Частина 3. Основи педагогіки

Тема 8. Педагогіка як наука

8.1. Предмет, об’єкт і завдання педагогіки

Сучасна педагогіка (від грец. рaidos – дитя і ago – веду, виховую) посідає особливе місце в системі наук, оскільки вивчає та розробляє питання, які пов’язані із підготовкою людини до повноцінного життя в умовах науково-технічного і соціально-економічного розвитку суспільства. На сучасному етапі педагогіка орієнтується на розвиток і формування творчої особистості, сприяє збереженню та передачі культурного досвіду від покоління до покоління.

Педагогіка – система теоретичних та прикладних наук, завданням яких є вивчення, обґрунтування та розробка теоретико-методологічних засад процесів навчання, виховання і розвитку особистості.

Своїм корінням педагогіка сягає найдавніших часів, коли виникла потреба передавати елементарний та життєво необхідний досвід молодому поколінню. Саме тоді педагогічні знання у вигляді порад, правил акумулювалися в звичаях, обрядах, творчості народу. Навчання дітей здійснювалося шляхом залучення до праці, землеробства, скотарства, будівництва тощо.

Перші в історії європейської культури теоретичні обґрунтування проблем виховання і навчання було здійснено античними філософами. Викладені ними педагогічні ідеї про необхідність пізнання світу та себе (Сократ), про виховання як шлях до блага (Платон), про важливість різностороннього виховання (Аристотель), про моральний обов’язок учителя (Квінтілан) та багато інших становили основу для подальшого розвитку педагогічної науки і практики. Так, відомо, що твори цих авторів цінувалися в Київській Русі – перекладалися та коментувалися давньоруськими тлумачами.

До числа перших вітчизняних теоретичних джерел в педагогічній галузі належать “Повчання” Володимира Мономаха, “Ізборники” князя Святослава, збірник “Бджола”. Специфіку виховних ідеалів Київської Русі було відображено в літописах та житіях святих.

Ще до прийняття християнства в Київській державі діяли навчальні заклади – школи грамоти. Після його прийняття з’явилися заклади нового типу: школи книжного вчення при князівських дворах, монастирські і церковні школи при храмах. У 1086 році при Андріївському монастирі було відкрито перше жіноче училище. Як бачимо, в давньоруській державі приділяли увагу вихованню підростаючого покоління, дбали про зростання писемності та про належне функціонування навчальних закладів.

Започаткування ґрунтовної педагогічної науки пов’язують з діяльністю видатного чеського педагога Яна-Амоса Коменського (1592 – 1670), який створив ефективну систему виховання, теоретично обґрунтував та впровадив у практику класно-урочну систему навчання, висвітлив свої погляди у фундаментальних працях (“Велика дидактика”, “Материнська школа”, “Закони добре організованої школи”), написав цікаві і доступні для розуміння дітей підручники.

В цей період вітчизняний педагогічний досвід формувався в умовах втрати державності. Переважну більшість освітніх закладів використовували як засоби реалізації колонізаторської політики. Їм протидіяли братські школи при сільських общинах, церквах і монастирях, січові і козацькі школи. Саме вони забезпечували формування у підростаючого покоління стрижня громадянської свідомості, створеного з таких елементів національної культури, як притаманна українцям мова, віра, звичаї, традиції, мистецтво.

Цій справі сприяли і перші українські вищі навчальні заклади – Острозька школа-академія (1527 – 1608) та Київо-Могилянська академія (1632 – 1817).

Становлення української педагогічної науки і практики відбулося завдяки плідній науково-пошуковій, методичній, просвітницькій діяльності потужної плеяди учених та педагогів: П. Могили, С. Зизанія. І. Вишенського, П. Беринди, Є. Славинецького, І. Гизеля, С. Полоцького, Ф. Прокоповича, Г. Сковороди, М. Костомарова, П. Куліша, П. Грабовського, М. Драгоманова, О.Духновича, І. Ставровського, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, А. Волошина, Х. Алчевської, Б. Гринченка, Т. Лубенця, С. Русової, М. Корфа, Н. Полонської-Василенко, С. Васильченка. М. Грушевського, І. Огієнка, Г. Ващенка, А. Макаренка, В. Сухомлинського та багатьох інших.

Протягом свого існування педагогіка розвивалася в таких формах, як:

• народна педагогіка – виховний досвід, створений в ході історичної практики народу;

• духовна (релігійна) педагогіка – система виховної практики та поглядів на виховання, започаткованих церквою;

• світська педагогіка – система науково обґрунтованих педагогічних поглядів і практики.

