6.2. Структура спілкування

Складні і багатогранні процеси, що мають місце у спілкуванні людей, розглядаються дослідниками здебільшого з точки зору взаємного виявлення психічного стану, обміну інформацією та реалізації у поведінці. Так, згідно з твердженням Б. Паригіна, спілкування «може виступати водночас і як процес взаємодії індивідів, і як інформаційний процес, і як ставлення людей один до одного, і як процес взаємовпливу один на одного, і як процес їхнього співпереживання та взаєморозуміння один одного»¹.

Викладене відображено в аналітичній моделі спілкування, яка дає змогу репрезентувати кожний його акт у вигляді трьох взаємопов’язаних між собою елементів (сторін):

1) комунікативного – обміну інформацією за допомогою вербальних (словесних) і невербальних (несловесних) засобів;

2) інтерактивного – організації спільної діяльності;

3) перцептивного – взаємосприйняття партнерами зі спілкування один одного та їхнього взаємного пізнання.

Запропонована модель спілкування уможливлює його розгляд з погляду різноманітності взаємозв’язків людей, зокрема форм, способів і засобів взаємодії між ними. При цьому властива людині суб’єктність зумовлює вибірковість їхнього застосування (або перетворення), що робить будь-який комунікативний акт та його учасників унікальними і не подібними до інших.

Зупинимося докладніше на характеристиці наявних у моделі сторін спілкування.

6.2.1. Комунікативна сторона спілкування.

Цей елемент спілкування має знаковий характер і реалізується:

1) як процес обміну інформацією за допомогою певної системи знаків;

2) як процес інтерпретації (розуміння на основі тлумачення, пояснення) інформації, яка передається та сприймається учасниками спілкування.

Для обміну інформацією (реалізації комунікативного процесу) у спілкуванні використовуються дві системи комунікативних засобів: вербальну і невербальну.

До вербальної системи належить система знаків і символів, яку називаються мовою. Вона виконує провідну роль у спілкуванні і є суто людським засобом комунікації.

Мова у міжособистісному спілкуванні виконує емотивну та конативну функції. Емотивна функція мови полягає у відображенні суб’єктивного світу комунікатора: його переживань, прагнень, ставлення до предмету розмови та до себе. Завдяки конативній функції стає можливим відображення засобами мови ставлення комунікатора до реципієнта, його прагнення впливати на нього та досягнути певного рівня стосунків з ним.

Процес використання цих знаків називається мовленням. Використання мови з метою обміну інформацією реалізується у мовленнєвій діяльності як низка комунікативних актів. Кожний з них розвивається за таким порядком: адресант (комунікатор) – кодування (шифрування) повідомлення за допомогою системи знаків і символів – передача повідомлення іншому адресантові (реципієнтові) – розкодування (розшифрування) інформації реципієнтом.

Код у мовленнєвій комунікації – це та система знаків (літературна мова, діалект, сленг), котру використовують учасники конкретного комунікативного акту. Кодування повідомлення відбувається як його переведення у певний набір знаків чи сигналів, що мають бути зрозумілі співрозмовникові.

Реципієнт може зрозуміти повідомлення, якщо володіє тим кодом, до якого звернувся комунікатор. Разом з тим доступність повідомлення залежить й від того контексту (ситуації, обставин), в якому відбувається спілкування. Так, повідомлення про дружні наміри у звичайних обставинах є підтвердженням позитивного ставлення однієї людини до іншої. Те ж саме повідомлення в ситуації конфлікту може свідчити про прагнення припинити ворожнечу, змінити якість відносин між партнерами зі спілкування на краще.

Комунікативний акт реалізується залежно від комунікативних намірів співрозмовників – наявності в них бажання спілкуватися в той чи інший спосіб та комунікативних задумів – вироблених попередньо проектів повідомлень, які вони мають намір передати.

