I. Промова Сократа після звинувачення, передуючого вироку

1.  Вступ.

2.  Сократ виділяє 2 види обвинувачів.

3.  Критиккє колишніх обвинувачів.

4.  Критикуе нових обвинувачів,

5. Загальна характеристика, яку Сократ дає самому собі,

II. Промова Сократа після загального звинувачення

1.  Сократ говорить про себе самого.

III. Промова Сократа після смертного вироку

Висновок. Сократ йде на смерть, а його обвинувачі житимуть, але не ясно, що ще краще, а що гірше

16. Вчення про особливості національного виховання в роботі Володимира Мономаха «Повчання дітям»

«Повчання дітям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 р. у кількох неповних частинах. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік.

З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді.

«Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.

Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя„Усьогож паче - убогих не забувайте, але наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого ,ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його”, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів. Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.

17. Філософія екзистенціалізму С. К'єркегора за роботою «Страх і трепет»

Серен Кьеркегор 5 травня 1813

Роздуми Серена К'єркегора і в наш час залишаються актуальними. Вплив мислення цього письменника і філософа почало позначатися тільки на прикінці XIX і особливо на початку XX, породжуючи в душах людей розчарування і надії, радості і тривоги, спогадів і прозріння. Джерело віри та її специфіка розглянуті в невеликому творі К'єркегора "Страх ітрепет "(1843)." Страх і трепет "зовсім не суто теологічний твір,в ньому докладно дискутуються багато суто філософські проблеми та категорії,розгорнута полеміка з Декартом, Лейбніцем, Кантом і Гегелем. Часто авторзвертається до античних філософів, перш за все до Сократа, Платона і Аристотеля. Але головним джерелом залишається Слово Боже і протестантська догматика.

У творі Кьеркегор з винятковою майстерністю описує різні життєві позиції, змінюючи при цьому стилі листа, проте достатньопослідовно показуючи, що християнський спосіб життя досягаєтьсярухом від естетичного через етичний до релігійного. У цихтворах містяться точні визначення таких категорій, як віра, істина,одкровення, розум; аналізується проблема етичної відповідальності вконкретних ситуаціях; розробляється оригінальна і глибока філософіярелігії.

18. Загальна характеристика роботи Альберта Камю «Бунтівна людина».

Альберт Камю (1913-1960)

У роботі «Людина, що бунтує» наголос робиться вже не на діяннях «людини абсурду», а на поведінці «повстанця», який своїм індивідуальним протестом проти існуючого світу не лише утверджує свою власну свободу, але й наповнює своє існування «колективним сенсом». «Я бунтую, — пише А. Камю, — відпо­відно ми існуємо!»

Філософ детально аналізує історичні форми «метафізичного бунтарства» — ранньохристиянські єресі, імморалізм маркіза де Сада, романтичний дендизм, богоборство героїв Достоєвського, пафос сюрреалістів тощо. Особливу увагу він приділяє таким формам революційного насильства, як французьке якобінство, терор російських народовольців, революційна практика марк­систів. А. Камю віддає належне моральній чистоті революціо­нерів, намагається осмислити взаємозв'язок їх екзистенційного проекту з одвічною нуждою людини в свободі. Останнє, за дум­кою А. Камю, досягається через бунт, і, разом з тим, у ньому ж (особливо в політичній боротьбі) завжди спотворюється, в ре­зультаті чого «революція впадає в безумство» аморалізму і дає прагматичну перевагу миттєвим цінностям.

Роздумами про бунтарство філософ немовби підводив теоре­тичну базу під всі форми протесту проти несправедливостей існу­ючого світу — як історичного, так і сучасного, стверджував гу­маністичний зміст буття, відкривав сенс колективного історич­ного дійства.

19. Проблеми виховання молоді в роботі Сенеки «Моральні листи до Луцилія»

Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. - 6 5 р. н. е.)

Найбільш відомою є робота Сенеки «Моральні листи до Луцілія».

У творі, як і у багатьох інших Сенека постає як філософ морально-релігійного плану. Його філософське вчення переходить в етику, яка з абст­рактного дослідження блага і доброчинності в кінцевому розу­мінні стає засобом кристалізації інтимних переконань, стає «лі­ками для душі», навчає «діяти, а не розмовляти».

