20. Філософія свідомості та її рівні: знання,свідомість та самосвідомість. Інтерсубєктивне.

Свідомість має бути програмою, що управляє людською діяльністю, а також внутрішнім життям людини. Такі умови забезпечуються завдяки певним характерним рисам, властивим свідомості та функціям, які вона виконує. Для свідомості характерний нерозривний зв'язок із мовою. Мова виконує важливі функції: 1) збереження знань (акумулятивна функція); 2) зв'язок між людьми, передача досвіду (комунікативна функція); 3) засіб вираження думки, знань (експресивна функція).

Можна виділити такі рівні свідомості: 1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать: відчуття, сприйняття, уявлення, різного роду афекти.2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать: воля, емоції.3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах: поняття, судження, умовивід, різні логічні операції.4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію: самосвідомість, рефлексія.

Інтерсуб'єкти́вність — філософське поняття, що означає 1) особливу спільність; 2) певну сукупність людей, установок, що характеризуються спільністю, і переконань; 3) узагальнений досвід представлення предметів. Поняття інтерсуб'єктивності активно розробляє Едмунд Гуссерль у своєму фундаментальному трактаті «Картезіанські роздуми». Це поняття розкривається в ході вирішення проблеми соліпсизму, виявленою у світлі «Логічних досліджень». Суть проблеми в необхідності вивести за межі феноменологічного дослідження будь-які постулати, що приймаються некритично: існування світу, тощо. В результаті виникає питання, на якій підставі ми можемо визнати реальність існування самого світу, а також решти учасників пізнавального процесу.

21. Проблема істини в різних типах філософствування. Конвенціоналізм. Прагматична та відповіднісна істина.

Конвенціоналі́зм — напрямок у філософії науки, основна засада якого полягає в твердженні, що наукові знання є тільки певними домовленостями, конвенціями між науковцями. Засновником конвенціоналізму був Анрі Пуанкаре.

Побудова неевклідових геометрій привела Пуанкаре до думки, що визначення того, яка із геометрій відповідає дійсності неможливе. Початок 20-го століття був також переломним для фізики - на зміну класичній фізиці почали приходити нові ідеї. Саме в цих умовах виникли сумніви в можливості правильного відтворення дійсності науковими теоріями, що й стало причиною виникнення конвенціоналізму.

За Пуанкаре основні положення науки не є апріорними, а радше аксіоматичними, а основним критерієм істини виступає несуперечливість. Наукову теорію можна будувати, виходячи з будь-якої довільної системи аксіом.

22.Проблема свободи в різних типах філософської парадигми. Фаталізм, провіденціалізм, волюнтаризм.

Поняття свободи пронизує всі сфери активності людини і суспільства. Свобода - найважливіший модус світовідношення людини і перебуває в епіцентрі його життєвих прагнень. Від того, як розуміється свобода, шикуються різні концепції сенсу та цінності життя. Нові форми діяльності (у тому числі і досягнення добробуту) можуть втілитися в дійсність, якщо будуть грунтуватися на глибоких знаннях про людину та її призначення, його можливості реалізувати свою свободу. 

Фаталізм — визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю.Науковий, філософський (так само як і релігійний) погляд на закономірність буття, його фізичну і метафізичну складових, тісно взаємозв'язаний з категоріями «закономірність» та «випадковість», «об'єктивність» та «суб'єктивність», «Творець» та «Людина», «творче» та «тварне», і так далі.Фаталізм у всіх його проявах є одна з систем самовизначення людини у її відношенні до доцільності розвитку та сенсу буття. Можна віднести до протилежності екзистенціольності.

Провіденціалізм — релігійно-філософська концепція, яка грунтується на усвідомленні причин усіх подій як вияву волі Бога. Це стосується і розуміння сенсу всього, що відбувається у світі як напередвизначеного наміру Божого, його провидіння.

З погляду провіденціалізму, вся історія є зміною та протистоянням божественних і світських начал. Світські сили уособлені в «натовпі людей», який або сприяє здійсненню Божої мети, або гальмує його. Божественне уособлене в Богові, який своєю присутністю проймає все у світі. Отже, вся історія, згідно з провіденціалізму, є діяння Боже через людей, а історичною перспективою є торжество Царства Небесного. Провіденціалізм — одна із засад будьякої релігійної філософської системи. Представники патристики, напр., розглядали історію як реалізацію божественного провидіння, спрямовану по висхідній у напрямі торжества християнства (офіційна історична доктрина середньовіччя). Провіденціалізм справляє вплив на тлумачення історії деякими сучасними вченими (Р. Нібур, Ж. Марітен та ін.).