Рівень розуміння партнерами повідомлень залежить від того, наскільки подібними є картини світу співрозмовників, наскільки розкодована реципієнтом інформація є близькою за смислом до тієї, котру закодував комунікатор. Це може бути зумовленим спільністю мови партнерів зі спілкування, подібністю використовуваного ними сленгу чи професійної мови, спільністю соціальних статусів (професії, соціального становища, сімейного стану тощо), однаковістю віку, статі. Швидше досягають розуміння ті співрозмовники, які мають достатній досвід спілкування, досвід спільної діяльності та соціальних зв’язків.

Взаєморозуміння у вербальному спілкуванні можна досягнути, знаючи такі характеристики мовленнєвого висловлювання, як денотація, конотація, полісемія, синонімія.

Денотація – це те лексичне значення слова, яке визнає більшість людей, котрі належать до певної лінгвістичної групи. Конотацією називається вторинне значення слова, яке визнають окремі представники цієї групи. Так, слово «театр» для більшості людей означає місце, де можна отримати естетичне задоволення засобами театрального мистецтва. Для акторів – це місце їхньої професійної діяльності. Деякі наші співвітчизники позначають словом «театр» ситуації, в яких їх учасники є нещирими, неприродними, демонстративними.

Експериментально доведено, що люди неоднаково реагують на різні слова. Найсильніші позитивні емоції викликають ті слова, якими позначають найближчі для них явища: власні імена та прізвища, імена та прізвища близьких людей, улюблені види діяльності тощо. Реакції на так звані «приємні» та «неприємні» слова також різняться між собою. Як правило, викликають позитивні реакції слова любов, кохання, дружба, відданість, дитина, квітка та ін. Протилежну реакцію зумовлюють слова ворог, ненависть, знищення, зрада, підступність.

У разі наявності в одного слова двох або декількох загальноприйнятих значень має місце явище полісемії. Наприклад, декілька значень мають слова «костюм» (різновид одягу, засіб презентації сценічних персонажів), «герой» (людина, які здійснює героїчний вчинок; персонаж п’єси), «слава» (широка популярність, схвалення, плітки, чутки). Значення таких слів розуміється завдяки контексту, в який вони включені.

Синонімія пов’язана з використання різних слів чи фраз з метою передачі однакової за змістом та смислом інформації. Наприклад, коли йдеться про високий рівень досягнень працівника у професійній діяльності, використовують словосполучення: високий професіоналізм, професійна майстерність. Зміст слова «обдарований» можна передати за допомогою слова «здібний».

Люди використовують різні слова та фрази, будують їх по-різному залежно від того, де і з ким вони спілкуються. Так, актори реалізують комунікативні контакти з колегами по роботі, з глядачами зі сцени, з дітьми вдома і т.д. За кожною сферою спілкування закріплена певна функціональна підсистема мови, яка називається стилем. Стиль в такому контексті – це спосіб зображення дійсності засобами мови, який визначається певними конструктивними особливостями, притаманними комунікаторові.

Стилетворчими елементами мовлення є:

• морфеми – значеннєві складники слова: корені, префікси, суфікси, закінчення;

• лексеми – слова;

• фраземи – сталі, неподільні словосполучення;

• синтаксеми – схеми словосполучень і моделі речень;

• наголоси;

• інтонації;

• способи організації тексту.

Вибір стилетворчих елементів зумовлений змістом, метою і характером мовлення. В сучасній практиці найчастіше використовують такі стилі:

• нейтральний (загальновживаний) стиль, який використовується у спілкуванні з усіма категоріями мовців і в будь-якій ситуації;

• розмовно-побутовий стиль, який є нижчим за нейтральний і використовується мовцями в побуті;

• книжний стиль (публіцистичний, виробничо-технічний, науковий, офіційно-діловий, художній), який є вищими за нейтральний і застосовуються з метою забезпечення належного рівня усного чи письмового спілкування, відповідного літературним нормам.

Діалектне, просторічне, зокрема суржикове, сленгове та лайливе мовлення вважається нелітературним.

Залежно від того, в яких умовах здійснюється спілкування, виокремлюють три різновиди способів вербального зв’язку: офіційні, неофіційні та рольові.

