Тема 15.

УКРАЇНА В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

План

15.1 Державотворення незалежної України

15.2 Трансформація економічної системи

15.3 Зовнішня політика України

15.4 Основні напрямки розвитку культури, освіти, науки

15.1 Державотворення незалежної України

Початок державотворчих процесів

Проголошення незалежності знаменувало початок кропіткої роботи. Її першочерговим завданням стало формування системи управління. За основу покладався принцип поділу гілок влади на законодавчу, виконавчу, судову. Першим кроком у цьому можна вважати запровадження посади Президента України як голови держави та виконавчої влади (5 липня 1991 р.) Президентові підпорядковувався Кабінет Міністрів. Іншою гілкою влади була судова. Вона складалася з Верховного Суду України, загальних, арбітражних та військових судів. Контролюючим органом цієї гілки влади стала Генеральна прокуратура, відповідно до Закону України «Про Прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. Функції законодавчого органу покладалися на Верховну Раду. Вона формувалася із 450 депутатів, що обиралися за мажоритарною системою. Депутати мали займатися створенням законодавчої бази, затвердженням найважливіших документів країни. Однак брак досвіду в цій роботі призвів до помилок. Розбудовуючи владні структури, Верховна Рада механічно поєднувала принципи парламентської республіки та президентського правління. Це породило протистояння між гілками влади та необхідність уточнення їхніх повноважень.

На перших етапах державотворення існування невідкладних проблем робило цей конфлікт малопомітним. Країна вимагала максимальної концентрації сил та створення функціонуючого апарату управління, прийняття необхідних законів. Як результат, лише за 1992-1994 рр. Верховною Радою України було прийнято близько 450 законів. У них проголошувалися засади функціонування органів влади, при цьому особлива увага надавалася створенню силових структур. З цією метою керівництво країни ще 24 серпня 1991 р. підпорядкувало собі всі в ійська, розміщені на території України, зокрема ядерне озброєння. 11 жовтня прийняло концепцію оборони та розбудови Збройних сил України, а 6 грудня 1991 р. Закон «Про збройні сили України». У документах підкреслювалося бажання України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою країною. Президент проголошувався головнокомандуючим усіх збройних сил. Після цього розпочалося реформування армії: скорочено кількість військовослужбовців, у 1994 р. вивезено усю тактичну ядерну зброю, 1993 р. прийнято «Воєнну доктрину України». У вересні 1991 р. прийнято постанову про ліквідацію Комітету державної безпеки, а на його базі створено Службу безпеки України (СБУ).

Значна увага приділялася затвердженню державної символіки. У січні 1992 р. державним прапором України став жовто-блакитний стяг, малим гербом – тризуб князя Володимира (великого герба ще не затверджено), гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля» (музика М. Вербицького, слова П. Чубинського). 8 жовтня 1991 р. прийнято Закон «Про громадянство України», 4 листопада 1991 р. – Закон «Про державний кордон України», створюються прикордонні війська, з метою гарантування економічної безпеки України 12 грудня Президент підписує Указ «Про утворення державного митного комітету України».

Загострення відносин між Президентом і Верховною Радою

Перші кроки у розбудові державності відбувалися у межах взаємодії двох тенденцій: трансформація старого та створення нового. Наслідком цього стало загострення конфлікту між Президентом та Верховною Радою. У лютому 1992 р. президент Л. Кравчук, прагнучи керувати країною за допомогою указів, заснував Державну думу України. Цей орган мав виконувати консультативні функції при Президентові. Проте він давав привід замислюватись про бажання Президента перебрати на себе повноваження Верховної Ради. Після нищівної критики Державну думу України було ліквідовано. У відповідь Верховна Рада в 1992 р. робить спробу обмежити повноваження Президента виключно представницькими функціями на міжнародній арені, проте ця ідея була відкинута Л. Кравчуком, а взамін у 1993 р. запропоновано альтернативу – Президент бере на себе керівництво Кабінетом Міністрів, залишаючи за Верховною Радою законотворчі права. Президент міг видавати укази лише із неврегульованих законом питань. Згодом центр протистояння перемістився у регіони. На місцях існували ради та державні адміністрації, що були створені згідно із Законом «Про представника Президента України». На останні покладалися функції продовжувачів єдиної центральної влади з метою наведення порядку. Така ситуація зберігалася до 1994 р., коли Верховна Рада скасувала місцеві державні адміністрації, повернувши владу на місцях радам народних депутатів.

