Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Marmazova_O.I.,_Romanuha_O.M._Istoriya___Ukrayi...doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
25 Мб
Скачать
☆

14.2 Україна в умовах десталінізації

Лібералізація суспільно-політичного життя УРСР

Епоха тоталітаризму не могла тривати вічно. Суспільство, яке втомилося від страху, вимагало змін, тому після смерті Сталіна в країні розпочалися процеси, спрямовані на перезавантаження більшості сфер суспільних відносин. В історію ця епоха увійшла під назвою «відлига». Ініціаторами таких змін виступили наступники Сталіна, які посіли крісла керівників головних відомств СРСР: Г. Маленков (Голова Ради Міністрів СРСР), Л. Берія (очолив МВС та МДБ) та М. Хрущов (секретар ЦК КПРС – у 1952 р. ВКП(б) перейменовано на КПРС). Однак у своїх діях вони лише замінювали авторитаризм вождя на авторитарну бюрократію апарату. Першу спробу такого переходу було зроблено у 1953-1955 pp. За ініціативи Маленкова виноситься питання про необхідність «припинення політики культу особи». Причиною цього стала спроба державного перевороту Л. Берією. Роль М. Хрущова у придушенні заколоту була головною. Він очолив боротьбу із тоталітаризмом і у вересні 1953 р. став першим секретарем ЦК КПРС. Не зупиняючись на досягнутому, у 1955 р. М. Хрущов домагається відставки Г. Маленкова і на середину 50-х рр. стає одноосібним керівником СРСР.

Продовжуючи зміни, протягом 1953-1956 рр. Хрущов проводить ротації складу керівництва республік. У червні 1953 р. замість Л. Мельникова пленум ЦК КПУ обрав першим секретарем ЦК О. Кириченка (червень 1953 р. – грудень 1957 р.). Після призначення його секретарем ЦК КПРС цю посаду обійняв М. Підгорний, а з 1963 р. – П. Шелест. Одночасно зросла питома вага українців у самій КПУ та її керівних органах.

Значних успіхів було досягнуто в реабілітації репресованих. Цьому сприяла спеціальна Постанова Президії ВР СРСР (вересень 1953 р.). Згідно з нею, Верховний Суд СРСР отримав право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ, трійок НКВС та «особливих нарад» при НКВС-МВС-МДБ СРСР. Створювалися центральні та місцеві реабілітаційні комісії. В Україні діяло 26 комісій, які впродовж 1954 р. – початку 1956 р. звільнили 15 тис. ув’язнених. Серед них були такі письменники, як В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко. 13 березня 1954 р. Комітет державної безпеки (КДБ) було виокремлено в спеціальний о рган та позбавлено судових функцій. 1 вересня 1954 р. ліквідовувалась Особлива нарада при МВС СРСР, що мала функції військового трибуналу. У 1955 р. прийнято положення про прокурорський нагляд.

Такі зміни позитивно позначилися на подальшому розвитку суспільного життя України. Характерними рисами періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростання ролі українського чинника в різних сферах життя. Апогеєм піднесення став 1954 р. До 300-річчя Переяславської ради (1954 р.) Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економік, територіальною близькістю та тісними господарськими і культурними зв’язками між Кримом і Україною, прийняла Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Це було єдине правильне рішення, враховуючи складність ситуації на півострові.

Піком лібералізації став XX з’їзд КПРС. На його закритому засіданні було заслухано доповідь М. Хрущова «Про культ особи Сталіна». Критиці піддавалась жорстокість та необґрунтованість політики Сталіна (особливо голодомор та репресії). Однак, говорячи про вади радянського суспільно-політичного життя, М. Хрущов не зачепив суті командно-адміністративної системи, не викрив її соціальної природи, зводячи усі недоліки до культу особи. На XX з’їзді було, зокрема, реабілітовано С. Косіора, П. Постишева, Ю. Коцюбинського, Й. Якіра, В. Затонського та ін.

Продовжуючи реформаторський курс, Хрущов розширює компетенції республік і у 1957 р. надає їм право самостійно вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси. Такі зміни супроводжувалися перебудовою державного апарату, удосконаленням його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях відбулося скорочення адміністративно-управлінського апарату. Одночасно було збільшено права місцевих депутатів, надано повноваження самостійно вирішувати деякі фінансові питання.

Такі дії сприймалися неоднозначно. Вбачаючи у них загрозу дієвості партії, консервативна частина партійних функціонерів робить спробу відсторонити Хрущова від влади. У червні 1957 р. під керівництвом В. Молотова, Л. Кагановича, Д. Шепилова робиться невдала спроба державного перевороту та зняття Хрущова з посади.

Червневі події засвідчили неможливість подальшої демократизації суспільного життя. До цього додалися й масові виступи громадян. У 1958 р. в Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об’єднана партія визволення України»; у жовтні 1959 р. було придушене повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі і Одесі. З’явилися перші паростки інакомислення серед інтелігенції.

У такій ситуації влада вдається до посилення тиску. У 1961 р. приймається новий Кримінальний кодекс УРСР, у якому ст. 62 передбачалося покарання за «Антирадянську агітацію і пропаганду». Невдовзі у 1961 р. було репресовано г рупу львівських юристів (Л. Лук’яненко, І. Кандиба, С. Вірун та ін.), які збиралися агітувати за конституційний вихід України зі складу СРСР. У цьому ж році відбулося слідство над організацією «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств, що займались поширенням нелегальної літератури. Отже, лібералізація суспільно-політичного життя мала велике значення, однак вона підривала політичну стабільність Радянського Союзу, вимагаючи подальших змін.

