9.2. Система освіти в Україні

Однією із важливих умов забезпечення добробуту народу є підготовка підростаючого покоління до життя через здобуття повноцінної якісної освіти. Виконання цього завдання забезпечується системою закладів освіти і виховання.

Система освіти – сукупність навчальних, навчально-виховних і культурно-освітніх закладів, які дають змогу для здобуття громадянами початкової, базової, середньої, професійної освіти, підвищення кваліфікації та перепідготовки у відповідності до прийнятих нормативно-правових документів.

Освітня система в Україні побудована згідно принципів, сформульованих у статті 6 Закону України “Про освіту”, які передбачають:

• доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

• гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

• органічний зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

• незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

• науковий, світський характер освіти;

• інтеграцію з наукою і виробництвом;

• взаємозв’язок з освітою інших країн;

• гнучкість і прогностичність системи освіти;

• безперервність і різноманітність освіти;

• поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті ¹.

Закон України “Про освіту” визначені відповідні освітні рівні:

• початкова освіта;

• базова загальна середня освіта;

• повна загальна середня освіта;

• професійно-технічна освіта;

• базова вища освіта;

• повна вища освіта.

До освітньо-кваліфікаційних рівнів віднесено наступні:

• кваліфікований робітник;

• молодший спеціаліст;

• бакалавр;

• спеціаліст;

• магістр ².

Дошкільна освіта є пропедевтичною і здійснюється в родині, у дошкільних закладах різних типів: дитячих яслах, садках, яслах-садках, комплексах “дитячий навчальний заклад – школа”, в компенсуючих дошкільних навчальних закладах (для дітей, які потребують корекційного навчання і виховання) і комбінованих дошкільних навчальних закладах з короткотривалим, денним, цілодобовим терміном перебування дітей, а також у дитячих садках інтернатного типу, дитячих будинках.

До основних завдань закладів дошкільної освіти належать: створення оптимальних умов для фізичного, психічного, інтелектуального, соціального розвитку дитини; набуття нею життєвого досвіду; оволодіння рідною мовою (можливо іноземною); розвиток пізнавальної активності, творчості; виховання позитивного ставлення і поваги до соціального середовища, батьківщини, формування культури спілкування і поведінки, а також підготовка до систематичного навчання в школі.

Обов’язковою складовою безперервної освіти є загальна середня освіта, яка повинна створити умови для всебічного і гармонійного розвитку особистості, формування вихованості, плекання її духовності і моральності, розвитку здібностей, творчості, способів мислення, готовності до активної позитивної взаємодії і діяльності в різних сферах, засвоєння знань і формування вмінь і навичок з різних дисциплін, готовності до професійного самовизначення і самореалізації, виховання громадянської відповідальності, патріотизму.

Ці та інші завдання є пріоритетними для загальноосвітніх навчальних закладів трьох ступенів: початкового (І ступінь), основного (ІІ ступінь), старшого (ІІІ ступінь), а також для загальноосвітніх шкіл нового типу, до яких належать:

• гімназії – загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів відповідно до профілю;

• ліцеї – загальноосвітні навчальні заклади ІІ-ІІІ ступенів з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою;

• колегіуми – загальноосвітній навчальний заклад ІІІ ступеня філологічного-філософського та (або) культурно-естетичного профілю;

• загальноосвітні школи-інтернати – загальноосвітні навчальні заклади з частковим або повним утриманням за рахунок держави дітей, які потребують соціальної допомоги;

• спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати) – загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів для дітей, які потребують корекції фізичного і (або) розумового розвитку;

• загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати) – загальноосвітні навчальні заклади І-ІІІ ступенів для дітей, які потребують тривалого лікування;

• школи соціальної реабілітації – загальноосвітні навчальні заклади для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюються окремо для хлопців і дівчат);

• вечірні (змінні школи) – загальноосвітні навчальні заклади ІІ-ІІІ ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися в школах з денною формою навчання.

Заклади позашкільної освіти сприяють реалізації інтересів, можливостей і творчого потенціалу дітей та молоді, одержанню ними додаткових знань, досвіду діяльності в різних сферах людського життя, а також виступають могутнім чинником формування вихованості школярів.

До них належать комплексні позашкільні навчальні заклади: Будинки творчості дітей та юнацтва, Палаци учнівської молоді, Центри дитячої творчості, клуби при районних соціальних службах та клуби за місцем проживання тощо; спеціалізовані однопрофільні позашкільні навчальні заклади: “Станції юних техніків”, “Дитячі флотилії”, “Дитячі туристичні станції”, “Станції юних натуралістів” (див. рис. 2.1).