Кожна з цих форм виконувала провідну роль на певному етапі суспільного розвитку. Так, викладений вище короткий екскурс в історію педагогіки засвідчив, що на перших етапах існування суспільства (зокрема первіснообщинного) домінував народнопедагогічний досвід підготовки підростаючого покоління, який надалі створив підґрунтя для виникнення і становлення інших форм педагогіки.

Народна педагогіка – система прийнятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються як певні знання, уміння і навички виховної діяльності. Народною називаємо ту педагогіку, яку створив народ. Вона акумулюється в сукупності педагогічних відомостей і виховного досвіду, які втіленого в усній народній творчості, звичаях, обрядах, дитячих іграх, іграшках тощо. Тому народна педагогіка є важливою складовою культури українського народу.

Специфіка розвитку української культури зумовила функціонування таких компонентів народної педагогіки, як: українське родинознавство, народне дитинознавство, батьківська педагогіка, народна дидактика, народна педагогічна деонтологія, педагогіка народного календаря.

Українське родинознавство (фамілістика, фамілологія) об’єднує знання і досвід народу стосовно створення та збереження міцної, здорової і щасливої сім’ї.

Народне дитинознавство концентрує в собі усталені погляди на дитину, емпіричні знання про умови, рушійні сили онтогенезу людських якостей та про його особливості на певних етапах дитинства. Цей компонент розкриває закономірності перебігу фізіологічних, сенсорних, емоційних вольових та пізнавальних процесів від народження дитини до фізіологічного дозрівання та її включення у доросле життя.

Батьківська педагогіка репрезентує накопичені народом відомості щодо соціалізації дитини в сім’ї, яка відбувається шляхом передачі дорослими духовного і виробничого досвіду, формування культури поведінки.

Народна дидактика відображає здобутки в галузі розумового світоглядного розвитку підростаючого покоління, що концентрується в поглядах на принципи, зміст і методи навчання, зміцнення пізнавальних сил і здібностей дитини.

Народна педагогічна деонтологія (від грецького деонтос і логос – наука про конче потрібне) є ціннісним стрижнем виховання. Вона наповнює процес виховання ціннісним змістом, спрямовує на засвоєння сімейних, християнських, національних та інших цінностей відповідно до морально зумовлених звичаїв та традицій українського народу.

Педагогіка народного календаря висвітлює особливості впливу звичаїв, обрядів, традицій на формування особистості, які пов’язані з народним календарем. Народний календар (за визначенням Ю. Руденка) – це система історично обумовлених дат, подій, спостережень за навколишньою дійсністю, народних свят, інших урочистостей, які у відповідності з природними явищами в певній послідовності відзначаються протягом року ¹.

Духовна (релігійна) педагогіка сформувалася на основі теологічного вчення і передбачає реалізацію педагогічного процесу шляхом використання засобів релігії. Поява духовної педагогіки пов’язана із домінуванням церкви у духовному житті суспільства. На сучасному етапі духовна педагогіка існує як самостійна галузь.

Особливість світської педагогіки полягає в науковому обґрунтуванні педагогічних положень, закономірностей, законів; у висвітленні методологічних аспектів організації навчально-виховного процесу; у виявленні практичних шляхів реалізації операційно-дієвого апарату: методів, прийомів, засобів і форм організації педагогічного процесу в закладах освіти.

Світська педагогіка зародилася на початку XVII століття. Її засновником вважається Я. Коменський. Починаючи з цього часу було створено чимало теорій – наприклад, теорія елементарного і виховуючого навчання (І. Гербарт), теорія розвиваючого навчання (Ф. Дістерверг), теорія позитивізму (Г. Спенсер), теорія вільного виховання (Е. Клей, М. Монтессорі), теорія дій (В. Лай) та багато інших. Всі вони тією чи іншою мірою сприяли розширенню уявлень про людину та можливості її виховання.

В цей період розвиток педагогіки поступово централізувався шляхом створення системи освітніх закладів та міністерств освіти.

На сучасному етапі становлення національної педагогіки та школи відбувається в умовах демократизації та гуманізації українського суспільства і держави, що зумовило необхідність таких напрямів педагогіки, як:

• педагогіка співробітництва, котра спрямована на активну взаємодію, співтворчість, співрозуміння учителя і учня, результатом якої має бути позитивний цілеспрямований усебічний розвиток особистості;

• педагогіка життєтворчості, котра має на меті всіляке сприяння розвиткові творчої особистості, здатної до творення власного життя;

• педагогіка толерантності побудована на терпимості та повазі до чужих думок, позицій, вірувань.

