Тема 6.

Українські землі наприкінці ХVІІ – ХVІІІ ст.

План

6.1 Україна за гетьманування І. Мазепи. Конституція Пилипа Орлика

6.2 Колоніальна політика російського царизму щодо України. Гетьман І. Скоропадський, наказний гетьман П. Полуботок

6.3 Діяльність гетьманів Д. Апостола та К. Розумовського. Ліквідація автономного устрою України і Запорізької Січі

6.4 Розгортання гайдамацького та опришківського рухів.

6.1 Україна за гетьманування і. Мазепи (1687 – 1709 рр.). Конституція Пилипа Орлика

Внутрішня політика І. Мазепи

Після завершення Національно-визвольної боротьби середини ХVІІ ст. Україна опинилася в скрутному соціально-економічному і політичному становищі. Пошматована на окремі частини (Лівобережжя та Слобожанщина перебували у складі Російської держави, Правобережжя – Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, Південь, що тільки-но більш-менш освоюватися, відчував близькість володінь і влади кримського хана), вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялось національне самоусвідомлення.

Іван Мазепа – один із найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України – народився близько 1640 р. у с. Мазепинці на Київщині в українській шляхетській родині. Навчався у Києво-Могилянській колегії, а також єзуїтській колегії у Варшаві. Протягом 1656-1659 рр. жив за кордоном, де у Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови (володів польською, латинською, російською, татарською, італійською, французькою мовами). У 1659-1663 рр. перебував на службі при дворі польського короля, після чого повернувся в Україну.

Під час боротьби між претендентами на гетьманську булаву, підтримав П. Дорошенка. У 1669 р. очолив його особисту охорону, ставши ротмістром надвірної хоругви козаків. Завдяки особистим здібностям незабаром став генеральним писарем. У 1674 р. брав участь у переговорах між гетьманами Дорошенком та Самойловичем. Згодом, коли їхав з дипломатичною місією до Криму і Туреччини, був захоплений у дорозі кошовим отаманом Сірком і переданий І. Самойловичу. У 1682 р. Мазепа посів посаду генерального осавула в уряді лівобережного гетьмана. Як представник Гетьманщини, Мазепа часто був учасником переговорів з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною, Річчю Посполитою.

У липні 1687 р. козацька рада на р.Коломак усунула І.Самойловича з гетьманського уряду та обрала гетьманом І.Мазепу, який присягнув московському цареві на вірність і підписав нові т. зв. Коломацькі статті. Вони дуже обмежували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України:

• влада гетьмана зводилася до поліційних функцій - стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права усувати з посади без царського дозволу вищу старшину, а старшина – скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов'язувалася наглядати і доносити на гетьмана царському уряду:

• заборонялися міждержавні відносини України. Листи й документи від сусідніх держав наказувалося, не розкриваючи, надсилати до Москви;

• українське військо, що мало складати 30 тис. чол., зобов'язане було брати участь у воєнних експедиціях Московії;

• в гетьманську столицю – Батурин вводився московський стрілецький полк;

• українським купцям «під жорстоким покаранням» заборонялося торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кримом. Українці під загрозою смерті зобов'язувалися брати від царських воїнів знецінені московські гроші;

• вперше законодавче формулювалася вимога злиття українського народу з московським, для досягнення чого рекомендувалося заохочувати змішані шлюби.

Підписуючи «Коломацькі статті», І. Мазепа відчув як царизм різко посилив наступ на автономні права Гетьманщини, яка волею монарха фактично мала стати повністю залежною від нього областю «их царского величества самодержавной державы». Але незважаючи на це, гетьман прагнув об'єднати в єдиний державний організм усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу зі збереженням традиційного козацького устрою.

І. Мазепа був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова – ключової турецької фортеці на Азовському морі. Як признався сам Петро І, гетьманське військо в здобутті Азова відіграло вирішальну роль.

Ряд заходів І. Мазепи, спрямованих на захист козаків, міщанства, духовенства, селянства, зокрема обмеження панщини двома днями на тиждень, не привели до усунення соціальних протиріч і консолідації українського суспільства. Як показало майбутнє, саме соціальна політика гетьмана стала помилкою фундаментального характеру. У найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи.