Центри туризму

Палаци дітей і краєзнавства Дитячі сектори

та молоді палаців профспілок

учнівської молоді

Літні оздоровчі Позашкільні навчальні Дитячі кімнати

і спортивні заклади при ЖКГ

табори

Дитячі Центри

та юнацькі Музичні Еколого- технічної

спортивні школи і художні натуралістичні творчості

школи центри

Рис. 9.2.1. Система позашкільних навчальних закладів

Професійно-технічна освіта має на меті забезпечення умов для одержання громадянами певної професії у відповідності до їх покликання, інтересів та можливостей. Здобуття освіти цього рівня можливе на базі повної загальної середньої освіти або базової середньої освіти з наданням можливості одержання повної загальної середньої освіти.

Вища освіта виступає пріоритетним важелем соціально-економічного, політичного, культурного розвитку держави і спрямована на забезпечення якісної, фундаментальної, теоретичної та практичної підготовки фахівців з різних напрямів і спеціальностей.

У відповідності до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

До закладів першого рівня акредитації належать технікуми, училища, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади освіти, які здійснюють підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.

Другий рівень акредитації мають коледжі (мистецькі, педагогічні, медичні) та інші прирівняні до них заклади вищої освіти, успішне навчання в яких завершується одержанням диплому бакалавра або молодшого спеціаліста.

Третій і четвертий рівень акредитації (залежно від результатів акредитації) присвоюється університетам, інститутам, які функціонують як самостійні вищі навчальні заклади або структурні підрозділи університету, а також академіям, консерваторіям. Студенти цих вищих навчальних закладів здобувають освіту за освітньо-кваліфікаційними програмами бакалавра, спеціаліста, магістра (здобуття останнього освітньо-кваліфікаційного рівня забезпечують заклади четвертого рівня акредитації).

Університет – багатопрофільний навчальний заклад вищої освіти, в якому здійснюється підготовка фахівців за природничим, гуманітарним, технічним та іншими напрямами за освітньо-професійними програмами усіх рівнів. На його базі створюються умови для проведення фундаментальних та прикладних досліджень, здійснення науково-методичної, культурно-просвітницької роботи. До структури університету можуть входити різнопрофільні інститути.

Інститут – самостійний вищий навчальний заклад або підрозділ університету чи академії, який забезпечує підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними програмами усіх рівнів, проводить наукову, методичну та культурно-просвітницьку роботу.

Академія – заклад вищої освіти, який реалізує підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними програмами усіх рівнів в певній науковій галузі, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, виступає центром наукової та методичної діяльності у відповідній галузі.

Консерваторія (музична академія) – вищий навчальний заклад, який забезпечує підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційними програмами всіх рівнів у галузі мистецтва і культури. Навчання в цьому навчальному закладі передбачає глибоку теоретичну і практичну підготовку музичних виконавців, композиторів, викладачів музичних дисциплін. Консерваторія виступає провідним науково-методичним центром у галузі мистецтва.

Післядипломна освіта дає змогу врахувати зміни на ринку праці, сприяє вдосконаленню, оновленню та поглибленню наявних професійних знань, умінь і навичок або отримання іншої професії, створює умови для безперервності та наступності у здобутті освіти за такими напрямами:

• стажування – набуття досвіду роботи на відповідній посаді:

• спеціалізація – поглиблення знань, формування умінь виконувати роботу в межах певного профілю;

• перепідготовка – здобуття нової спеціальності.

Післядипломна освіта здійснюється вищими навчальними закладами післядипломної освіти або структурними підрозділами вищих навчальних закладів певного рівня акредитації.

Освіта в Україні спрямована на втілення в усі сфери суспільного життя національної ідеї. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості і разом з тим сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до представників різних етнічних груп і народів.

Правова основа функціонування системи освіти в Україні

Підставою для функціонування системи освіти, а також закладів культури в Україні є низка державних нормативно-правових документів, які визначають зміст, структуру, завдання та основні підходи в діяльності освітніх закладів усіх типів та рівнів, а саме:

• Закон України “Про освіту”;

• Закон України “Про вищу освіту”;

• Закон України “Про загальну середню освіту”;

• Законі України “Про позашкільну освіту”;

• Закон України “Про культуру”;

• Закон України “Про театри і театральну справу”.

Стратегічні концептуальні засади вітчизняної освіти висвітлені в таких документах, як

• Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті;

• Концепція національного художнього виховання дітей, учнівської та студентської молоді в умовах відродження української національної культури;

• Концепція національного виховання;

• Концепція національного виховання студентської молоді;

• Концепція виховання гуманістичних цінностей учнів;

• Концепція виховання дітей та молоді в національній системі освіти;

• Концепція позашкільної освіти та виховання;

• Концепція 12-річної загальноосвітньої школи;

• Концепція профільного навчання та ін.

Законодавство України про культуру базується на Конституції України і визначає правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулює суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей.

