10. Атомістика в античній філософії: від Демокріта до Левкіпа

Атомізм проявився як рух античної думки до філософської уніфікації першооснов буття. Цікаво, що ця гіпотеза, розвинута Левкіппа (5 ст. До н.е.) і особливо Демокрітом, пов'язана з Стародавньому Сходом. Таким чином, першооснови інших античних мислителів Демокріт і його послідовники зводили до атомів. І вода, і повітря, і земля, і вогонь, складаються з великої кількості атомів, що розрізняються за своєю якісної специфіки, але окремо чуттєво не сприймаються. Атомісти розглядали світ як єдине ціле, що складається з незліченної безлічі найдрібніших неподільних частинок - атомів, що рухаються в порожнечі. З'єднання атомів утворюють все різноманіття природи. Атоми мають силу саморуху: така їх відома природа. Варто відзначити, що душа, згідно з давнім атомістам, складалася з найтонших круглих і особливо рухливих атомів, тобто ідеальне мислилося нарівні з матеріальним - з єдиною субстанцією.      Демокріт розробив свій науковий метод пізнання, заснований на досвіді, спостереження і теоретичного узагальнення фактичного матеріалу. Відчуття, вважав він, представляють хоча і недостатній, але необхідний джерело і основу пізнання. Свідоцтва про навколишній світ, які дають відчуття, які доповнюються і виправляються тонкою роботою розуму. Всесвіт Демокріта точно підпорядкована принципу причинності: всі виникає на якому-небудь підставі й у силу причинності. Згідно Демокріту, душа людини складається з найдрібніших круглих, огненоподібних, постійно бентежних атомів, володіючи внутрішньої енергейність, вона є причиною руху живих істот. При цьому візуальний образ формується закінченням, що походить з очей і з того, що мабуть. Демокріт коливався в питанні про природу богів, але був твердий у визнанні буття Бога. За Демокріту, бог складається з атомів, а бог є космічний розум. Атомізм Левкіппа-Демокріта складає одне з найбільших навчань, до яких дійшла глибокодумність людства. Ідея атома містить у собі принцип межі подільності матерії: мислився як найменша частинка, яка виступає як вихідний у створенні і останній в розкладанні речовинний елемент сущого. А це - геніальний зліт думки на принципово новий рівень філософського осягнення сущого.

16. Критичний раціоналізм німецької класики – від трансценденталізму і.Канта до абсолютизму г.Гегеля.

І.Кант (1724-1804 рр.) — родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

Творчість Канта можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст.), коли Ї. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний ( з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається «критикою розуму» — змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики.

Свою «критичну філософію» І.Кант виклав у трактатах: «Критика чистого розуму» (вчення про пізнання), «Критика практичного розуму» (розкрито етичні погляди філософа), «Критика можливості судження». Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Уся моральна теорія Ї. Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі. Г.Гегель (1770-1831 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.

В основі світу лежить ідеальне начало — «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення «абсолютна ідея» породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї». Мета існування «абсолютного духу» — пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль «абсолютний дух» реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Г.Гегель вважає, що розвиток «Світового духу» відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить «всесвітньо діючим індивідам», історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.