Любов до людини — центральний мотив моральної філософії Сенеки. Саме Сенеці належать знамениті слова: «homo res sakra homini» (людина є святинею для людини). Ці слова філософ вклав у вуста Нерона, від якого він так багато очікував, але... дочекався лише смерті. Особливої уваги заслуговує питання про ставлення Сенеки до християнства. Власне, в епоху Сенеки християнство ще лише стверджува­лось. Воно ще не відокремилось від синагоги і не визнавалось чимось особливим. Християнська філософія лише складалась і зараховувати Сенеку до складу «батьків християнської філо­софії» підстав існує надто мало.

20. Проблеми виховання молоді у роботі Арістотеля «Нікомахова етика».

Етика - філософська наука, об'єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життєдіяльності людини, специфічне явище суспільно-історичного життя. Етика з'ясовує місце моралі в системі інших суспільних відносин, аналізує її природу і внутрішню структуру, вивчає походження та історичний розвиток моральності, теоретично обгрунтовує ту або іншу її систему. Проблемі етики присвячена робота: "Нікомахова етика.

Етика Аристотеля телеологична - вона виходить із принципу, що в людині, як і у всякій речі, закладено внутрішнє прагнення до благої мети і вищого блага як кінцевої мети. Тому основне питання етики - питання про сенс і мету життя - Арістотель вирішує евдемоністіческі, тобто в тому сенсі, що щастя як мета прагнень людини є для нього найвищим благом.

У "Нікомахова етика" Стагирит пише: "Отже, оскільки нинішні наші заняття не ставлять собі, як інші, мета тільки споглядання (адже ми проводимо дослідження не потім, щоб знати, що таке чеснота, а щоб стати доброчесними, інакше від цієї науки не було б ніякої користі), остільки необхідно уважно розглянути те, що відноситься до вчинків, а саме як слід чинити ". В "Політиці" ж Аристотель проводить таку думку: "Оскільки, як ми бачимо, кожна держава представляє свого роду спілкування, усяке ж спілкування організується заради якого-небудь блага ... більше інших і до вищого з усіх благ прагне те спілкування, яке є найбільш важливим з усіх і обіймає собою всі інші спілкування. Це спілкування називається державою або спілкуванням політичним ". Таким чином, етика Аристотеля займає середнє положення між його психологією і політикою.

21. Ірраціоналістична філософія 19 ст.: Шопенгауера, Нітше, Фрейда

Ірраціоналізм.   Відмова від примату пізнавально раціональних процесів і форм, перенесення акценту вчення із суперечливої цілісності соціально-історичної, життя індивідів, їх пізнання та дії на різні нераціональні елементи психіки: волю, інстинкт, безусвідомлений потяг та ін. стало новим напрямком у філософії — ірраціоналізмом.

Коріння теорії ірраціоналізму варто шукати у філософії XIX ст., коли на арену ідейної боротьби вийшли німецькі філософи Артур Шопенгауер та Фрідріх Ніцше, які відстоювали примат волі перед розумом, тобто виступили проти ідей Іммануїла Канта. Оголосивши людську волю незалежною від розуму, філософи уявляли її «абсолютно вільним бажанням», спорідненим «несповщуючим силам» Всесвіту, що виступає першопочатком буття. Поява ірраціоналізму у філософських системах Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше пояснюється соціальною дестабілізацією суспільного життя, бунтарським незадоволенням існуючими порядками і хаотичністю протестів буденної свідомості в умовах кризи цивілізації.

Характерні особливості теорії Фрейда. Суть фрейдовского відкриття полягала у виявленні несвідомого. Звичайно, про наявність неусвідомленого змісту в людській психіці знали й раніше, проте тільки Фрейд відкрив несвідоме як самостійне, незалежне від свідомості безособове початок людської душі. Поділ психіки людини на свідому і несвідому сфери є основною передумовою психоаналізу. Слід розрізняти латентне і витіснене несвідоме.

Фрейд виділяв у психіці людини три частини: Я, Воно та Над-Я. На думку творця саме совість і створює феномен культури. Злочин, нав'язливі бачення як наслідки злочину і каяття - все це, з точки зору Фрейда, і є джерелами появи людської культури. Культура тоді повинна розумітися скоріше як засіб примусу людини до соціально-впорядкованого поведінки, як інструмент придушення первинних асоціальних позивів, а не тільки як простір людського самовдосконалення на основі творчої діяльності.