До основних принципів культурної політики в Україні належать:

• визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

• утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами;

• збереження і примноження культурних надбань;

• гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об’єднань;

• рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

• доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

• забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

• всебічне міжнародне культурне співробітництво¹.

Згідно Закону України “Про культуру” громадяни мають права у сфері культури на:

• свободу творчості;

• вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів;

• здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва;

• створення закладів, підприємств і організацій культури;

• об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури;

• збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв;

• доступ до культурних цінностей;

• захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти ¹.

Твори літератури та мистецтва є інтелектуальною власністю їх творців. Захист права на інтелектуальну власність, охорона авторських прав регулюються законодавством і нормами міжнародного права.

Суб’єктами діяльності у сфері культури є: професійні творчі працівники, професійні творчі колективи, працівники культури, окремі громадяни; державні і приватні заклади, підприємства, організації і установи, що діють у сфері культури; творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, їх підприємства; держава в особі її органів влади та управління.

Важливими для організації виховного процесу в контексті культури є положення законодавства про естетичне виховання громадян через доступ до надбань вітчизняної і світової культури, розвиток мережі навчальних, позашкільних виховних та культурно-освітніх закладів, створення умов для індивідуальної і колективної художньої творчості.

Цілісна система естетичного виховання громадян забезпечується органами державного управління, закладами освіти, культури і мистецтва, засобами масової інформації спільно з творчими спілками, національно-культурними товариствами та іншими громадськими об’єднаннями, що діють у сфері культури.

З метою реалізації права громадян на спеціальну освіту в галузі культури створюються державні, приватні, кооперативні навчальні заклади (академії, університети, консерваторії, інститути, коледжі, технікуми, училища, спеціалізовані мистецькі школи, гімназії, ліцеї, школи естетичного виховання дітей: музичні, художні, хореографічні, хорові та інші), інститути та факультети підвищення кваліфікації.

Суб’єктами професійної творчої діяльності на індивідуальній і колективній основі є професійний творчий працівник та професійний творчий колектив, який може мати право юридичної особи.

Існує відмінність між поняттями “професійний творчий працівник” і “працівник культури”. Так, у статті 19 зазначено, що професійним творчим працівником у сфері культури є особа, творча діяльність якої становить її основне заняття, є головним джерелом її доходів. Головною умовою визнання професійного творчого працівника є наявність однієї з наведених нижче ознак:

• публічна презентація власних творів на виставках, шляхом публікації, сценічного виконання, кіно-, теле- або відеопоказу тощо;

• одержання винагороди за свою творчу працю та урахування її при оподаткуванні;

• одержання спеціальної освіти в навчальному закладі, або у спеціаліста чи викладача, який має ліцензію на проведення педагогічної діяльності;

• членство у творчій спілці;

• наявність вченого ступеня, почесного або наукового звання, професійної відзнаки, нагороди чи премії.

Працівником культури є особа, яка здобула спеціальну освіту в державному чи приватному навчальному закладі, або у спеціаліста (викладача), який має ліцензію на проведення педагогічної діяльності, чи особа, яка працює в закладах, підприємствах, організаціях і установах культури, засобах масової інформації, видавництвах, товариствах, фондах та інших культурно-освітніх громадських об’єднаннях і пройшла відповідну атестацію.

У законодавстві України про культуру також зазначено, що держава виявляє піклування про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за її межами, сприяє організації центрів української культури і мистецтва, створює спеціальні фонди, проводить спільні заходи, здійснює підготовку спеціалістів.

Закон України про театри і театральну справу регулює суспільні відносини в галузі театральної справи, що виникають у зв’язку зі створенням, публічним виконанням та публічним показом театральних постановок. Він визначає правовий статус театрів, форми їхньої державної підтримки, порядок створення і діяльності. Цей закон спрямований на формування і задоволення творчих потреб та інтересів громадян, їхнє естетичне виховання, а також збереження, розвиток та збагачення духовного потенціалу Українського народу.

Основними напрямами державної політики в галузі театру і театральної справи є:

• забезпечення соціально-економічних, правових і наукових умов для ефективної діяльності театрів;

• підтримка і розвиток мережі театрів, забезпечення їх сучасним технічним обладнанням;

• стимулювання розвитку театральної справи шляхом удосконалення її матеріально-технічної бази, надання пільг щодо оподаткування та кредитування, морального і матеріального заохочення осіб, які зробили значний внесок у театральну справу; розроблення та сприяння реалізації державних цільових та регіональних програм розвитку театрів і театральної справи;

• забезпечення підготовки фахівців театрального мистецтва у вищих навчальних закладах та підвищення фахової кваліфікації творчих працівників театрів;

• забезпечення охорони, збереження та утримання театральних будівель;

• підтримка видатних діячів театру, молодих талановитих акторів та виконавців шляхом встановлення стипендій та премій різного рівня тощо ¹.