У 1690 р. завдяки підтримки гетьмана зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії та збільшено кількість студентів до 2 тис., а в 1701 р. вона одержала статус академії. Саме тут формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії і мали значний вплив на українську державну політику.

За допомогою І. Мазепи створено Чернігівський колегіум (1700 р.), засновано ряд інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти». Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах.

По всій Гетьманщині збудовано цілу низку чудових церков у пишному стилі – т.зв. козацькому бароко. Зокрема, у 1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві (зруйнована у 1934 р.) та дзвіницю собору св. Софії у Києві, до 1695 р. – обнесено новими мурами Києво-Печерську лавру. Загалом, протягом 1687–1706 рр. завдяки І. Мазепі було побудовано, добудовано та реставровано не менше 20 величних споруд. Його почин наслідувала генеральна та полкова старшина.

Велику увагу І. Мазепа приділяв Правобережжю. Він не втрачав надії об'єднати під своєю булавою ті землі, де сам починав політичну діяльність під гетьмануванням П. Дорошенка. У 1702 р. тут вибухнуло антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Палія, викликане спробами уряду ліквідувати правобічне козацтво. Повстанці зайняли Білу Церкву, Бердичів, Немирів, цей рух перекинувся на Волинь і дійшов до Галичини. Однак, у 1703 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель, взяти повстанців в облогу під Фастовом.

Польські загарбники жорстоко розправлялися з повстанцями й мирним населенням. Їх масово вішали, садили на палі, рубали шаблями. У ході каральних операцій було страчено близько 10 тис. чол., у 70 тис. осіб було обрізане ліве вухо. Все це викликало нову хвилю народних повстань.

Зовнішня політика І. Мазепи

Правобережне повстання збіглося в часі з початком Північної війни (1700-1721 рр.), яка велася між Московською державою і Швецією за вихід до Балтійського і моря.

Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України.

Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію.

Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога у війні кожного з могутніх противників – Швеції чи Московії – несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.

Мазепа налагодив зв'язки з польським королем С.Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В. Кочубей і полтавський полковник І. Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П. Орлик, генеральний обозний І. Ломиковський, прилуцький полковник Д. Горленко, лубенський – Д. Зеленський, миргородський – Д. Апостол.

На переговорах з Карлом XII І. Мазепою була висунута головна вимога – незалежність Української держави з довічною владою гетьмана. Її територія мала охоплювати всі землі, що належали українському народові в давні часи. Йшлося й про те, що шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом Української держави.

У 1708 р. Карл XII вирішив завдати Московській державі остаточної поразки. З цією метою він розпочав похід через білоруські землі на Смоленськ і далі – на Москву. Однак, після кількох невдач змушений був завернути в Україну для відпочинку та поповнення припасів. Такий несподіваний розвиток подій зненацька захопив І. Мазепу, котрий не хотів допустити перетворення України на театр воєнних дій, і став однією з причин майбутніх невдач. Ні козаки, ні, за невеликим винятком, старшина, ні тим більше цивільне населення навіть не здогадувалися про справжні наміри гетьмана. Тому, коли він об'єднався зі шведським королем – це стало повною несподіванкою для абсолютної більшості українського населення. Воно виявилося не готовим до такої різкої зміни й залишалося пасивним до почину І. Мазепи. До того ж, більша частина українського війська на той час не мала зв'язків із гетьманською ставкою або перебувала за межами України. Як наслідок, на з'єднання зі шведами гетьман привів лише 4-6-тисячне військо. На допомогу йому прийшли 8 тис. запорожців під проводом кошового К.Гордієнка (хоча вони неодноразово виступали проти нього в попередні роки через його недемократичну політику та потурання старшині, та все ж прагнення до визволення Батьківщини було набагато сильнішим за ці розбіжності). Правда, за це рішення запорожці дорого заплатили. У травні 1709 р. московськими військами було зруйновано Січ, а також видано постійно діючий царський наказ страчувати на місці кожного спійманого запорожця.