У такій ситуації, дія виконавчої гілки влади, особливо Кабінету Міністрів, стрімко втрачала свою ефективність. Уряд, будучи заручником, з одного боку, законів (Верховна Рада), а з іншого – голови країни (Президента), не міг самостійно приймати рішення, проте ніс цілковиту відповідальність за с оціально-економічне становище. Як результат, перша половина 90-х рр. ХХ ст. знаменувалася зміною чотирьох урядів: В. Фокіна (листопад-жовтень 1992 р.); В. Симоненка (2-12 жовтня 1992 р.); Л. Кучми (жовтень 1992 р. – вересень 1993 р.); Ю. Звягільського (вересень 1993 – червень 1994 р.). Це відчутно ускладнювало проведення реформ та розбудову демократичного суспільства. Враховуючи це, Верховна Рада та Президент у 1994 р. ідуть на дострокові вибори. Вони давали змогу оновити владні структури країни.

Вибори Верховної ради відбулися у березні-квітні 1994 р. за мажоритарною системою. 11 травня Верховна Рада розпочала роботу. Президентські ж вибори відбулися у червні-липні 1994 р., а головна боротьба розгорнулася між Л. Кравчуком та Л. Кучмою. Врешті-решт, перемогу здобув Л. Кучма, набравши в другому турі перегонів понад 52 % голосів. Враховуючи катастрофічність ситуації, Л. Кучма бере курс на проведення термінових реформ, особливо в економіці. З цією метою в травні 1995 р. Верховна Рада затвердила закон «Про державну владу і місцеве самоврядування». Згідно з ним, Президент ставав одноосібним головою уряду, формуючи та затверджуючи його. Він же очолив і систему місцевих органів виконавчої влади через голів місцевих адміністрацій. Розвантаження Верховної ради сприяло активізації законодавчого процесу. Лише протягом 1994-1998 рр. нею було затверджено 753 закони. Відносини між Президентом і Верховною Радою покращилися. Приймається Конституція України (28 червня 1996 р.), вводиться національна валюта – гривня. Проте незбалансованість влади продовжувала залишатися міною уповільненої дії. Позиції Кабінету Міністрів, як і перед цим, залишалися слабкими та призводили до урядової чехарди: В. Масол (червень 1994 – березень 1995 рр.), Є. Марчук (березень 1995 – травень 1996 рр.), П. Лазаренко (травень 1996 – липень 1997 рр.) В. Дурдинець (2-30 липня 1997 р.), В. Пустовойтенко (липень 1997 – грудень 1999 рр.).

Чергові зміни у політичному житті України відбулися у 1998 р. Вони пов’язані із виборами до Верховної Ради. Особливістю перегонів стало використання змішаної (мажоритарно-пропорційної) системи виборів. Однак жодна політична сила не отримала переконливої перемоги, що відтягнуло формування парламентської більшості. Значні корективи у роботу Верховної Ради внесла підготовка до президентських виборів 1999 р. Політичні сили активно готувалися до них. Підтвердженням цьому є зростання кількості претендентів з 7 у 1994 р. до 15. Помітним стало і широке використання передвиборчих технологій. У результаті другого туру, до якого вийшли лідер КПУ П. Симоненко та чинний Президент Л. Кучма, перемогу здобув останній, за нього проголосувало понад 56 % виборців.

Л. Кучма відразу взявся за продовження реформ та оголосив курс на оздоровлення економіки, зростання інвестиційної привабливості, зниження податків, стимулювання пріоритетних напрямків розвитку країни. Реалізовувати намічені плани довелося новому прем’єр-міністру В. Ющенку. Проте більшість змін були негативно оцінені «лівими» силами у парламенті. Вони розгортають непримиренну боротьбу проти «більшості». У результаті протиріч, новообраний парламент опиняється недієвим та розколюється. Більшість залишає стіни Верховної Вади і переходить працювати до п риміщення Українського дому. 21 січня 2000 р. там приймається рішення про відкликання Голови Верховної Ради та його заступників. Невдовзі ці посади були віддані І. Плющу (голова), В. Медведчуку (перший заступник) та І. Гавришу (заступник). Втрата посад керівників парламенту фактично вибила з-під ніг землю у лівих сил та змусила піти на поступки.

Остаточне формування парламентської більшості, налагодження її співпраці із Президентом стабілізувало соціально-економічний розвиток України. Уряду вдалося прийняти бездефіцитний бюджет, розпочати ліквідацію заборгованостей по заробітній платі. Однак у політичній сфері початок ХХ ст. приніс «касетний скандал», акції «Україна без Кучми» та ін.

Черговий сплеск політичної боротьби розгорнувся у 2002 р. Вибори до Верховної Ради спровокували неабиякий ажіотаж. Вони проводилися за мажоритарно-пропорційною системою та характеризувалися підвищеною активністю політичних сил. У 2002 р. на політичній арені з’являються від центристів блок «За єдину Україну», від правих сил – «Наша Україна», а також самостійно виступило об’єднання «Блок Юлії Тимошенко». Ліві партії так і не спромоглися об’єднатися через амбіції власних лідерів. Ці блоки спиралися на представників великого капіталу, що фінансували їхні перегони.