Волюнтар́изм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють. Згідно з волюнтаризмом, вольові акти нічим не визначаються, але самі визначають хід психічних процесів. Властиву людині здібність до самостійного вибору мети і способів її досягнення, а також здатність ухвалення рішень, що виражають її особисті установки і власні переконання, волюнтаризм тлумачить як ефект дії, що стоїть за цими актами особливої ірраціональної духовної суті.

23. філософські аспекти проблеми творчості в сучасній постмодерністській філософії    Проблема ідейно-художніх витоків постмодернізму набуває в останні роки все більшої наукової актуальності. Ця актуалізація пов’язується, як здається, з очевидним історичним фактом: на межі століть постмодернізм завершив своє продуктивне творче існування і тепер може поціновуватися як відносно цілісна й завершена ідейно-філософська та естетична система. Звичайно, спроба комплексного наукового погляду на постмодернізм справа майбутнього, можливо навіть віддаленого. Сьогодні перспективний погляд на естетику постмодернізму стає можливим завдяки деяким рисам сучасної, постпостмодерної культури: неосентименталізму, відродженню епічних форм письма, ліричного начала тощо. Останнім часом з’явилося кілька підсумкових досліджень, що описують постмодерну традицію у її тісних зв’язках з філософсько-естетичними парадиґмами ХХ століття. Різнобічні дослідницькі пошуки в області історичної поетики постмодернізму зайвий враз доводять, що саме у дзеркалі сучасної літературної ситуації чіткіше вимальовується постмодерністська творча ретроспекція, пунктирне прокреслення якої змушує ще раз переконатися у глибокій конструктивності відомої тези У. Еко: "Постмодернізм – не хронологічно фіксоване явище, а певний духовний стан, художня воля, підхід до матеріалу. У цьому сенсі… кожна епоха має свій постмодернізм, так само, як кожна епоха має свій маньєризм…".

   На початку ХХ століття бальзаківський оповідний тип взагалі змінюється типом "джойсівсько-кафкіанським", типологічні корені якого проростають, з одного боку, із принципів нової післягегелівської естетики з її ідеями кризи краси та гармонії, а з іншого – сягають складного психологічного підґрунтя творчості, спроб формування нової ідеологічної парадиґми, що проростала б із власне мистецьких джерел, а не насаджувалася мінливими соціо-політичними доктринами. Якраз крах оцих загальномистецьких ідей про можливість гармонійної переорганізації соціуму на засадах художньої творчості і стає поштовхом поступової кризи гуманізму в літературі й культурі, що набуває в західній Європі та Америці мало не універсального характеру .Основоположна творча постать Кафки символізує сум’яття культурної свідомості ХХ століття, що вибита з колії драматизмом епохи, страхом перед майбутнім: не випадково дорога в нікуди є наскрізним кафкіанським мотивом. Світова література глибоко засвоїла формотворчі уроки Кафки. На тлі його художніх пошуків прикметно вирізняються кілька літературних тенденцій середини століття. Приміром, низка традиційних кафкіанських мотивів перетворення, загадки, сновиддя, ребусу, лабіринту, що веде в нікуди, формує естетику французького "нового роману". Тут прийом "механічності" й "монтажності" стає основою художньої форми, технічно ускладнює художній сюжет, метафоризує, циклізує повістування.    Саме звідси – спроба умоглядної втечі у лабіринт, гру, сув’язь асоціацій, систему метафор і символів, у магічне коло психоаналізу, міфотворчості тощо. Завдяки художній традиції "нового роману" інтенсивно спрацьовує визначальний стильовий фактор – чинник еволюції художніх форм. Вірогідно, що момент переходу до постмодернізму на межі 1960-1970-х років не був радикальною трансформацією жанрів: скоріш всього, трансформувався стиль світовідчуття і письма. У постмодерністській традиції елементи стильової "надмовності", як здається, стали домінуючими, і тому зник не традиційний роман, а естетична потреба у розлогому епічному повістуванні.