Вплив теорії Фрейда на культуру і філософію. Фрейдистська концепція зробила і продовжує робити великий вплив на різні галузі культури, і особливо помітне - на теорію і твори західного мистецтва. Менший вплив фрейдизм має зараз в неврології та психіатрії. У своєму розвитку психоаналіз пройшов кілька етапів: від терапії неврозів і пошуків методів дослідження несвідомих психічних процесів до «метапсіхологіі» як сукупності теоретичних постулатів про людську природу. Потім ця загальна теорія стала фундаментом для застосування психоаналізу в різних галузях знання: в етнографії, релігієзнавстві, мистецтвознавстві, літературознавстві, соціальної психології, філософії, культурології - діапазон використання психоаналізу в наші дні досить широкий.

22. Карл Поппер проти комуністичного тоталітаризму в роботі "відкрите суспільство і його вороги"

Карл Поппер (1902-1994) «Майбутнє залежить від нас самих, а ми незалежні від будь-якої історичної необхідності»

Суспільним ідеалом К. Поппера є «відкрите суспільство» — суспільство влади розуму, свободи, рівності, справедливості. Воно протистоїть «закритому» — тоталітарному суспільству, яке утвердилось в реальній історії і яке теоретично підготували ві­домі «лжепророки» — Геракліт, Платон, Гегель і Маркс.

Попперівське неприйняття Г. Гегеля зумовлене історично тим негативним соціальним досвідом, який нагромадила циві­лізація в процесі боротьби з вибудовуваними з використанням теоретичних засад гегельянства (та марксизму) сталінським та нацистським політичними режимами. Сучасники ж Г. Гегеля — як послідовники, так і критики — ставилися до нього врівноваженіше й спокійніше. Вони віддавали філософу належне й вод­ночас викривали слабкі та хибні положення його соціально-фі­лософської концепції.

З такою ж агресивністю К. Поппер критикує й марксизм. Його книгу «Відкрите суспільство та його ворога», що витрима­ла п'ять перевидань (уперше - 1945 року), більшість західних фахівців розглядають як найґрунтовніше теоретичне спросту­вання соціально-філософської доктрини К. Маркса. «Відкрите суспільство» у К. Поппера є суспільством демократичним. Його ж ворогами є ті мислителі, які торують шлях до тоталітаризму. Провідне місце в когорті останніх, на думку К. Поппера, посідає К. Маркс. Саме під цим кутом зору «британський Лев» і наки­дається на марксизм, руйнує його засади, спростовує як утопіч­ні, а тому — такі, що не можуть бути зреалізовані, ті «гуманіс­тичні імпульси», під прапорами яких сходив марксизм на філо­софський Олімп своєї доби.

Тоталітаризм, вважає К. Поппер, укорінюється там, де сво­бода особистості підпорядковується будь-якому суспільному утворенню — класу, нації, расі, державі, колективу тощо. Марксизм, на його думку, постає у вигляді теоретичного під­ґрунтя одного з різновидів такого підпорядкування, а саме — заміщення особистості «класом».

Центральним та опорним пунктом Марксового пророцтва щодо варіанта революційної зміни капіталізму соціалізмом, згід­но з К. Поппером, є положення про те, що всі класи, крім буржуазії та пролетаріату, приречені на зникнення, що у зв'язку із загостренням протиріч класова свідомість та згуртованість про­летаріату зміцнюватимуться, що це, у свою чергу, призведе до соціальної революції, яка й покладе край існуванню капіталіс­тичного суспільства.

23. Заклик до «переоцінки цінностей» у філософії Ф. Ніцше за роботою «По ту сторону Добра і Зла»

Все, що створюється з любові –  здійснюється завжди по ту сторону добра і зла. Ф.Ніцше Істина. У першому розділі, що називається упередження філософів, Ніцше висловлює свою точку зору щодо істини і брехні. Він ставить питання: Що в нас хоче "істини"? - Які причини цього хотіння? Допустимо, ми хочемо істини, - а чому ж  не брехні? Сумнівів? Ми відповімо, що визначеність має більшу цінність, ніж невизначеність, а ілюзія менш цінна, ніж істина.

