34. Марксистська концепція демократії.

Головною особливістю марксистського розуміння демо­кратії є розгляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними умовами життя суспільства та його класовою структурою. Марксизм вважає, що в класовому суспільстві демократія є виявом диктатури економічно пануючого класу. В умовах

експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і буржуазного — інститути демократії слугували і слугують тим класам, в руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласникам, феодалам і буржуазії.

Марксизм водночас вважає, що буржуазна демократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуата­торського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютиз­мом і формально проголосила найважливіші права і свободи

особи.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістичну, або пролетарську, демократію. Головна від­мінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою більшості суспільства — трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямованою проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демократія є владою незначної меншості — власників засобів вироб­ництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціальної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капіталістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична демократія не тільки проголошує політичні свободи й соціально-економічні права, а й надійно їх гарантує. Поряд з представницькою демократією за соціалізму використовуються різні форми безпосередньої демократії, що знаходить вияв у діяльності громадських організацій, в системі народного контролю, у практиці всенародного обговорення проектів найважливіших законів

тощо.

Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної побудови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі органи влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорстким партійним контролем. Вибори мають формальний характер вже хоча б тому, що проводяться за наявності лише однієї кандидатури на виборну посаду. Громадські організації також діють під жорстким партійним керівництвом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на маси. Це ж стосується і засобів масової інформації, які перебувають у державній власності і контролюються кому­ністичною партією.

35. Плебісцитарна концепція демократії м.Вебера.

36. Права людини як принцип сучасної демократії.

37. Проблеми становлення демократії в Україні.

Багатопартійність є невід'ємною частиною демократичної системи правління, засобом реалізації суспільних інтересів на державному рівні.

Для формування багатопартійності потрібні певні соціально-економічні та політичні передумови, серед яких головними є плюралізм і структуризація суспільних інтересів та можливість їх політичного відображення в умовах правової, ліберально-демократичної держави.

Партії виконуюють важливі суспільні функції: представницькі, соціалізуючі, функції організації демократичного процесу при формуванні владних структур і здійсненні влади. Вони є посередником у зв'язках громадянського суспільства і держави.

В Україні після здобуття незалежності сформувалися деякі, передусім політичні, передумови багатопартійності, але інших — соціально-економічних та культурно-нсихологічних — ще значною мірою бракує. Тому партії, що виникли в Україні протягом 1990 — 2000 pp., ще перебувають у фазі атомізованої багатопартійності. Процес утворення усе нових партій не супроводжується їх стійким блокуванням навкруг партій-лідерів та чітким визначенням їх соціальної бази. Кількість партій є надмірною, а чисельність і вплив — досить низькими.

Ретроспективне можемо виділити два більші етапи, що їх дотепер пройшла багатопартійність в Україні. На першому етапі, у 1988 — 1991 роках відбулося відновлення політичного плюралізму і виникли перші політичні партії, що заповнили майже всі ніші політичного спектра. На другому етані, у 1991 — 2000 роках, партійна діяльність набула нового змісту у зв'язку із здобуттям державою незалежності. Партії почали розв'язувати важливі для будь-якої багатопартійної системи проблеми участі у владі та опозиційної діяльності, значна увага була приділена проблемі структуризації центристських сил.

Вибори 1994 р. в Україні засвідчили невідповідність виборчого законодавства вимогам часу та необхідність структуризації політичного центру, зміни політичної стратегії і тактики багатьох новоутворених партій. Прийняття у 1997 р. нового виборчого закону, що запроваджує пропорційно-плюральну систему виборів, готує ґрунт для вступу багатопартійності в Україні в новий, третій етап розвитку та для її переходу із стадії атомізованої у стадію поляризованої багатопартійної системи.

Для становлення ефективної багатопартійної системи цінним є досвід західних демократій, особливо тих із них (Великобританія,

США, ФРН), яким удалося подолати надмірну роздрібненість політичних сил і в яких багатопартійність є стабілізуючим фактором, зміцнює демократію і сприяє досягненню національної згоди.