12.5 Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини

Перша світова війна, розпад Російської та Австро-Угорської імперій, революції, громадянська боротьба призвели до розпорошення українських земель. На більшості українських територій було встановлено радянську владу, Західна Україна відійшла до Польщі, Північна Буковина та Бессарабія – до Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини.

Перебування українських земель у складі Польщі

Протягом 1918-1920 рр. у складі Польщі опинилась більша частина західноукраїнських земель: Закерзоння, Галичина, Волинь, Західне Полісся та Західне Поділля. На цих землях проживало близько 6 млн. українців. Право суверенітету Польщі над цими територіями було визнано 14 березня 1923 р. Радою послів Англії, Франції, Італії і Японії. Однак такому рішенню передувала широкомасштабна кампанія щодо дотримання національно-культурних прав українців. Так 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції Варшава зобов’язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) визнавала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початковій школі. Прийнятий 26 вересня 1922 р. закон надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Однак ці гарантії лишалися на папері.

Перебуваючи при владі, польський уряд народної демократії відстоював в українському питанні «інкорпораційну» програму. Її суть полягала в окупації західних земель України, Білорусії та Литви, примусовій полонізації народів, що проживали там, та створенні однонаціональної польської держави. Українців спеціально розколювали на окремі групи (лемки, бойки, галичани, волиняни) та переконували у тому, що вони результат русифікації, а не нація. З цією метою заборонялося вживання назви «Україна». Населення іменувалось «русини», а вся територія – «Східна Малопольща». Відбувався наступ на українську мову. Новий закон від 31 липня 1924 р. оголосив державною мовою польську. Розпочалася ліквідація українських шкіл. Якщо в 1912 навчальному році тут діяло 2 418 українських шкіл, то в 1927 р. – лише 845, а 1937 – 352. На Волині протягом цього часу кількість шкіл зменшилася із 440 до 8. Одночасно посилювався наступ католицизму. Із 389 православних церков на Волині з 1914 р. до 1939 р. вцілила лише 51. Особливо загострилися міжконфесійні відносини на Холмщині та Поліссі, де місцеве населення силою примушували приймати католицьку віру. У такій ситуації опор ою в розвитку української культури в Галичині була УГКЦ на чолі з митрополитом А. Шептицьким. 1931 р. у Львові Шептицький заснував Церковний музей, якому передав 10 тис. предметів з особистої колекції. На 1939 р. в Галичині УГКЦ мала 4 400 церков, 127 монастирів, 5 духовних семінарій, Богословську академію, 9 періодичних видань.

Намагаючись підпорядкувати собі українські землі в економічному плані, Польща відводила їхньому населенню роль споживача товарів, які вироблялися в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили (розподіл на Польщу «А» і Польщу «Б»). Це негативно впливало на економічний розвиток краю, де промисловість перебувала в зародковому стані. Її основу становили ремісничі майстерні та невеликі підприємства. Найбільшого розвитку набули лісова та хімічна промисловість, що пов’язувалась із видобутком нафти. Такі сфери, як машинобудування, металургія, легка промисловість не розвивались. На чотири воєводства – Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське – доводилося 25% території і 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. При цьому робітники піддавались нещадній експлуатації. Їм платили в 1,5-2 рази менше, ніж у центрі країни, відповідно гірше забезпечувались і умови їхньої праці. Усіляко гальмувалася можливість розвитку приватного середнього підприємництва.

Не в кращому становищі перебувало і сільське господарство. Малоземелля, слабкий розвиток промисловості створювали проблему аграрного перенаселення. У 1921 р. питома вага малоземельних селянських господарств (до 5 га) у Західній Україні становила 81,1 %, а в Центральній Польщі – 53,7%. Усе це ускладнювалося так званим осадництвом, коли кращі землі, вилучені у поміщиків, віддавалися полякам, переважно відставним військовим. Осадники мали сприяти ополяченню українців і в разі потреби виконувати каральні функції. Упродовж 1919-1929 pp. 77 тис. осадників отримали тут понад 600 тис. га землі. Це призводило до втрати землі українцями та їхньої еміграції за кордон. У 1925-1938 рр. Західну Україну покинуло 370 тис. осіб, з яких понад 200 тис. виїхало до США і Канади. Усе це погіршувало і без того складні відносини українців з поляками. У 30-х рр. ХХ ст. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські маєтки.