Офіційні способи вербального зв’язку створюються офіційною структурою і відбуваються в умовах ділового спілкування. Вони вміщують інформацію про нову задачу (вихідну, координуючу, спрямовуючу, контролюючу, оціночну), хід або результат її розв’язання. За іншою класифікацією офіційна інформація поділяється на: ознайомлювальну, що отримується і передається вищим керівникам; скеровуючу, яка передається від вищих керівників до виконавців; координуючу – нею здійснюють обмін люди, котрі не знаходяться у відносинах підпорядкованості один щодо одного. За допомогою офіційних способів спілкування передається узагальнена або конкретна інформація.

Неофіційні способи вербального зв’язку – це ті, які встановлюються шляхом міжособистісного спілкування і особистісних контактів поза офіційними відносинами або замість них. Роль неофіційних контактів має важливе значення. За їх допомогою люди краще пізнають один одного, розв’язують як особистісні, так і ділові проблеми. Офіційна структура спілкування нежиттєздатна без неофіційної. З іншого боку, в умовах недостатньо чіткої офіційної системи спілкування рівень ефективності діяльності будь-якої організації знижується.

Рольові способи вербального зв’язку реалізуються через виконання партнерами зі спілкування їхніх соціальних ролей.

В умовах внутрішньогрупового спілкування вербальні інформаційні зв’язки розрізняють як централізовані та нецентралізовані. Перші з них – це такі інформаційні зв’язки всередині групи, в яких присутня центральна позиція одного чи декількох членів групи. Вони виконують інтегруючу або передаточну функції. Нецентралізовані інформаційні зв’язки характеризуються відсутністю центральної позиції – всі члени групи мають однакову кількість комунікацій.

У словесному висловлюванні необхідно розрізняти предметну інформацію і інформацію, яка несе модальність висловлювання.

Предметна інформація охоплює відомості про предмет, цілі, задачі, умови діяльності, терміни її виконання тощо і може бути виробничою, побутовою, науковою, культурною, політичною та ін. Вона включає в себе раціональні (про предмет діяльності) і емоційні (повідомлення про настрої, творчу енергію учасників спілкування) висловлювання. Тобто висловлювання також можуть містити інформацію про факти дійсності, особливості і стани комунікатора, його інтерес або відсутність такого до діяльності чи до співрозмовника та ін.

Модальність висловлення – це форма мовного спілкування конкретної групи, в яку вкладається певний зміст (наказ, переконання, прохання, запитання, доброзичливість, щирість тощо). Модальність висловлення несе інформацію про того, хто говорить.

За допомогою вербальних засобів реалізується як усне, так і письмове спілкування.

Залежно від числа учасників усне спілкування може бути:

• публічним, в якому бере участь від декількох до великої кількості учасників;

• приватним, в якому беруть участь два, або декілька учасники.

Залежно від конкретних ситуацій усне мовлення реалізується в численних формах: бесідах, дискусіях, телефонних розмовах, обговоренні питань на засіданнях (нарадах, зборах), доповідях, лекціях.

Перевага усних засобів спілкування полягає в їх безпосередності і, отже, у можливості постійного коригування думки на основі використання зворотного зв’язку.

В усному спілкуванні важливо розвивати культуру слухання і культуру мовлення.

Культура слухання – це досягнення слухача, яке характеризується бажанням почути, зрозуміти співрозмовника і уможливлює активну діяльність щодо аналізу отриманої від нього інформації. В особливостях слухання виявляються не лише когнітивні якості людини, але й рівень її моральності і культури.

До основних видів слухання належать:

• нерефлексивне слухання – уважне сприйняття повідомлення від співрозмовника, яке визначається мінімальним мовним втручанням того, хто слухає;

• рефлексивне слухання – сприймання повідомлення від співрозмовника, яке супроводжується використанням зовнішнього зворотного зв’язку з метою досягнення розуміння, реалізованого в таких прийомах звернення до партнера, як з’ясування, перефразування, відбиття почуттів, резюмування;

• емпатійне слухання – особливий вид слухання, метою якого є осягнення емоційного забарвлення змісту повідомлення партнера, з’ясування значення висловленого для партнера та його почуттів з цього приводу, здійснення підтримки партнера зі спілкування.