Черево є причиною того, що людині не так-то просто уявити себе Богом. (Ніцше)

Ми вигадуємо собі більшу частину того,  що переживаємо, і нас навряд чи можна змусити дивитися на яку-небудь подія не в якості "винахідників". Все це означає, що ми докорінним чином і здавна звикли до брехні. Або, висловлюючись приємніше: ми більше художники, ніж це нам відомо.

Все в цьому світі, як і його самого, ми сприймаємо через суб’єктивну оцінку, і лише нам самим вирішувати, що цінне, а що ні. (Моє)

Оманливість світу, в якому, як нам здається, ми живемо, є найвірнішим з усього, що ще може вловити наш погляд, - ми знаходимо того доводи за доводами, які спокушають нас на

Мораль. Під мораллю розуміє вчення про відносини влади, при яких виникає феномен «життя». Ви хочете жити "згідно з природою"? О шляхетні стоїки, який обман слів! Уявіть собі істоту, подібну природі, - безмірно марнотратну, безмірно байдужу, без намірів і упереджень, без жалю і справедливості, плодовиту і безплідну, стійку і нестійку в один і той же час, уявіть собі байдужу до влади, - чи змогли б ви жити згідно з цією байдужістю? Жити - хіба це не означає якраз бажати бути чимось іншим, ніж природа? Хіба життя не складається з бажання оцінювати, віддавати перевагу, бути несправедливим, бути обмеженим, бути відмінним від іншого?

Наслідки наших вчинків хапають нас за волосся, незважаючи на те, що ми тим часом вже «виправились».

Воля. Звернімо увагу на найдивовижнішу характеристику волі, оскільки в цьому випадку ми одночасно є тим, хто наказує, і тим, хто підкоряється. Нам знайомі почуття примусу, напору, тиску, опору, що виникають слідом за актом волі. І почуття задоволення від виконаного бажання і насолоди від приросту почуття величі, яке йде слідом за будь-яким успіхом. Наше тіло є впорядкованим устроєм багатьох душ.

Про жінку. Жінка вироджується. З тих пір, як почала боротися за права, за рівність з чоловіками, почала шукати істину. Усюди, де тільки промисловий дух здобув перемогу над військовим і аристократичним духом, жінка прагне до економічної і правової самостійності: "жінка у ролі прикажчика". І в той час як вона таким чином заволодіває новими правами, прагне до "панування" і виставляє жіночий "прогрес" з жахливою виразністю відбувається зворотне: жінка йде назад. З часів французької революції вплив жінки в Європі змалів в тій мірі, в якій збільшилися її права і домагання, і "жіноча емансипація" призвела до притуплення найбільш жіночних інстинктів. Емансипація і незалежність роблять жінок з кожним днем все істеричнішими і нездатними до виконання свого першого і останнього покликання - народжувати здорових дітей.

Порівнюючи в цілому чоловіка і жінку, можна сказати наступне: жінка не була б так геніальна в мистецтві вбиратися, якщо б не відчувала  інстинктивно, що її доля – другорядні  ролі. (Ніцше)

24. Життєво-смислова проблематика філософського занання за роботою Ортега-і-Гассет «Що таке філософія».

"Що таке філософія?" (1929) – низка лекцій, яку почав читати Хосе в Мадридському університеті, а потім продовжував у театрі, в зв'язку із закриттям університету диктатором Прімо де Ріверою. Він зосереджує свою увагу на дуже важливому аспекті: питанні про те, чим є, точніше, повинна бути філософія для життя людини як спосіб осмислення світу і себе у світі. У зв'язку з цим він "...задумав дещо зовсім протилежне вступу до філософії: взяти саму філософську діяльність, саме філософствування і піддати їх глибокому аналізу".

X. Ортега-і-Гассет цим самим відображає нове розуміння природи філософії представниками екзистенціально-феноменологічної думки XX ст., а саме: процес філософствування стає в їх творчості як спосіб буття людини. Отже, філософія, на думку Ортеги, виступає головним засобом осмислення людиною світу і свого зв'язку зі світом. Високо оцінюючи значення професійної філософії, він все-таки вважав, що філософську діяльність здійснює кожний, але необхідно робити це свідомо і грамотно.