Утиски поляків лише посилювали боротьбу українського народу за свої права. У 1921 р. у Львові був заснований Український таємний (катакомбний) університет. Він мав філософське, правове та медичне відділення, 54 кафедри, 1 258 студентів. Заклад проіснував до 1925 р. У 1922-1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа. У 1928 р. Львівську греко-католицьку семінарію було перетворено на Богословську академію. Продовжувало діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка. До його складу входило 200 науковців, зокрема літературознавці М. Возняк, В. Гнатюк, історики І. Крип’якевич, С. Томашівський та ін.

Певних змін політика уряду зазнала після приходу до влади у травні 1926 р. Ю. Пілсудського. Відтепер державна стратегія Польщі базувалася на ідеї відновлення державності «від моря до моря», переходу до політики державної асиміляції національних меншин і ві дмови від національної асиміляції, особливо мовної. З цією метою у 1926 р. було створено спеціальний відділ національностей, а в березні 1934 р. почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики. Українським промисловцям дозволялося отримувати кредити на вигідних умовах. У відповідь найчисленніша українська партія УНДП у жовтні 1935 р. взяла курс на нормалізацію польсько-українських відносин. Лідер УНДП В. Мудрий був обраний одним із п’яти віце-маршалів сейму.

В економічній сфері протидія гальмуванню розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух. Якщо в 1921 р. в Галичині діяло 580 кооперативів, то в 1939 р. їх було близько 4 тис. На посилення тиску з боку польської влади українці відповіли нелегальними формами боротьби. Якщо у 1922 р. в Західній Україні відбулося лише 59 страйків, то в 1934-1939 pp. – 1 118. З весни 1930 р. посилилися виступи селян. Тільки на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 000 антидержавних виступів, зокрема 160 збройних. Відповіддю уряду була кампанія пацифікації – умиротворення за допомогою поліції та війська. Під час екзекуцій селян змушували вигукувати: «Хай живе маршал Пілсудський» або співати «Єще Польска не згінєла». Жорстоким репресіям було піддано 800 сіл, 1 739 осіб було заарештовано. У 1934 р. для арештованих українців поляки створили концтабір в Березі-Картузькій. Цього ж року відбувся процес над членами Організації українських націоналістів у Варшаві (С. Бандера, М. Лебідь, Я. Карпинець), яких засудили до довічного ув’язнення. Усе це зумовлювало різку радикалізацію діяльності українських політичних сил, уособленням якої стала діяльність ОУН. Ця організація утворилась у Відні в січні 1929 р. Її лідером був Є. Коновалець. Після його вбивства агентом НКВС у 1938 р. ОУН очолив А. Мельник. У 1940 р. частина членів ОУН на чолі із С. Бандерою виступила проти політики Мельника, і це призвело до розпаду ОУН на ОУН (бандерівців) та ОУН (мельниківців). Напередодні Другої світової війни ОУН нараховувала 20 тис. осіб. Вдаючись до тактики саботажу і терору, вона намагалася стимулювати в українському суспільстві стан постійного революційного піднесення і підтримки антипольських протестів.

Діяльність згаданих вище політичних об’єднань доповнювалась активністю українських молодіжних та культурно-просвітніх організацій. У 1921 р. було відновлено «Пласт», «Сокіл» та «Луг» (колишня «Січ»). Діяли українські культурні товариства «Рідна хата» (на Холмщині і Підляшші), «Рідна школа» (100 тис. членів; створення приватної мережі українських шкі л: 40 гімназій, ліцеїв та ПТУ на 1938 р.). Найбільшою серед них була «Просвіта». У ній нараховувалось до 0,5 млн. членів, 84 філії, 3 208 читалень, 2 065 театральних гуртків, 1 105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртків «Молодої Просвіти».

Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини

Не кращим було становище українців, що опинилися під владою Румунії. У 1918 р. вона захопила Бессарабію та Північну Буковину. На цих територіях проживало близько 790 тис. українців, що становило 4,7 % населення Румунії. З 1919 р. до 1928 р. тут діяв військовий стан. Протягом цього часу було ліквідовано самоврядування громад, державною мовою оголошено румунську, переведено на неї всі географічні назви, зокрема населені пункти, імена та прізвища, знищено україномовні школи та інші навчальні заклади, заборонено ввезення україномовної друкованої продукції та вживання української мови у громадських місцях.

Румунізація культурного життя українців поєднувалася з економічним тиском. Румунський уряд розглядав українські землі як сировинний придаток. Через це на Буковині протягом 1922-1929 рр. було закрито 85 промислових підприємств і майстерень. Загалом кількість підприємств на Буковині до 1935 р. скоротилася навпіл, а в Акерманському та Ізмаїльському повітах – більш ніж на чверть. Не кращою була ситуація у сільському господарстві. Розміри селянських наділів в українських повітах Бессарабії зменшилися майже в три рази. Причина полягала в тому, що українські землі активно роздавалися румунським офіцерам (тривала прискорена румунізація краю). Одночасно відбувалось постійне зростання орендної плати. В результаті, наприклад, в Акерманському повіті, з 26 567 наділених землею селян понад 48% змушені були відмовитися від наділів. У 1932 р. українські селяни опинилися під загрозою голоду.

Не бажаючи миритися із такою ситуацією, українці роблять декілька спроб звільнитися із-під опіки Румунії (Хотинське повстання 1919 р. та Татарбунарське від 16 вересня 1924 р.), що завершуються політичним процесом «500» (1925 р.). Хоч ці спроби і були невдалі, вони змусили румунську владу переглянути свою політику щодо українців. Сприяли цьому також прихід до влади ліберальних сил та стабілізація економіки.

У 1926-1933 pp. настав період лібералізації. У 1926 р. було формально дозволено українську освіту, 1927 р. припинено утиски української культури, 1928 р. скасовано військовий стан. Почали створюватися українські громадські організації, зокрема молодіжні в Північній Буковині. Це товариства «Чорноморець», «Запорожжя», «Залізняк», спортивне «Мазепа», студентське «Зоря», культурно-спортивне «Буковина». У 1927 р. у Північній Буковині була створена єдина легальна Українська національна партія, на очолі із Залозецьким (УНП). Вона видавала газету «Рада» та брала участь у парламентських виборах (у 1928 р. УНП провела 2 послів і 1 сенатора в румунський парламент). Нелегально діяли осередки ОУН (місцевий провід ОУН очолювали О. Забачинський, С. Никонович, Іван та Петро Григоровичі, Л. Гузар та ін.). У 1929 р. було створено напівлегальну організацію «Визволення», яка мала прорадянську спрямованість і виступала за приєднання Буковини та Бессарабії до СРСР.

Однак уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було запроваджено надзвичайний стан, а впродовж 1933-1935 pp. парламент Румунії прийняв кілька реакційних законів, серед яких і про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранці (таємної поліції). У 1937 р. в Румунії встановилася профашистська диктатура, відновлено військовий стан, пр оведено два судові процеси над членами ОУН. Конституція 1938 р. позбавила українців громадянських прав, посилилася румунізація. В економічному плані українські землі постійно залишалися сировинним та аграрним придатком Румунії. Кооперативний рух був практично знищений.

Становище українців Закарпаття було кращим порівняно з Польщею чи Румунією. З падінням Австро-Угорської імперії довгий час на міжнародній арені питання подальшої долі цих територій залишалось не визначеним. Лише 12 листопада 1918 р. в Скрентоні (США) було вирішено приєднати Закарпаття до Чехословаччини. Такому рішенню багато в чому посприяв Г. Жаткович, що очолював Американську Народну Раду закарпатських емігрантів у США. Це рішення в подальшому було закріплене Тріанонським мирним договором, згідно з яким Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою «Підкарпатська Русь». За цим договором вона мала отримати найширшу автономію.