Зворотний зв’язок може бути:

• оціночним і застосовуватися для повідомлення про судження та ставлення до предмету розмови;

• безоціночним, який визначається прагненням допомогти співрозмовникові сформулювати його думки, дізнатися про його почуття і в якому відсутнє ставлення до обговорюваних питань.

Ефективність слухання визначається здібністю слухача до збереження уваги, адекватного сприймання та розуміння повідомлення, отриманого від комунікатора (комунікаторів). Такого результату можна досягнути, якщо в учасників спілкування сформовані установки на слухання, вони усвідомлюють цілі слухання: наприклад, прагнуть зрозуміти, запам’ятати, оцінити, інтерпретувати, узагальнити зміст отриманої інформації, побудувати певного роду відносини з партнером (партнерами).

Культура мовлення визначається уміннями використовувати механізми мовлення, будувати висловлювання відповідно до існуючих у суспільстві морально-етичних норм і правил поведінки та мовленнєвого етикету.

Механізми мовлення базуються на використанні лексики, володінні граматикою, наявності асоціацій, продуктивності та динамічності мовлення, виявленні певного ставлення до співрозмовника.

Мовленнєве спілкування може реалізуватися у вигляді монологу та діалогу (полілогу).

Монолог визначається домінуванням у спілкуванні одного із співрозмовників, який є джерелом інформації і виконує функції організатора та регулятора спілкування. За допомогою монологу досягається лише часткове розуміння та прийняття особливостей співрозмовників.

Для діалогу є характерними особистісно рівноправні позиції співрозмовників, їх налаштованість на співпрацю. Згідно позицій сучасної психології, принцип діалогу – необхідна умова взаємодії між учасниками спілкування і має бути основним у побудові спілкування.

За словами Є. Руденського, діалог можливий між духовно багатими, соціально компетентними особистостями¹.

Для реального діалогу необхідні такі умови:

• наявність бажання та готовність партнерів виявити свою позицію стосовно актуальної проблеми;

• готовність сприйняти та оцінити позицію партнера;

• готовність до активної взаємодії;

• наявність у партнерів спільної основи і певних відмінностей стосовно оцінки та розв’язання проблеми, яка обговорюється.

До числа основних модифікацій діалогу належать:

• самокритичний діалог, що здійснюється у формі внутрішнього самоспілкування, націленого на самоаналіз та самооцінку;

• критичний діалог, що супроводжується виробленням оцінок стосовно негативних рис іншої людини, її діяльності;

• дискусія – обговорення партнерами спірних питань, зіставлення різних точок зору з метою пошуку істини;

• бесіда – діалог, який супроводжується прагненням партнерів досягти спільної мети у ході обміну думками, інформацією, почуттями тощо та узгодити спільні дії;

• прилюдне (публічне) мовлення (за умови взаємодії промовця з аудиторією).

Різновидом діалогу є полілог. В ньому беруть участь декілька співрозмовників, які спілкуються з дотриманням рівноправних позицій.

Вербальні засоби спілкування реалізуються також і в письмовій формі. В умовах ділового спілкування вони офіційно передбачені і використовуються у відповідності з правилами, яким підпорядкована певна сфера ділової діяльності.

Перевага письмових засобів спілкування виявляється у визначеності джерела інформації, можливості адекватного донесення інформації до людей.

У діловій практиці вироблено загальні вимоги до мови офіційних паперів. Вона має бути об’єктивною, логічною, послідовною, характеризуватися ясністю викладу, точністю опису, переконливістю, лаконічністю, стандартністю і нормативністю мовних засобів, відсутністю суперечностей і емоційних проявів, стриманістю, бути типовою для тієї чи іншої категорії документів.

У психологічній літературі виокремлено декілька важливих найзагальніших принципів регулювання комунікативного процесу. До них належать принцип кооперації та принцип ввічливості.

Відповідно правила мовленнєвої комунікації, зумовлені цими принципами, є такими:

1. Вкладати у висловлювання стільки інформації, скільки необхідно для досягнення комунікативного наміру. Зайва інформація може відволікти увагу, спричинити труднощі в розумінні партнера.

2. Говорити правду.

3. Використовувати висловлювання, які відповідають предмету розмови.

4. Використовувати чіткі та зрозумілі висловлювання.

5. Спілкуватися з партнерами на засадах взаємоповаги, доброзичливості, тактовності, делікатності.

Основними засобами невербальної комунікації є: оптико-кінетична система знаків, простір і час, акустичні засоби передачі інформації.

Оптико-кінетична система знаків охоплює весь діапазон рухів, які використовують співрозмовники в ході спілкування. До неї належать міміка, жести, пози, погляди очей.

Одним із найважливіших аспектів невербальної комунікації є міміка – вираз обличчя, який сигналізує про емоційний стан співрозмовника. Протягом життя люди розвивають певні можливості щодо регулювання мімічних повідомлень. Вони роблять міміку виразнішою, коли хочуть продемонструвати співрозмовникові свої позитивні (радість, любов, інтерес) чи негативні (незадоволення, несхвалення) почуття. В тих ситуаціях, коли вияв почуттів є недоречним, співрозмовники можуть стримувати свою емоційну експресію. У разі необхідності вони приховують свої почуття і демонструють ті мімічні рухи, які не відповідають їхньому дійсному стану.

Ці дії зумовлені не тільки особливостями учасників спілкування та комунікативними ситуаціями, а й сформованими у суспільстві чи певній соціальній спільності культурними традиціями. Так, у сучасному товаристві не прийнято відкрито виявляти страх, ревнощі, розчарування.

Про щирість невербальних повідомлень можна судити, спостерігаючи, наскільки симетричними є мімічні рухи. Як правило, людині краще вдається контролювати міміку правої сторони обличчя. На лівій його стороні почуття відбиваються виразніше, чіткіше. Якщо співрозмовник є нещирим, його міміка може виявитися асиметричною.

Контакт очима (візуальний контакт) здебільшого виконує функцію регулювання розмови: погляд, спрямований на співрозмовника сигналізує про початок та завершення розмови, або завершення репліки. Водночас зміст погляду, спосіб обміну поглядами, тривалість утримання погляду одного співрозмовника на іншому може свідчити про якість емоційних відносин та ступінь їхньої інтимності чи відчуження.

Прямий погляд можна порівняти з дотиком. Він скорочує психологічну дистанцію між людьми, сприяє змінам у їхніх відносинах. Тому у спілкуванні з незнайомими людьми ми відчуваємо дискомфорт приблизно через три секунди після встановлення візуального контакту. Актори на сцені реагують на погляд глядачів по-іншому. Ховаючи під маскою ролі свою істинну сутність, вони досягають здатності не ніяковіти від численних поглядів, прагнуть утримати увагу глядацького залу якнайдовше.

Жести – рухи руками чи кистями рук. Вони інформують про інтенсивність переживання людиною того чи іншого психічного стану.

Жести поділяють на такі основні групи, як:

• зображувальні та виразні жести, які підкреслюють зміст висловленої інформації і мають значення тільки у контексті мовлення;

• конвенційні жести, що є замінниками мови і мають власне значення у спілкуванні: жести привітання, прощання, дозволу, заборони, схвалення, образливі жести;

• модальні жести, котрі відображають зміст оцінки учасником спілкування його предмету, себе та співрозмовника, сигналізують про зміну активності співрозмовників: жести зосередженості, роздумів, нетерплячості, пригніченості, недовіри, приязні, здивування, ворожості та багато інших;

• ритуальні жести, що супроводжують різноманітні прийняті спільнотою ритуали: жести, використовувані представниками різних релігій, жести присяги, клятви тощо, жести, які застосовують у дипломатії тощо.

Поза – це певне положення тіла людини у просторі. Ця форма невербальної поведінки найменшою мірою піддається контролю. Спостереження за позою людини дає різносторонню інформацію про її стан (напруження, розслаблення, налаштованість на боротьбу, захист чи втечу, готовність до спілкування чи прагнення уникнути контакту), її ставлення до себе та до співрозмовника.

Так, про відкритість партнера свідчать такі елементи пози, як нахил та розворот тулуба в напрямі співрозмовника. Закритість демонструється за допомогою схрещених на грудях рук, сплетених пальців, відхилення тулуба у протилежну від співрозмовника сторону. Ознаками готовності до боротьби є нахилена вперед голова, зігнуті в ліктях та відведені в сторони руки, стиснуті кулаки. На готовність до втечі вказують відхилена назад голова, піднятий доверху ніс, напружені плечі, притиснуті до тулуба руки.

Виразними є також пози, які стосуються демонстрації домінування («нависання» над партнером, поплескування партнера по плечах) та залежності (ситуативна сутулуватість, спрямування погляду знизу до верху) .

Впевненість у собі демонструють ті учасники спілкування, які вдаються до вільних поз, займають значний простір. Ті ж з них, які прагнуть зайняти якнайменше простору, використовують закриті пози, здаються «маленькими» та незначними.

Додаткову інформацію про людину можна отримати, спостерігаючи за її ходою: ритмом, швидкістю, довжиною кроку, силою тиску ніг на поверхню тощо. Залежно від якості цих елементів ходу можна оцінювати, як впевнену, важку, обережну тощо.

Окрему групу жестів складають ті з них, які пов’язані з дотиком до партнера: рукостисканням, поцілунками, погладжуванням, обіймами. Вони утворюють такесичну систему знаків, які засвідчують емоційний стан партнерів та сигналізують про характер їхньої взаємодії. Серед них виокремлюють зумовлені етикетом ритуальні торкання (прийняті в суспільстві чи в певній групі людей форми рукостискання, поплескування тощо), професійні торкання, які використовуються в межах трудової діяльності та спорту, дружні та любовні торкання.

Оптико-кінетична система знаків є продуктом культури. Відомо, що представники різних культур використовують різні знаки, або надають одним і тим самим знакам різного значення. Так, для того, щоб виразити схвалення, американці демонструють відомий у світі знак «о’кей», тобто зображують коло за допомогою великого та вказівного пальців. У представників слов'янської культури цей зміст вкладають в інший жест – піднімають великий палець догори, а інші складають у кулак. Українці в знак погодження хитають головою зверху до низу, а болгари за допомогою цього ж знаку виражають свою незгоду.

Обізнаність з оптико-кінетичною системою знаків особливо необхідна акторові. Адже відтворені ним персонажі не можуть бути відірваними від контексту культури, до якої вони належать. Тому опановуючи той чи інший образ, необхідно оволодіти системою тих рухів, які притаманні цій культурі.

Особливою знаковою системою виступають простір і час комунікативного процесу. Додаткову інформацію про ставлення партнерів один до одного можна отримати, аналізуючи їх розміщення у просторі один щодо одного, беручи до увагу відстань, на якій вони знаходяться один відносно другого, зважаючи на ті предмети, які розміщені довкола. Так, якщо партнери розміщуються навпроти, дивляться один на одного, можна констатувати їх готовність до контакту. Коли ж один з них відвертається від іншого, це може свідчити про відсутність бажання спілкуватися.

Інформативною є відстань, на якій спілкуються партнери. Існують чотири типи дистанцій, які свідчать про близькість або дистанціонування співрозмовників:

• інтимна відстань, яка передбачає близькість та позитивну спрямованість стосунків людей (від безпосереднього фізичного контакту до 40 – 45 см);

• особистісна відстань, яка дає змогу виявити широкий діапазон ставлення до співрозмовника – від ввічливого дозволу знаходитися поблизу до теплого співчуття до співрозмовника, від роздратування до інтересу (від 40 – 45 до 120 см); особистісну відстань вважають оптимальною для спілкування з одним або декількома співрозмовниками;

• соціальна відстань, яка є оптимальною для офіційного спілкування з невеликою кількістю співрозмовників (від 120 до 260 см);

• публічна відстань, яка є зручною для спілкування з дещо більшими групами людей (глядачами, аудиторією) – від 260 см.

Чим ближчою є відстань між співрозмовниками, тим теплішими та ближчими виявляються їхні стосунки. Людина прагне зберігати дистанцію під час спілкування з чужими або несимпатичними їй людьми і скорочує відстань, спілкуючись з близькими та тими співрозмовниками, яким симпатизує.

Варто зауважити, що люди мають потребу у власній території. Навіть знаходячись у тимчасовому контакті з іншими (наприклад, у транспорті), вони прагнуть зберегти її, захистити від зазіхань з боку інших людей і переживають незадоволення у випадках порушення її меж.

Красномовним є розміщення предметів у просторі навколо співрозмовників. Вони можуть сигналізувати про зміст їхньої діяльності, статус, ступінь зайнятості, особисті якості, ставлення до партнера. Так, безладно розкидані у гримерній речі можуть свідчити про поспіх або неохайність актора, наявність на столі сценарію – про роботу на роллю, розміщені на стінах дипломи та грамоти – про ступінь професійного успіху. Безумовно, важливо подбати про оптимальне розміщення необхідних предметів у просторі сцени, яке може значно збагатити зміст спектаклю. А невдалі просторові рішення доволі негативно позначаються на сприйнятті п’єси глядачами навіть за умови досконалої акторської гри.

Значні можливості для збагачення мовлення надають акустичні засоби. Голос іноді називають «другим обличчям» людини. Залежно від якості звукового оформлення мовлення (висоти, гучності, швидкості, ритмічності, тембру, звучності, напруженості тощо) та використання певних немовленнєвих звукових сигналів (сміху, плачу, кашлю, позіхання тощо) можна отримати повідомлення про те значення, яке надає слову або висловлюванню комунікатор та про низку його характеристик (стать, вік, емоційний стан, рівень культурного розвитку).

В них також закодовано ті емоції, які переживають співрозмовники (гнів, страх, радість, інтерес), та стани, в яких вони перебувають (впевненість, тривожність, доброзичливість, упередженість, бадьорість, втома). Так, емоція гніву супроводжується зростанням сили і висоти голосу та посиленням різкості звуку. Емоція суму супроводжується повільним зростанням і спадом сили та висоти голосу, збільшенням тривалості промовляння складів та подальшим падінням сили і дзвінкості голосу. Ритмічне мовлення свідчить про бадьорий настрій, а багатство інтонацій у голосі розцінюють як свідчення цілеспрямованості, рішучості, волі.

Важливу роль у мовленні виконують паузи. Використовуючи ці засоби, можна підкреслити значущість подальшого висловлювання, навіть змінити смисл фрази на протилежний. За аналогією з відомою дитячою казкою, в якій героєві прийшлося рятувати своє життя за допомогою коми у фразі «Стратити не можна, помилувати», в усному мовленні пауза може надати висловленню того чи іншого смислу.

Варто підкреслити, що з особливостями голосу асоціюються і деякі особистісні характеристики промовця. Так, людині, яка володіє гарним голосом і досконало користується ним слухачі нерідко схильні приписувати позитивні психологічні, моральні, інтелектуальні, професійні якості: наявність здібностей, сформованість високих моральних рис, розум, професійну компетентність, надійність. Водночас трапляються випадки, коли в них з’являється антипатія до промовців, голос яких не подобається з тієї чи іншої причини. Відомо, що симпатія глядачів до актора В’ячеслава Тихонова залежала не тільки від його здібностей та зовнішніх даних, але й ґрунтувалася на позитивній оцінці його голосу. А ось голос Леоніда Брежнєва в останні роки його життя викликав упередження у багатьох слухачів.

Невербальна комунікація виконує функції:

• доповнення – робить виразнішим вербальне повідомлення (наприклад, повідомлення про вдячність може супроводжуватися притисканням руки до серця);

• заперечення – відображає протиріччя між вербальним та невербальним повідомленням (наприклад, вербальне повідомлення на кшталт «мені цікаво» може супроводжуватися такими невербальними запереченнями, як блукання погляду чи його спрямування до виходу або на годинник);

• заміщення – дає змогу використати невербальне повідомлення замість вербального (наприклад, уклін актора сприймається глядачами як подяка за увагу; глядачі використовують плескання як ознаку схвалення акторської гри);

• регулювання – уможливлює використання невербальних знаків з метою організації діяльності і поведінки людей (наприклад, рухи диригента дають змогу регулювати спільну виконавську діяльність музикантів в оркестрі).

Викладене засвідчує, що невербальна комунікація має важливе значення для спілкування: надає інформації емоційного забарвлення, допомагає партнерам зі спілкування виявити свої почуття і ставлення. У ході невербальної комунікації можна отримати важливу інформацію про комунікатора: його темперамент, емоційний стан, соціальний статус, приналежність до певної групи чи субкультури. Крім того, невербальна комунікація містить відомості про відносини учасників спілкування (зокрема про їх характер та динаміку) та про ставлення учасників до певної комунікативної ситуації (інтерес, байдужість, нетерпіння, ворожість, спокій тощо).

Комунікативна сторона спілкування реалізується за допомогою повідомлень, які виконують функцію координації дій окремої людини, або групи людей з діями інших через обмін інформацією. Формуючи повідомлення, комунікатор обирає факти, ідеї, думки для обговорення, канали комунікації, засоби і способи зв’язку.

Ефективність повідомлення залежить від:

• доступності інформації для розуміння, змістовності інформації;

• термінів передачі інформації;

• доцільного використання вербальних і невербальних засобів комунікації;

• врахування особливостей співрозмовника;

• ставлення до співрозмовника.

Варто зауважити, що невербальні повідомлення є неоднозначними. Їм властиві:

• контекстуальність – зміст невербального повідомлення вили кою мірою залежить від наявної комунікативної ситуації;

• багатозначність – в одне невербальне повідомлення можна вкладати різний зміст;

• спонтанність – невербальні повідомлення мають довільний, незапланований характер.

Порівняно стійкими та однозначними є повідомлення про основні емоції та стани людини: інтерес, радість, подив, гнів, горе, уважність та ін.

Зміст решти невербальних сигналів зумовлений низкою таких факторів, як:

• існуючі в суспільстві культурні норми спілкування;

• комунікативна ситуація (ситуація спілкування);

• рівень культури спілкування його учасників;

• індивідуальні особливості людини, зокрема ті особливості, які позначаються на її комунікативній поведінці;

• вік учасників спілкування;

• стать учасників спілкування;

• приналежність учасників спілкування до певної соціальної спільноти (етнічної, професійної, релігійної тощо);

• ступінь значущості партнерів зі спілкування один для одного.

Життєвий досвід і професійна практика свідчить про необхідність вивчення і ефективного застосування засобів комунікації в усіх ланках життєдіяльності. Результати спілкування залежать від уміння адекватно використовувати та інтерпретувати словесні повідомлення, моделювати та удосконалювати їх голосові різновиди, контролювати позитивні і негативні експресивні прояви, налагоджувати візуальний контакт, дотримуватися зручних для партнера територіальних зон, планувати оптимальний особистий простір, облаштовувати приміщення, оформлювати свою зовнішність.

У професійній діяльності актора схарактеризовані знакові системи виступають у ролі основних інструментів, за допомогою яких відображається внутрішній світ сценічних персонажів: їхні думки, прагнення, почуття, стани. Завдяки майстерному використанню мови, голосу, побудові мізансцен, оптимальним рухам та переміщенням акторів глядач отримує змогу приєднатися до світу інтимних переживань героїв, які живуть певний час на сцені. У протилежному випадку глядач бачить тільки фальшиву, бездарну гру і, не маючи можливості ототожнити актора з його героєм, зрозуміти сутність людей та подій, зображуваних на сцені, не отримує бажаного естетичного задоволення.