Специфікою філософського знання про світ, за Ортегою, є дотримання дуже важливого правила: звернення до світу в усій його відкритості, оголеності. Тобто, людина має пробитися крізь ті нашарування смислів, які суспільство наклало на те чи інше явище світу, і, зробивши цю тяжку роботу, "зустрітися" з ним (світом) у його первісності й самостійно його осмислити. А оскільки життя людини в її оригінальності здійснюється в стані одинокості, то і справжня філософська діяльність також передбачає стан одинокості.

Оригінальністю відзначається тлумачення Ортегою історико-філософського процесу. Він вважав, що за будь-яким філософським вченням стоїть біографія його автора, яка нерозривно пов'язана з певним історичним періодом. Звідси, історико-філософський процес – це не абстрактно існуюча сума ідей. Історія філософії наповнена людьми з їхніми пошуками істин, їхніми сумнівами, це їхній безперервний і необхідний діалог з сучасною людиною. Він критикував ідеалізм за те, що предметом філософського аналізу для нього стали "ідеї мого Я", тоді як "речі, світ, саме моє тіло були лише ідеями речей, уявленням світу, фантазією про моє тіло". Реальний світ зникав з такої філософії. "Починаючи з Декарта, західна людина залишилась без світу. Тому завданням сучасної філософії, за Ортегою, є випустити людину в реальний світ, "знову віддати людині навколишній світ".

26. Соціокультурний компонент в філософії неофрейдизму за роботою Еріха Фромма «Мистецтво кохати».

На думку самого автора, робота «Мистецтво кохання», опублікована в 1956 році, ставить собі за мету показати, «що любов - не сентиментальне почуття, випробувати що може кожна людина незалежно від рівня досягнутої їм зрілості. Вона хоче переконати читача, що всі його спроби любити приречені на невдачу, якщо він не прагнути більш активно розвивати свою особистість у цілому, щоб досягти прогресивної орієнтації; задоволення в індивідуальній любові не може бути досягнуто без здатності любити свого ближнього, без істинної людяності, відваги , віри і дисципліни ».

Як пише Фромм, перший і дуже серйозний крок, який необхідно зробити, повинен привести людину до усвідомлення любові як мистецтва, причому такого мистецтва, яке можна порівняти з мистецтвом жити. Якщо людина прагне до того, щоб навчитися любити, то він повинен надходити точно також, як він би надходив, якщо б хотів навчитися будь-якому іншому мистецтву. Проблема любові для переважної більшості людей полягає в тому, щоб її любили, а не в тому, щоб самому любити, навчитися любити. Таким чином, для більшості сутність проблему в тому, щоб їх любили, щоб вони могли викликати почуття любові до себе.

27. Філософія Івана Франка. Загальна характеристика його роботи: «Що таке поступ?».

Сьогодні перед молодою Українською державою, як і перед кожним її громадянином, стоїть питання: яке суспільство ми будуємо? Чи процес становлення суверенної України — це суспільний поступ чи регрес? Які критерії застосувати, щоб визначити нашу нинішню ситуацію і суспільний прогрес взагалі? Що визначальне у тлумаченні цього поняття?

Над пошуком відповіді на такі питання замислювалися кілька поколінь мислителів, які виробили різні критерії суспільного поступу - від розвитку продуктивних сил і виробничих відносин до самої людини, її знань і її свободи діяння. Міркував над цими проблемами й Іван Франко. Його статті й розвідки свідчать про те, що в питанні суспільного поступу думки мислителя зазнали певної еволюції. Через 25 років після юнацького захоплення ідеями соціалізму, як справедливим і прогресивним суспільним устроєм, що забезпечує щастя і вільний розвиток кожній людині, І.Франко пише працю «Що таке поступ?». З висоти власного життєвого досвіду, зі спостережень над розвитком еволюційних процесів у світовій цивілізації він робить висновок, що поступ, хоч він і має «два значення: все змінюється, але чи на краще, чи на гірше?», все-таки веде до добра. Такий висновок переконливо доводить XX ст., коли людство пішло у розвитку знарядь праці, способу виробництва продуктів і в організації свого життя далеко вперед, якщо порівнювати його стан з періодом виникнення людини на Землі.