Наказ було виконано. Заволодівши за допомогою зрадника у листопаді 1708 р. Батурином, московіти вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями, знищивши не тільки козаків, а й усе цивільне населення міста разом з немовлятами – всього близько 15 тис. осіб.

По всій Україні почалося винищення прихильників гетьмана. Протягом лише двох місяців 1708 р. було закатовано більше 23 тис. чол.

27 червня 1709 р. відбулася вирішальна Полтавська битва, під час якої війська Карла ХІІ та І. Мазепи зазнали поразки. Вони змушені були відступити на південь, у Молдавію, що перебувала тоді під владою Туреччини. Близько 50 чоловік козацької старшини, 500 козаків Гетьманщини і понад 4 тис. запорожців супроводжували І. Мазепу до Бендер. Ці «мазепинці» стали українськими політичними емігрантами.

Полтавська катастрофа глибоко вразила І. Мазепу. Менш ніж через три місяці, 2 жовтня 1709 р., 70-річний гетьман, прибитий горем, помер. Його поховали у Святоюрському монастирі румунського міста Галаца.

Спроба гетьмана І. Мазепи відірвати Україну від московського царизму зазнала невдачі. Однак, незважаючи на це, цей вчинок гетьмана залишив глибокий слід в українській історії, а його ім’я стало символом боротьби за незалежність України для майбутніх поколінь.

Гетьман П. Орлик (1710 – 1742 рр.)

Після смерті І.Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України в еміграції Пилипа Орлика (1672 – 1742 рр.).

«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено 5 квітня 1710 р. у день виборів гетьмана, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних Конституцій. Цей документ мав вступ і 16 статей. Головною ідеєю його була повна незалежність України від Польщі і Росії.

У вступній частині Конституції стверджувалось ідея самостійності і незалежності України, подавалася історія її відносин з Московською державою. Тут заперечувалась можливість самодержавної влади чи спадковість гетьманства.

Статті договору передбачали цілу програму розбудови української державності. В першу чергу – збереження православ’я як державної релігії та заборона інших сподівань, особливо іудейства, самостійності й незалежності церкви в Україні. Передбачалося встановлення кордонів України по річці Случ, як за Хмельницького. Україна мала бути самостійною і незалежною, що забезпечувалося протекторатом шведського короля та мирною угодою з Кримом.

В разі укладення миру з царем при посередництві шведського короля мали бути звільнені всі полонені українці й відшкодовані збитки, поновлені й г арантовані права і вольності козацтва, Запоріжжю повернуто місто Трехтемирів і збудовано там госпіталь для старих, хворих і скалічених запорожців. Січі передавалися всі рибні лови та млини по Дніпру від Переволочної до Очакова і по річці Ворсклі на вічні часи.

Україна мала підлягати владі гетьмана, але влада останнього не була б самодержавною. Визначну роль в управлінні відігравала б Рада, що складалося з генеральної старшини, полковників, по одному представнику від полку. Рада повинна збиратися тричі на рік: на Різдво, на Воскресіння Христове та Покрову. Вона мала вирішувати всі найважливіші питання, без її згоди не повинно було прийматися жодне рішення. Вона ж мала право й критики діяльності гетьмана. Термінові справи вирішувалися на малих радах гетьмана з генеральною старшиною. Суд повинен був вершити не гетьман, який не мав права сам карати, а генеральний військовий суд. Гетьман був позбавлений права розпоряджатися військовим скарбом. Йому, як полковникам, визначалася певна частка прибутків. На чолі казни стояв виборний генеральний підскарбій. Гетьман здійснював загальний нагляд за діяльністю адміністрації, не допускав зловживань і несправедливості.

Всі адміністративні посади мали бути виборні, гетьман лише затверджував обрані кандидатури. Пункти 11-16 містили конкретні постанови про вольності козацьких вдів, сиріт, дружин; про генеральну ревізію маєтностей.

Отже, у Конституції проводилися важливі ідеї про українську державність та її конституційні принципи. Визначалися кордони України. Встановлювалась колегіальна форма управління та виборність усієї адміністрації. Визначалися права, вольності та обов’язки гетьмана, старшини, війська. І хоча ці плани не знайшли реального втілення в життя, вони відіграли важливу роль, бо формували в свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.