Загальну перемогу здобула «Наша Україна». Вона набрала найбільшу кількість голосів, але сформувати більшість у парламенті вдалося блоку «За єдину Україну». Він об’єднав навколо себе 9 груп та партій, а спікером обрав В. Литвина. Опозицію формують «Наша Україна», «БЮТ», СПУ, час від часу їх підтримує КПУ. Перші роки роботи позначаються протистоянням між більшістю, опозицією та Президентом. Висуваються вимоги перетворити Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку, а також покращити соціально-економічне життя населення.

Політична криза в Україні 2004 р.

Вирішальним моментом цього протистояння став 2004 р. В історії він отримав назву «Помаранчева революція», став кульмінацією політичного життя України та завершився приходом до влади В. Ющенка. Такі зміни кардинально позначилися на розвитку України. Після інавгурації по всій країні розпочалося формування оновлених органів влади. Прем’єр-міністром було призначено Ю. Тимошенко, головою Ради національної безпеки України – П. Порошенка, спікером Верховної Ради – В. Литвина. Працюючи над реалізацією передвиборчих обіцянок, нове керівництво збільшує заробітну плату, пенсії, інші соціальні виплати. Утім, розвивалась інфляція, збільшувався зовнішній борг. Зміна зовнішньополітичного вектору на Захід негативно відбилася на вартості газу та нафти. Ці проблеми врешті-решт спровокували невдоволення серед населення та розкол самого помаранчевого табору. У зв’язку з цим, уряд Ю. Тимошенко йде у відставку, склавши повноваження Ю. Єханурову. Головна причина – посилення боротьби за пост прем’єр-міністра через зростання ролі цієї посади відповідно до нових змін у Конституції. Не слід забувати і про чергові вибори до Верховної Ради 2006 р.

Особливість перегонів 2006 р. полягала у тому, що вони відбувалися уперше на пропорційній основі. Головними претендентами стали Партія регіонів, «Наша Україна», Блок Ю. Тимошенко, Соціалістична та Комуністична партії. Саме ці політичні сили і посіли місця в парламенті. Згідно з результатами голосування, більшість голосів здобула Партія регіонів (186 мандатів). Однак парламентська більшість була сформована між Блоком Юлії Тимошенко, Народним союзом «Наша Україна» та Соціалістичною партією України. Проте існуючи на папері, в житті результатів своєї діяльності вона так і не показала. Політичні чвари між союзниками не змусили на себе довго чекати та призвели до її розпаду. Відразу після цього було сформовано нову більшість між Партією регіонів, Комуністичною та Соціалістичною партіями. Як результат, новим прем’єр-міністром став В. Янукович. За час його керування відбувається повернення до централізованого управління економікою, перегляду газових контрактів із Російською Федерацією. Однак конфліктність відносин між гілками влади давалася взнаки. Не маючи змоги знайти компроміс, 2 квітня 2007 р. Президент України В. Ющенко розпустив Верховну Раду (парламент) України та підписав указ про дострокові парламентські вибори в Україні, які мали відбутися 27 травня 2007 р. З часом вони були перенесені на 24 червня 2007 р. Парламент і Кабінет Міністрів назвали цей указ неконституційним і не виділили кошти на вибори. Парламент продовжував проводити засідання, але Президент вважав їх недійсними. Указ було оскаржено в Конституційному Суді України, який унаслідок різних юридичних причин так і не прийняв рішення по суті цієї справи.

Віктор Ющенко заявив, що може призупинити постанови і відкласти день виборів, аби парламент затвердив деякі важливі законопроекти, зокрема, законодавство про вибори, опозицію та функціонування парламенту. Врешті-решт було досягнуто домовленості між основними політичними силами, внаслідок яких парламент на декілька днів відновив роботу при визнанні Президентом цього факту, а дата виборів змістилася на 30 вересня. Результати нових виборів змінили співвідношення сил у Верховній Раді. Хоч Партія регіонів і отримала найбільшу кількість голосів, парламентську більшість було сформовано Блоками Ю. Тимошенко та «Наша Україна – Народна самооборона». Прем’єр-міністром стала Ю. Тимошенко. Період її керування позначається складними випробуваннями, такими як світова економічна криза, зменшення темпів розвитку економіки, зростання цін на енергоносії. Ці труднощі загострили відносини між колишніми союзниками, які на президентських виборах 2009 р. пішли окремо один від одного (В. Ющенко та Ю. Тимошенко). 7 лютого 2010 р. відбувся другий тур президентських виборів, на яких перемогу здобув В. Янукович.