28. Проблема виховання та навчання за роботою Клода Гельвеція «Про людину, її розумові здібності та її виховання».

Клод Анрі Гельвецій(1715-1771)

«Страждання народів можна завжди пояснити недосконалістю їх законів, і, відповідно, їх незнанням певних мо­ральних істин»

Філософ входить в гурток мислителів, які об'єднались навколо Дідро і Гольбаха, вільно­думствує, пише книгу «Про розум», спрямовану проти фео­дальних порядків, релігії і католицької церкви. Зрозуміло, в ті часи з боку духовенства книга викликала ненависть до автора, бона була спалена й заборонена властями.

Філософ, між тим, прямує своїм шляхом далі. Він видає кни­гу «Про людину, її розумові здібності та її виховання», де розгор­тає ті ж самі думки, але вже більш послідовно і доказово. Про­тистояння мислителя з духовною і світською владою поглиблю­ється. Суть цього протистояння визначають три взаємопов'язані напрями філософських роздумів Гельвеція:

— по-перше, заперечення положення про безсмертя душі й обгрунтування висновку про залежність психічного жит­тя людини від її природної організації;

— по-друге, утвердження чуттєвого пізнання як основи й ви­хідної підвалини будь-якого пізнання взагалі. («Все, що недоступне чуттям, — стверджує філософ, недосяжне і для розуму»);

— по-третє, обґрунтування ідеї залежності людини від умов соціального середовища, вирішальної ролі середовища у розвиткові психічних, моральних і ін. характеристик людини. Гельвецій твердив, що суспільне середовище, у свою чергу, створюється існуючим законодавством. «За­кони роблять все», — заявляє він. А законодавство визна­чається пануючими в суспільстві ідеями. Гельвецій поді­ляє ідеї на корисні, шкідливі і байдужі.

Духовний світ людини, за Гельвецієм, підпорядкований за­конові інтересу. Люди за своєю природою — егоїсти. Але в їх особистих інтересах — рахуватися з суспільними інтересами, дотримуватись принципу розумного егоїзму, діяти в інтересах держави, народу. Люди не народжуються ні злими, ні добрими. Такими їх роб­лять соціальне середовище і виховання. На жаль, міркував фі­лософ, релігійне виховання суперечить природі людини, а тому й спотворює її. Гельвецій розвінчував святість служителів куль ту, показував їх безпринципність, моральну розбещеність.

Моральні недоліки мають своєю причиною порочне законо­давство. Кінцевим висновком такого пояснення людського сус­пільства було положення: «думки правлять світом». Вимога змінити середовище означала лише вимогу замінити феодальні порядки буржуазними. Ідеалом Гельвеція був благоденствую­чий буржуа з його принципом особистої користі; цей буржуа не від того, щоб сприяти суспільному благу, але не на шкоду собі, своїм особистим інтересам. Гельвецій обстоював принцип приватної власності, він був лише проти занадто різкої майнової нерівності.

29. Загальна характеристика роботи Ф. Енгельса «Принципи комунізму».

ПРИНЦИПЫ КОММУНИЗМА

Коммунизм есть учение об условиях освобождения пролетариата. Пролетариатом называется тот общественный класс, который добывает средства к жизни исключительно путем продажи своего труда, а не живет за счет прибыли с какого-нибудь капитала. Пролетариат возник в результате промышленной революции, которая произошла в Англии во второй половине прошлого века и после этого повторилась во всех цивилизованных странах мира. Эта промышленная революция была вызвана изобретением паровой машины, различных прядильных машин, механического ткацкого станка и целого ряда других механических приспособлений. Так эти машины отдали промышленность целиком в руки крупных капиталистов и совершенно обесценили ту ничтожную собственность, которая принадлежала рабочим (инструменты, ткацкие станки и т. д.), так что капиталисты вскоре все захватили в свои руки, а у рабочих не осталось ничего. В цивилизованных странах почти во всех отраслях труда утвердилось фабричное производство и почти во всех этих отраслях ремесло и мануфактура вытеснены крупной промышленностью. - Вследствие этого прежнее среднее сословие, в особенности мелкие ремесленные мастера, все более разоряется, прежнее положение работника совершенно меняется и создаются два новых класса которые постепенно поглощают все прочие. А именно:

I. Класс крупных капиталистов, которые во всех цивилизованных странах уже в настоящее время являются почти единственными владельцами всех жизненных средств, а также сырья и орудий (машин, фабрик и т. п.), необходимых для их производства. Это класс буржуа, или буржуазия.