Педагогіка має свій предмет і об’єкт, які розкривають особливості та закономірності її функціонування. З огляду на різні підходи до їх визначення, найповнішими вважаємо наступні формулювання:

Предмет педагогіки становлять закономірності, принципи, форми і методи виховання, навчання та освіти людей, а також процес розвитку соціально активної особистості.

Об’єкт педагогіки – цілеспрямований процес передачі молодому поколінню суспільно-історичного досвіду і культури людства.

Педагогіка має свій категоріальний апарат, до якого входять такі основні поняття, як виховання, навчання, освіта і розвиток особистості. Педагогічна наука пропонує розглядати процес виховання у двох аспектах: соціальному та педагогічному.

Соціальне значення процесу виховання полягає передусім у врахуванні впливу різнопланового соціального середовища на формування особистості. Зазначимо, що такий вплив може мати як позитивні, так і негативні наслідки.

Педагогічний аспект виховання передбачає цілеспрямований вплив педагогічного колективу, особистості педагога на колектив учнів (вихованців) чи окремого учня (вихованця), спрямований на отримання позитивних результатів.

У цьому сенсі виховання – це спеціально організована педагогічна діяльність, яка спрямована на формування повноцінної гармонійно розвиненої особистості, здатної до активної діяльності в усіх сферах життя суспільства.

Навчально-виховний процес – об’єднує процеси виховання (у педагогічному аспекті) та навчання і забезпечує формування особистості шляхом передачі соціального досвіду у взаємодії педагогів та підростаючого покоління.

Навчально-виховна робота – діяльність педагога (освітнього закладу в цілому), яка забезпечує реалізацію навчально-виховного процесу та досягнення його цілей щодо формування особистості.

Освіта – процес і результат засвоєння особистістю системи знань, формування умінь, навичок, моральних якостей, поглядів, переконань, наукового світогляду у відповідності до норм культури і суспільних цінностей.

Педагогіка як наука покликана здійснювати теоретичну і технологічну функції (за Т. Осиповою). Реалізація теоретичної функції передбачає:

• опис педагогічних аспектів, умов, методології, передового педагогічного досвіду;

• дослідження стану педагогічних явищ: з’ясування рівня навчальних досягнень, рівня вихованості;

• прогнозування та моделювання педагогічного процесу на основі врахування сучасних політичних і соціально-економічних умов в Україні та світі;

• формулювання та обґрунтування методичних рекомендацій, порад, вказівок щодо підвищення ефективності навчально-виховного процесу.

Технологічна функція передбачає:

• розробку і використання методичних матеріалів (навчальних планів, програм, навчальних посібників та підручників);

• упровадження інноваційних методів, форм і технологій в практику навчально-виховної діяльності з метою підвищення її ефективності;

здійснення послідовного і обґрунтованого контролю та аналізу одержаних результатів педагогічного впливу на вихованців.

Основними завданнями сучасної педагогіки є:

1. Вдосконалення змісту освіти на теоретичному, методологічному і методичному рівнях.

2. Оновлення системи закладів освіти шляхом створення закладів нового типу, в тому числі профільних.

3. Підвищення професійної компетентності педагогів, стимулювання розвитку їхньої ініціативи, творчості та прагнення до вдосконалення.

4. Розробка, обґрунтування та впровадження новітніх методів, форм, технологій та засобів навчання та виховання.

5. Підготовка підручників, посібників та методичних рекомендацій у відповідності до змісту освіти.

6. Створення умов для професійної орієнтації учнів, їх політехнічної підготовки.

7. Пошук шляхів оптимізації, інтенсифікації та гуманізації навчально-виховного процесу та сприяння формуванню в дітей наукового світогляду, національної свідомості, моральних якостей, стимулювання їх до творчої діяльності, прищеплення культури поведінки та спілкування.

8. Розробка теоретико-методологічних проблем педагогіки, методик та методів їх дослідження; узагальнення, розповсюдження та втілення результатів теоретичних досліджень у практику роботи закладів освіти.

Формування цілісного уявлення про сучасну педагогічну науку можливе за умови застосування системного підходу до вивчення педагогічних явищ, що передбачає урахування охарактеризованих підходів, завдань і функцій в процесі педагогічної діяльності.