У Концепції національного художнього виховання дітей, учнівської та студентської молоді в умовах відродження української національної культури зазначено, що мета художнього виховання полягає в творенні гармонійно розвиненої особистості з високим національним культурним потенціалом, розвиненим почуттям прекрасного, усталеними художніми смаками. До завдань діяльності освітніх закладів належать такі, як:

1. Формування у вихованця готовності до творчої діяльності в різних видах професійного і самодіяльного мистецтва, позитивної взаємодії внутрішньої і зовнішньої гармонії особистості відчуття і творення краси тіла, краси духа, краси думки, краси любові, пізнання істинної краси буття.

2. Закладення основ художньо і духовно розвиненої особистості шляхом передачі та реорганізації досвіду народу.

3. Забезпечення художньої освіти та виховання дітей і молоді, оволодіння ними необхідною сумою знань, умінь і навичок шляхом повноцінного навчання в процесі засвоєння основ наук та мистецтв.

4. Залучення кожного учня, студента до участі в різних сферах художньої діяльності на основі діагностики їхніх природних художніх нахилів, здібностей та інтересів ².

У документі зроблено наголос на тому, що важливою гранню національного художнього виховання є глибоке вивчення національного класичного мистецтва – образотворчого, літератури, музики, театру. До принципів художнього виховання віднесено такі, як:

• принцип первинності національної культури у ході вивчення творів мистецтва крізь призму національних першоджерел;

• принцип посилення національного компоненту у визначенні змісту, форм і методів художнього виховання в національній школі;

• принцип традиційності у процесі наслідування художньо-естетичних надбань минулого, збереження пам’яток культури, освоєння традиційних ремесел;

• принцип активної творчої діяльності;

• принцип єдності художнього і педагогічного впливу;

• принцип відповідності художнього виховання віковим особливостям дітей;

• принцип безперервності і наступності художнього виховання.

Шляхами вдосконалення художньо виховання визначено посилення ролі художньо-естетичного компоненту через перегляд навчальних планів освітніх закладів усіх рівнів, а також розширення мережі факультетів двопрофільної підготовки учителів, у тому числі художньо-естетичного спрямування. У спеціалізованих школах мистецького напрямку пропонується змінити зміст трудового навчання, поклавши в його основу вивчення народних ремесел. Важливою є активізація діяльності студентських клубів, розширення мережі молодіжних аматорських театрів, музично-виконавських та хореографічних колективів, літературних об’єднань та любительських кіностудій.

Національна доктрина розвитку освіти України є державним документом, який визначає стратегію й основні напрями розвитку освітньої справи у XXI cстолітті. У ньому зазначено, що головною метою української системи освіти є створення умов для розвитку і самореалізації кожної особистості як громадянина України, формування покоління, здатного навчатися упродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства.

Пріоритетними напрямами реформування освітньої системи в Україні, які визначені Доктриною, є:

• особистісна орієнтація освіти;

• створення рівних можливостей для дітей і молоді у здобутті якісної освіти;

• удосконалення системи неперервної освіти та освіти упродовж життя;

• розвиток україномовного освітнього і культурного простору;

• забезпечення освітніх запитів національних меншин;

• формування національних та загальнолюдських цінностей;

• формування через освіту здорового способу життя;

• забезпечення економічних і педагогічних умов для професійної самореалізації педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;

• упровадження інформаційних педагогічних технологій, розвиток бібліотечної справи, забезпечення доступності інформації, навчальної і довідкової літератури;

• створення індустрії навчальних засобів;

• створення ринку освітніх послуг;

• інтеграція української освіти в європейський та світовий освітній простір;

• гармонійне поєднання навчального процесу та наукової діяльності вищого навчального закладу;

• використання наукових результатів як бази і змісту навчання ¹.

Як бачимо, система освіти має бути спрямована на втілення національної ідеї в суспільне життя і, водночас, підпорядкована консолідації українського народу в українську політичну націю, яка прагне жити в співдружності з усіма народами і державами світу. Освіта повинна виховувати громадянина і патріота України, прищеплювати любов до української мови та культури, повагу до народних традицій. Вона націлена на формування системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури особистості і разом з тим сприяє оволодінню багатствами світової культури, вихованню поваги до народів світу. Українська освіта має гуманістичний характер.

Реалізація Доктрини забезпечить перехід до нової гуманістично-інноваційної філософії освіти, що виходить із її пріоритетності для розвитку України. Це забезпечить відчутне зростання інтелектуального, культурного, духовно-морального потенціалу суспільства та особистості, нації і народу, у результаті чого відбудуться потужні позитивні зміни в системі матеріального і духовного виробництва, в структурі політичних відносин, побуті і культурі.