II. Класс совершенно неимущих, которые вследствие этого вынуждены продавать буржуа свой труд, чтобы взамен получать необходимые для их существования средства к жизни. Этот класс называется классом пролетариев, или пролетариатом.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Изд. 2. Т. 4.

30. Карл Маркс та Фрідріх Енгельс про значення діалектико-матеріалістичної методології в роботі «Людвіг Феєрбах та кінець німецької класичної філософії».

Фрідріх Енгельс(1820-1895) Карл Маркс(1818-1883)

Захоплюючись фейєрбахів­ською «філософією людини», К. Маркс працює на журналістській ниві, ознайомлюється з життям простолюду, діяльністю тих установ, які керують суспільством. Згодом «самостійність людської особистості» в марксизмі перетворилася на популярне гасло. Місце особистості в теорії за­міщувалося « класом». Із соціально-філософської теорії марксизм поступово перетворювався на ідеологію. Одну форму ідеології - «німецько-класичну» — К. Маркс замінив на іншу — «пролетарську». Ф. Енгельс та В. Ленін завершили справу. Марксизм — ленінізм, говориться у «Філософському енциклопедичному словни­ку» (1983 рік), є «науковою ідеологією робітничого класу». На самперед — «ідеологією», а вже потім — соціально-філософською теорією! Це треба передусім мати на увазі, аналізуючи марксизм як оригінальний поворот суспільної думки другої полонини XIX та початку XX сторіччя.

Перша револю­ція у суспільствознавстві була здійснена в XV-XVI ст. через розмежування з теологічними поясненнями сутності люди­ни, природи суспільства та держави. На місце Бога було поставлено матеріальний інтерес (приватну власність) як головну домінанту та рушійну силу суспільного розвитку (Н. Макіавеллі). «Приватну власність» визначали як головний чинник та гарант «незмінності природи людини». Приватновласницькі стосунки розглядали як вихідну домінанту побудови держави, форми правління, політичних режимів.

Зміна парадигми соціально-філософського мислення не могла відбутися без змін вихідних принципів, категорійного каркасу та методології пізнання. Цю «чорнову роботу» К. Маркс та Ф. Ен­гельс здійснили у перших спільних творах. Цей перехід і яскраве свідчення революції у суспільство­знавстві: жоден із попередників К. Маркса та Ф. Енгельса не ана­лізував соціальну проблематику на вихідних засадах примату «матеріального» над «духовним», не підкреслював самостійну соціально-творчу роль народу як суб'єкта соціальної дії.

Третім виявом революційності нової теорії було цілеспрямо­ване наближення останньої до практики, інтересів та потреб реаль­ного соціального суб'єкта — пролетаріату — головної рушійної сили майбутніх перетворень суспільства. К. Маркс та Ф. Енгельс зрозуміли, передбачили та обґрунтували історичну місію пролетаріату та будували свою тео­рію як алгоритм реалізації цієї місії. Інших соціальних докт­рин, які б у більш-менш науковій формі займалися цим питан­ням, практично не було.

Нарешті, свою соціально-філософську концепцію марксизм вибудовував, використовуючи найвеличніше надбання німець­кої класики — діалектику, звичайно, оновлену, переосмислену у світлі матеріалістичної традиції. Діалектика у К. Маркса та Ф. Енгельса стала матеріалістич­ною, а матеріалізм — діалектичним. Залучення діалектики до аналізу суспільства дало можливість створити нову теорію суспільно-історичного процесу — історичний матеріалізм (матері­алістичне розуміння історії), розробити її (теорії) категорійний каркас, принципи, методологію пізнання. Опорними поняття­ми історичного матеріалізму стали поняття «суспільно-економічна формація» та «матеріальне виробництво», «продуктивні сили» та «виробничі відносини», «базис» та «надбудова», «на­род» (як творець історії) та «класова боротьба» (як рушійна сила розвитку антагоністичного суспільства), «соціальна революція» (як засіб переходу від однієї формації до іншої) та «людина» (як сукупність суспільних відносин).