27. Політичний конфлікт.

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії»⁵. Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації.

Соціальний конфлікт — це зіткнення інтересів соціальних спільностей. Виникаючи як зіткнення передусім економічних інтересів соціальних спільностей, соціальні конфлікти обов'язково охоплюють сферу реалізації політичної влади, політики; набуваючи політичного характеру, вони проявляються як соціально-політичні конфлікти.

Не всяке зіткнення інтересів породжує конфлікт їх носіїв. Конфлікт виникає тоді, коли дії сторін, що конфліктують, спрямовані на досягнення несумісних цілей або таких, що взаємовиключають одна одну. При цьому кожна зі сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими параметрами. В політологічному аспекті найбільш значущими з них є ті, що одночасно охоплюють усі рівні соціальної і політичної структур, зачіпають максимально можливу в конкретних умовах кількість учасників, мають загальний характер. Такі конфлікти

обов'язково пов'язуються з проблемами державної влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. До них належать, зокрема, міжкласові, міжетнічні, демографічні та міжрегіональні конфлікти.

28. Основні способи вирішення соціально-політичних конфліктів.

• уникнення конфлікту

• Відкладення конфлікту – відхід від політичної боротьби взагалі, відхід від своїх позицій (к. між політичними партіями) – не призводить до кінцевого подолання (версальський договір)

• Урегулювання конфлікту – це мирне протиборство сторін на основі збереження їх позицій та інтересів через посередника (напр. через погоджувальні комісії)

• Арбітраж – 2 сторони добровільно передають суперечку на розгляд 3й, рішення якої обов’язкове для обох сторін. Арбітраж керується нормами міжнародного права.

• Переговори – примирення інтересів, а не позицій

29. Соціальна конфліктність і політичний процес в Україні.

30. Демократія як суспільне явище і наукове поняття.

Поняття демократії. Утвердження в тій чи іншій країні демократичного політичного режиму не є результатом прагнення певних політичних сил чи бажання окремих осіб. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об'єктивна закономірність світового політичного розвитку.

Демократичне державне правління має довготривалу історію і грунтується на вагомих теоретичних засадах. У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя». Склалося це поняття ще у Стародавній Греції; там демократія визначалася як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу — міста-держави. Особливого розвитку демократія набула в той час (V ст. до н. е.) в Афінській державі, де громадяни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували загальнодержавні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зібраннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі численні посади. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом людей до політики та їхньою політичною активністю. Така безпосередня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам давньогрецьких держав. Але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень; тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, порівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сформулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвідношення прямого народоправства й закону, демократії і свободи.

У середні віки в центрі суспільно-політичної думки перебувала ідея найбільш досконалої форми правління, заснованої на ідеї спільного блага і згоди всіх членів суспільства. При цьому більшість мислителів вважали монархію найбільш придатного для забезпечення єдності суспільства формою правління. Пануючою формою державного правління в ті часи була абсолютна монархія, несумісна

з демократією. Відповідно, не було потреби й у розвитку теорії демократії. Активна розробка демократичних ідей розпочалася з настанням Нового часу і пов'язана з розвитком капіталізму й ранніми буржуазними революціями в країнах Західної Європи. Особлива увага при цьому приділялась ідеям природного права й договірного походження держави.