У результаті цього до Чехословаччини було приєднано 455 тис. українців. Територія Підкарпатської Русі становила 5% усієї території Чехословаччини, на якій проживало 9% населення і було розміщено лише 0,07% виробничих потужностей. Будучи єдиною країною Європи, що намагалась підтримувати демократичні засади, уряд Чехословаччини проводив ліберальну політику щодо національних меншин. Враховуючи економічну відсталість регіону, він прагнув поліпшити стан розвитку промисловості, а заодно й соціально-економічне положення населення. З цією метою у 20-х рр. було запроваджено аграрну реформу, наслідком якої став перерозподіл серед селян земель великих угорських магнатів. Понад 32 тис. селянських господарств одержали 29 тис. га землі. Незважаючи на це, стан сільського господарства залишався тяжким. Майже 90% селянських господарств перебували у борговій кабалі банків та лихварів.

У сфері промисловості Закарпаття залишалося сировинним придатком економічно розвинутих чеських земель. Його питома вага в економіці регіону становила трохи більше 2%. Таке становище неодноразово викликало протести з боку українців. За неповні два десятиліття чеська влада змушена була 91 раз силою втихомирювати робітників і селян.

Набагато кращою була ситуація в системі культурного розвитку. Уряд активно фінансував діяльність Українського вільного університету в Празі, Сільськогосподарської академії в Подебрадах, Українського високого педагогічного університету ім. Драгоманова. Навчання у початкових школах здійснювалось українською мовою. Не чинилися перешкоди для створення та діяльності українських культурно-просвітніх установ. З 1914 р. по 1938 р. кількість українських шкіл зросла з 525 до 851, гімназій – із 3 до 11. Було дозволено обирати мову навчання. Тут вільно діяли різні українські громадські організації: «Просвіта», Асоціація українських вчителів, «Пласт» та ін. Проте чехізація все ж таки мала місце. За попередні 20 років тут було відкрито 213 чеських шкіл, 191 чеський філіал при українських та угорських школах.

Доволі активно розвивалося політич не життя. Українські партії були представлені у чехословацькому парламенті, а найвпливовішими серед них були: «русофіли» («Общество Духновича») вважали русинів частиною російського народу і хотіли приєднатись до Росії у разі повалення в ній влади більшовиків; «мадярони» (вважали русинів окремою національністю і прагнули приєднати Закарпаття до Угорщини); комуністи (входили до Компартії Чехословаччини, визнавали належність русинів до української нації, але виступали за приєднання до УРСР); «українофіли» (за об’єднання всіх українців у незалежній Українській державі). У Закарпатті діяли осередки ОУН, до яких належала більшість українофілів. Лідером українофілів був Августин Волошин.

Наприкінці 30-х рр. ситуація зазнала змін. З підписанням у 1938 р. Мюнхенського договору національні меншини, що проживали в Чехословаччині, отримали широку автономію. 11 жовтня 1938 р. статус автономної республіки було надано Закарпаттю. Відразу був створений уряд автономії, який спочатку очолив А. Бродій, а потім А. Волошин. Згідно з рішенням віденського арбітражу (2 листопада 1938 р.), південна частина Закарпаття з Ужгородом і Мукачевим переходила Угорщині. Столицею Карпатської України стало м. Хуст. Однак статус автономії вселяв надію у відновлення української державності та сприяв консолідації українських партій в Українське Національне об’єднання (УНО, виникло 18 січня 1939 р.). На виборах до Сейму Закарпаття, що відбулись 12 лютого 1939 р., воно отримало 92 % голосів. На підставі цього 15 березня 1939 р. було проголошено самостійність Карпатської України. Президентом республіки було обрано А. Волошина. Відразу ж почалося створення національних збройних сил («Карпатська Січ»), які нараховували 2 тис. вояків. Незважаючи на це, 14 березня 1939 р. Угорщина окупує Закарпаття.

Отже, становище українських земель у складі Польщі, Румунії та Чехословаччини було тяжким. Намагаючись навіки приєднати ці території до свого складу, уряди проводили жорстку національно-культурну політику, перетворювали українські землі на сировинний придаток, заганяли у кризу сільське господарство. Українці активно протидіяли цьому: брали участь у створенні різноманітних політичних організацій, виходили на вулиці міст та відкрито заявляли про свою незгоду. Частина громадян, не маючи змоги більше витримувати знущання, їхала шукати долю в інші країни. Така ситуація посилювала національно-патріотичні настрої українців та їхнє бажання до возз’єднання українських земель у складі єдиної держави.