суті, діалектичний, хоча властива суперечливість лише розуму, а не самій дійсності, обґрунтував самоцінність людини — ні за яких обставин людина не може виступати засобом, а лише метою. Виділив як найважливішу характеристику особи — її автономність, тобто свободу та самозаконність (здатність та потребу підкорятися вільно обраним моральним законам).

12. Г. Гегель про символізм філософії за роботою «Хто мислить абстрактно?»

Розглядаючи діяльність суб'єкта, що абстрагує, Гегель відразу ж відзначає його залежність від активного, від практичного відношення людини до світу речей, подій, явищ, фактів. У цьому відношенні надзвичайно показова його маловідома в нас робота "Wer denkt abstrakt?" ("Хто мислить абстрактно?"). Написана в стилі газетного фейлетону і явно імітує спосіб викладу філософських питань французькими матеріалістами, ця стаття дотепно і популярно викладає фундаментальні ідеї гегелівської "Феноменології духу". Гегель насамперед поблажливо висміює ту антикварну повагу до "абстрактного", що ґрунтується на уявленні про наукове мислення як про якусь таємничу область, вхід у яку доступний лише присвяченим і недоступний "звичайній людині, що живе у світі "конкретних речей". "Мислити? Абстрактно? - Рятуйся хто може!" - пародіює Гегель реакцію читача, вихованого в дусі таких поглядів, на запрошення помізкувати над проблемою абстрактного і конкретного.

На ряді забавних притч-анекдотів Гегель ілюструє свою думку: немає нічого легше, ніж мислити абстрактно. Абстрактно мислить кожний, на кожному кроці, і тем абстрактніше, ніж менш освічене, розвите його духовне Я, - і, навпаки, усі труднощі полягають у тому, щоб мислити конкретно. "Ведуть на страту убивцю, - розповідає Гегель. - Для звичайної публіки він - убивця і тільки. Дами, може статися, відзначать, що убивця - сильний і красивий чоловік. Публіка знайде це зауваження огидним - як, убивця красивий? як можна

13. Ідеї «правової держави» у буржуазному суспільстві за роботою Гоббса «Левіафан».

Т. Гоббс свої політичні погляди виклав в роботі "Левіафан або матерія, форма і влада держави", в якій він по-новому освітлює питання про походження держави. Рішуче відкинувши концепцію божественного походження королівської влади, він бачив її джерело у волі народу, в суспільному договорі. У основі учення Гоббса - вистава, що люди, за природою своїй, мають рівні фізичні і розумові показники, і тому кожен має однакові з іншими права на все (природні права). Але одночасно людина - істота глибоко егоїстична, тому для природного догосударственного суспільства характерний хаос, "війна всіх проти всіх" (Відповідає давньоримському вираженню "чоловік людині вовк"). Проте, людський розум, по Гоббсу, дозволив знайти вихід з цього небезпечного положення в суспільному договорі: люди добровільно погодилися обмежити свої природні права. На цій основі і виникає держава, яку Гоббс уподібнив міфічному біблейському чудовиську Левіафану. Таким чином держава, згідно Гоббсу, - продукт людською розуму, виникає в результаті суспільною договори і створюється людьми, аби з його допомогою покінчити з війною всіх проти всіх, гарантувати світ і безпеку в суспільстві. Проте Гоббс підкреслює, що люди відмовилися від своїх природних прав не повністю, а лише в тій мірі, в якій цього вимагають інтереси світу і самозахисту. Держава, особливо у формі необмеженої монархії, яку Гоббс вважав кращою формою політичної влади, стоїть над суспільством і особою, забезпечує порядок і благоденствування.

14. Роль філософії в епоху Ренесансу за роботою Боеція «Розрада філософією»

Аніцій Манлий Торкват Северин Боецій (ок.480 - 524, за іншими відомостями в 526) - римський державний діяч, філософ - неоплатонік, теоретик музики, християнський теолог.

Наближений Теодоріха, звинувачений в змові проти нього, в очікуванні страти написав головний твір "Розрада Філософією ".

Боецій описує перебування у в'язниці і стан відчаю через несправедливості що відбувається. У цій ситуації його і відвідує якась дама, в якій він дізнається Філософію. Філософія зцілює Боеція від страждань, наводячи аргументи на користь того, що все, що відбувається має найвищий сенс. Вона доводить, що світом править універсальне божественне провидіння, у підпорядкуванні якого найбільше благо для людини. Для Боеція за все є строгість доказів та їх логічна обгрунтованість. Він сформулював відомий "логічний квадрат". Завдяки логічної спрямованості творчості Боецій вважається предтечею середньовічної схоластики.

15. Загальна характеристика роботи Платона «Діалоги»

Платон. Діалоги. Апологія Сократа. Твір Платона, що містить його версію мови, вимовленої Сократом в 399 году до н. э. в свій захист проти висунутих йому звинувачень, про обставини суду над Сократом. Зокрема, з "Апології" стають відомі деталі звинувачення, імена і суспільне положення обвинувачів (Мелит, Аніт Ликон), і інші подробиці.

Робота складається з 3-х розділів: