2.2. Сутність феномена «особистість»

Протягом життя людська істота набуває певних специфічних ознак, які дають їй можливість пристосуватися до співжиття із собі подібними, впливати на навколишній світ, змінювати його відповідно до своїх потреб. Ці можливості зумовлені становленням людини як особистості. В ході такого становлення вона оволодіває системою соціальних якостей, котрих не мала в момент народження.

Приналежність до роду людини є лише передумовою для формування особистості. Його одиничний представник є індивідом, тобто має притаманні цьому роду генетично зумовлені анатомічні та фізіологічні властивості, які позначаються на особливостях будови тіла, мозку та в цілому нервової системи. Означені властивості складають біологічну основу для подальшого притаманного тільки людині розвитку: оволодіння прямоходінням, мовою, складною перетворювальною, зокрема інтелектуальною діяльністю, становлення свідомості та самосвідомості тощо.

Такий розвиток відбувається в суспільстві і залежить від утворених ним соціальних та культурно-історичних умов. В цих умовах біологічний початок індивіда наповнюється соціальним змістом, розвивається як психіка особистості.

Залежно від того, які передумови (природні чи соціальні) перетворення індивіда на особистість вважають основоположними, які процеси (усвідомлені чи неусвідомлені) – домінуючими, який вік – визначальним, у психології сформувалися різні підходи до розуміння цього феномена. Нині виокремлюють декілька основних підходів, кожний з яких презентує свою структурну модель особистості, своє розуміння її сутності.

Так, в межах писходинамічного підходу (З. Фрейд) головним джерелом розвитку особистості визначають вроджені біологічні чинники – інстинкти. У вченні З. Фрейда вони отримали назву лібідо і трактуються як притаманна індивідові загальна біологічна енергія, спрямована на продовження роду, або руйнування.

З позицій означеного підходу людина вважається природною істотою, якою керують потяги та специфічні психосексуальні переживання. Ці феномени через прагнення до втіхи та уникнення болю зумовлюють її розвиток і творчість. На поведінку людини суттєво впливає й інстинкт смерті, який може виявлятися у вигляді агресивного потягу.

Згідно поглядів З. Фрейда, особистість є складним феноменом, структуру якого утворюють такі три інстанції, як: а) Воно як біологічна інстанція – початкове джерело активності, вмістилище інстинктів, кероване інстинктом задоволення, що є неусвідомленим і зберігається незмінним протягом життя; б) Я – центральна інстанція саморегуляції особистості, що базується на усвідомленні людиною реальності і дає змогу врівноважувати природно зумовлені імпульси з вимогами соціального оточення, здійснювати раціональний аналіз життєвих ситуацій та виробляти соціально орієнтовані поведінкові програми; в) Над-Я – моральна інстанція особистісного “Я”, яка оцінює дії або наміри з погляду суспільних норм, правил, цінностей та ідеалів і становить систему особистісних цінностей, сформовану у процесі засвоєння суспільного досвіду¹.

Оскільки вимоги Над-Я та Воно несумісні, Я виконує функцію їх примирення і постійно звертається до механізмів психозахисту, роль яких виконують сублімація, витіснення, проекція, раціоналізація, фантазування та інші

Сублімація – самий відомий механізм психологічного захисту, який виявляється в переведенні енергії інстинктивного, сексуального чи агресивного імпульсу в соціально спрямоване русло. Іноді сублімація розглядається як десексуалізація статевого потягу.

Переведення агресивних імпульсів у соціально прийнятні дії носить назву заміщення.

Під витісненням (придушенням, репресією) розуміють процес вилучення із свідомості тих імпульсів, ідей, інстинктивних проявів, афектів, які є несумісними з установками особистості. Це той різновид захисту, за допомогою якого людина не помічає неприємних для неї фактів і явищ. Якщо відбувається витіснення ідеї, то відповідний їй афект «переноситься» на іншу, ту, яка присутня у свідомості. Коли витісненню підлягає афект, ідея зберігає своє місце у свідомості і пов’язується з іншим, іноді протилежним за знаком афектом.

Сутність механізму проекції полягає у приписуванні іншим власних намірів, імпульсів, ідей, афектів.

Механізм раціоналізації використовується з метою раціонального пояснення власних ірраціональних і несвідомих дій. При цьому такі пояснення є досить поверховими і невірними. Вони немовби прикривають справжні глибинні, витіснені думки та тенденції і блокують емоціогенність викликаної ними конфліктної ситуації.

За допомогою фантазування відбувається задоволення тих бажань особистості, яких вона не може реалізувати у реальному житті, її Я ототожнюється з Над-Я. У патологічному прояві цей механізм може спричинити втечу у світ фантазій або публічне фантазування, коли зміст фантазії в присутності інших видається за реальну подію¹.

На думку прихильників цього напряму, особистість формується протягом перших шести років. Її поведінка зумовлена сексуальними та агресивними мотивами (Воно). Ці мотиви можуть бути помітними або прихованими за поведінкою, яка контролюється сформованими протягом життя людини соціально зумовленими складовими особистості (Я, Над-Я)².

Аналітичний підхід. Цей підхід близький до попередньо схарактеризованого. Найяскравішим його представником є К. Юнг³. За його переконаннями, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме, колективне несвідоме. Останнє відіграє у структурі особистості визначальну роль. На думку К. Юнга, колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною і виявляється у вигляді архетипів – домінант, первородних образів, що втілюються в продуктах творчості, сновидіннях. Особистісне несвідоме складається із забутих або витіснених із свідомості переживань.

Ці природні психологічні фактори є головним джерелом розвитку особистості, який відбувається протягом усього життя. Тобто людина успадковує від своїх батьків певні початкові ідеї – архетипи (наприклад, ідеї Бога, добра), які за життя наповнює конкретним змістом.

Внутрішній світ особистості повністю суб’єктивний. Його розкриття стає можливим завдяки аналізу сновидінь, вивченню символіки мистецтва, культури в цілому.

Біхевіористичний (поведінковий) підхід бере початок у працях Дж. Вольне, А. Лазаруса, У. Белла, І. Сеченова, І. Павлова. Уявлення про особистість у межах цього напряму формується на основі положення про те, що вона є продуктом середовища та діячем. Її діяльність опосередкована ментальністю й відповідальністю і може сприяти певним змінам у зовнішньому середовищі.

Представники цього напряму (А. Бандура, Дж. Роттер, Б. Скіннер, Дж. Уотсон) вважають головним предметом вивчення діяльність людини, а феномен особистості переважно залишають поза увагою. Згідно їхніх поглядів будь-який тип особистості (наприклад, працівника, митця) можна сформувати через застосування певних зовнішніх впливів.

Біхевіористи вважають, що розвиток особистості відбувається протягом її життя. Однак, найважливішим для нього є раннє дитинство. Саме тоді закладаються основи знань, умінь, здібностей, у тому числі творчих. Головною метою розвитку є забезпечення нових умов для навчання і на цій основі здійснення допомоги щодо оволодіння новою, ефективнішою поведінкою. Означена мета передбачає формування певних нових соціальних умінь, оволодіння регулятивними програмами, подолання шкідливих звичок.

Згідно біхевіористичної теорії людина практично позбавлена волі. Її поведінка детермінована зовнішніми обставинами, реалізується відповідно вироблених соціальних навичок та рефлексів, які є структурними елементами особистості, і піддається змінам. Зважаючи на це, внутрішній світ людини є об’єктивним. В ньому відображено навколишнє середовище. Тому під час формування особистості важливо сприяти виробленню і посиленню специфічних зв’язків між зовнішніми стимулами та внутрішніми реакціями індивіда. Особистісний розвиток – це ланцюг безперервних змін, що забезпечуються поступовим нагромадженням цих зв’язків.

Проте, на думку окремих представників цього підходу (наприклад, А. Бандури¹), поведінка людини є детермінованою не тільки зовнішніми, а й внутрішніми факторами (метою, значущістю, очікуваннями), які виникають у ході научіння і складають систему саморегуляції. Тобто поведінка людини певною мірою залежить від неї самої.

Гуманістичний підхід виник як альтернатива аналітичній та біхевіоральній парадигмам. Будучи втіленням нового бачення особистості, що в найвиразнішій формі виявилося в екзистенціалізмі, гуманістична парадигма суттєво позначилася на розумінні самої людини, її внутрішнього світу, можливостей особистісного розвитку.

Ключові позиції екзистенціалізму були сформульовані С. К’єркегором, М. Гайдеггером, а пізніше представниками суб’єктивної антропології К. Ясперсом, Г. Марселем, Ж.-П. Сартром, А. Камю. У психологічній теорії ці погляди були узагальнені К. Роджерсом (засновником гуманістичної клінічної психології) та А. Маслоу (основоположником мотиваційного напряму гуманістичної психології).

Уявлення про людину в межах цього підходу сконцентровані навколо положення про те, що людина є вільною від будь-яких зовнішніх обмежень і здатна детермінувати себе сама, отже є відповідальною. Людина живе в теперішньому часі, черпає досвід у минулому і спрямована в майбутнє. Визначальним чинником людського буття є його смисл. Ця категорія є заданою не в площині досягнення, а в контексті повноти й глибини ставлення до життя як до цінності. Відповідно важливими стають такі виміри буття особистості, як свобода і відповідальність, пошук смислу, повнота буття (самореалізація) й усвідомлення небуття, усвідомлення самотності й переживання спілкування та персонального “Я” як цінності.

Представники гуманістичного підходу вважають головним джерелом розвитку особистості її вроджені тенденції до самоактуалізації, тобто реалізації у своєму житті вродженого потенціалу.

На думку гуманістів, розвиток особистості відбувається протягом усього її життя, проте важливим є період дитинства та юності. Розвиваючись, людина поступово усвідомлює саму себе, шукає сенс свого буття, аналізує минуле, планує майбутню діяльність, тобто свідомо, довільно творить саму себе. Її внутрішній світ не є безпосереднім відображенням дійсності. Кожна людина сприймає світ суб’єктивно, залежно від засвоєного нею досвіду. Водночас вона піддається зовнішнім впливам, що мають місце у процесі виховання. Смисл виховання особистості полягає у розвитку її цілісності, тобто допомозі стати цілковито діючою особистістю, зокрема оволодіти гармонійним спілкуванням з людьми; усвідомити те, ким вона є і ким хотіла б бути; забезпечити максимальну відкритість її суб’єктивного світу.

Це стає можливим за умови зосередження уваги не так на самій людині – її треба приймати її такою, якою вона є, поважати, розуміти, створити сприятливий психологічний клімат, в якому вона може бути самою собою. Таке ставлення сприяє зростанню самостійної, самодостатньої особистості, котра сама розв’язує свої проблеми.

Когнітивний підхід до розуміння феномена особистості (А. Бек, У. Глоссер, А. Елліс, Дж. Келлі) визначається зосередженістю на її когнітивних структурах, зокрема на логічних здібностях.

На думку його прихильників найважливішим у житті людини є прагнення дізнатися про те, що з нею відбувається тепер і що відбудеться у майбутньому. Для цього вона вивчає себе і світ, робить гіпотези щодо сутності речей, прогнозує майбутнє. Ці процеси стають можливими завдяки впливові зовнішнього середовища і побудові внаслідок цього впливу специфічної структури особистості, яка складається з певного числа конструктів – своєрідних класифікаторів, які використовуються під час сприймання людиною інших людей, предметів, явищ, самої себе. Вони включають в себе усі можливі пізнавальні процеси (сприймання, пам’ять, мислення, мовлення) і дають змогу інтерпретувати явища і події зовнішнього та внутрішнього світів у певному двополюсному (дихотомічному) вимірі на кшталт «добрий-злий», «швидкий-повільний», «м’який-твердий» тощо.

Оскільки конструктна система зазнає постійних змін у ході здобуття людиною досвіду, особистісний розвиток відбувається протягом усього життя. Забезпечуючи інтерпретацію світу, ця система допомагає сконструювати його в індивідуальній свідомості в якості своєрідного суб’єктивного образу. Суб’єктивним є і внутрішній світ особистості. Сприяти його вдосконаленню можна шляхом пояснення, переконування, вказування на неточності, спростовування помилок, апелювання до науки та до здатності мислити.

Діяльнісний підхід до розуміння особистості (К. Альбуханова-Славська, О. Леонтьєв, С. Рубінштейн) отримав найширше визнання у вітчизняній психології ХХ століття. Він має спільні риси з поведінковою, гуманістичною та когнітивною теоріями.

У межах цього підходу головним джерелом особистісного розвитку вважається діяльність – складна динамічна система активної взаємодії людини зі світом. Її особистісні якості формуються в ході засвоєння діяльності (научіння). Головним механізмом засвоєння виступає не рефлекс, а інтеріоризація – формування внутрішнього плану свідомості через засвоєння індивідом зовнішніх дій з предметами та соціальних форм спілкування.

Діяльності властиві: а) предметність, що виявляється у поняттях мови, соціальних ролях, цінностях і уможливлює перетворення дійсності та опосередкований вплив на особистість як на суб’єкта діяльності; б) суб’єктність, що відображена у намірах, потребах, мотивах, установках, цілях, ставленні, які визначають спрямованість та вибірковість діяльності, її значення (смисл) для самої людини.

Провідне місце у структурі особистості належить свідомості, яка починає формуватися в ранньому дитинстві під впливом діяльності та спілкування. Зміст свідомості залежить від тих умов, в яких він формується. При цьому особистість виступає як активний учасник суспільних перетворень, суб’єкт свого розвитку, що розпочинається у дитинстві, вдосконалюється в юності та продовжується протягом подальшого життя.

Відповідно до рівня включення особистості в конкретну діяльність, її світ може бути водночас суб'єктивним і об'єктивним.

Системоутворювальну роль у структурі особистості виконують ті якості, котрі пов’язані з її уявленнями про своє «Я», про сенс свого буття, своє призначення (екзистенціонально-буттєві якості). Вони роблять її розумною, духовно багатою, цілісною.

Розвиток особистості відбувається шляхом задоволення потреб, пошуків нових способів діяльності, створення нових предметів та умов життя, шляхом самотворення.

Таким чином, особистість з позицій діяльнісного підходу є свідомим суб’єктом діяльності, який посідає певне становище у суспільстві та виконує суспільно значущі функції (ролі), засвоєні як індивідуальний досвід. Формування особистості відбувається в суспільстві, під впливом усіх суспільних сил: сім’ї, школи, друзів, засобів масової інформації тощо. Активність особистості зумовлює вибіркове сприйняття цих впливів, їх усвідомлення та здатність до саморегуляції. Сприяти розвиткові особистості можна через забезпечення необхідних для цього умов, взаємодіючи з нею, спонукаючи до позитивних змін.

Диспозиціональний підхід (Г. Айзенк, Е. Кречмер, Г. Олпорт, Б. Тєплов) базується на теорії, яка передбачає, що люди володіють певними стійкими внутрішніми якостями (темпераментом, рисами), сформованими протягом усього життя. Проте найважливішим віком для їхнього започаткування вважається ранній життєвий період.

Внутрішній світ особистості є переважно об’єктивним. Його можна дослідити за допомогою фізіологічних проявів (наприклад, електромагнітних хвиль). В особистості присутнє раціональне та ірраціональне.

Відносна постійність особистісних рис зумовлена певним набором психофізіологічних характеристик окремої людини і передбачає схильність до певної поведінки, яка є приблизно однаковою в різний час та в різних обставинах.

В межах диспозиціонального підходу цілісність поведінки особистості визначається через сформованість так званого пропріуму – сукупності вищих цілей, смислів, моральних установок особистості, а сама особистість розуміється як складна система формально-динамічних якостей (темпераменту) та соціально зумовлених рис пропріуму. Відтак, зріла особистість здатна до самопізнання і розширення меж свого «Я», має позитивне уявлення про себе та про інших людей, може бути толерантною до інших, адекватно сприймає дійсність, має визначені цілі. Сформувати таку особистість можна шляхом розвитку тих якостей, що складають пропріум.