Реформи економічної та соціальної сфер

У 50-х роках ХХ ст. УРСР посідала перше місце серед капіталістичних країн світу за рівнем виплавки чавуну, сталі, видобутку вугілля. Однак якісні показники рентабельності виробництва залишали бажати кращого. Західний світ просунувся далеко вперед щодо ефективності витрат матеріальних і трудових ресурсів. До цього додавалось диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, зниження темпів зростання продуктивності праці тощо.

Враховуючи це, керівництво країни бере курс на реформування економіки. У лютому 1957 р. було ліквідовано більшість галузевих міністерств і організовано замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. В Україні їх налічувалось 11. До 1957 р. під контроль раднаргоспів було передано понад 10 тис. підприємств, що становило 97 % заводів республіки (1953 р. – лише 34 %). У результаті таких змін протягом 1953-1956 pp. бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права України, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, використання капіталовкладень тощо.

Реформатори були переконані, що заміна централізованого керівництва місцевим забезпечить зростання ефективності роботи підприємств, впровадження досягнень науково-технічного прогресу. Проте побудова управління промисловістю по вертикалі або горизонталі аж ніяк не торкалася суті господарського механізму.

Продовжували створюватись нові потужні промислові комплекси, особливо на Півдні України (завод важких пресів і завод бурякозбиральних комбайнів у Дніпропетровську, завод вантажних автомобілів у Кременчуці, найбільший у світі ракетобудівний комплекс у Дніпропетровську – Південмаш). Зростала експлуатація мінеральних ресурсів країни. Окрім вугільних басейнів Донбасу, освоювались нові поклади цього мінералу у Львівській, Волинській та Дніпропетровській областях. Вводились до експлуатації газові родовища Полтавської (Радченківське) та Харківської (Шебелинське) областей. В Україні випускали найбільші у світі суховантажі та рибальські траулери (Миколаїв), реактивні пасажирські літаки АН-24 (завод ім. Антонова у Києві). Республіка поринала у гігантоманію.

Не менше експериментів відчуло на собі сільське господарство. Загальний план дій у цій сфері було затверджено восени 1953 р. на пленумі ЦК КПРС. Він передбачав посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у виробництві, з більшення закупівельних цін на зерно в 7 разів, картоплю – 8, продукти тваринництва – 5,5 рази; створення умов для розвитку особистого господарства селян; списання усіх заборгованостей; підвищення освітнього рівня керівників сільськогосподарського виробництва. Якщо в 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3 %, середню спеціальну – 19 %, то 1960 р. 65,5 % керівників колгоспів мали вищу та середню спеціальну освіту. Протягом п’яти років в Україні спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва. Однак воно тривало доти, поки держава вкладала в цю галузь кошти. Це був період найбільшого піднесення. Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 pp. порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Валовий збір зерна в Україні зріс майже на 20 %, цукрових буряків – удвічі, виробництва м’яса – більш як у два рази, молока – втричі.

Такий успіх був помпезно відзначений у всьому Союзі. Лише в Україні 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Але поза офіційними виступами відбувалися зворотні процеси. У 1955 р. розпочався наступ на селянські присадибні господарства. У 1956 р. встановлювався грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах та робітничих селищах. Внаслідок цього, за 1954-1964 pp. поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників скоротилося на 14 %, свиней – на 20 %, овець і кіз – на 53 %.

Намагаючись довести вірність обраному курсу та інтенсифікувати розвиток сільського господарства, влада вдається до реалізації деяких масштабних проектів. Першим з них стало освоєння цілинних земель Казахстану. Його суть полягала в розоренні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28-30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагома роль у цьому покладалась на Україну. Вона мала забезпечити частину матеріальних та людських ресурсів. Лише протягом 1954-1956 pp. за комсомольськими путівками з республіки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Доцільність проведення таких дій ставилася під сумнів багатьма членами партії. Вони вбачали більшу ефективність вкладення коштів у збільшення рентабельності чорноземних районів України та Росії. У підсумку компанія зазнала провалу. Перші врожайні роки швидко змінилися на неврожайні, а плодючий шар ґрунту був вивітрений, надовго позбавивши ці території сільськогосподарського потенціалу.

Не кращою була ситуація і в реалізації «кукурудзяної програми». У червні 1954 р. з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом розширити посіви кукурудзи. Як наслідок, у 1955 р. посіви кукурудзи зайняли в Україні 5 млн. га. Після візиту М. Хрущова до США у 1959 р. кукурудзяна епопея набрала ще більших обертів. Неврахування кліматичних особливостей, технологій її вирощування дорого обійшлися СРСР. У 1961 р. колгоспи та радгоспи республіки «за порадою товариша Хрущова» виділили 3 млн. га кращих земель під посіви кукурудзи. Однак одержаний результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам. Країна опинилась перед загрозою продовольчої кризи. Щоб не допустити цього, у 1963 р. СРСР вперше закуповує зерно за кордоном.

Остаточно дестабілізувала розвиток сільського господарства СРСР надпрограма у тваринництві. Її зміст полягав у тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США у виробництві м’яса, масла і молока на душу населення». Програма була висунута навесні 1957 p., а вже у 1958 р. частина керівників радгоспів та колгоспів у прагненні вислужитись перед центром почала масово забивати худобу та звітувати про перевиконання плану. У результаті такої безгосподарності було підірвано базу тваринництва і втрачено темпи приросту. Як наслідок, виробництво продукції тваринництва в республіці 1964 р. скоротилося до 92 % від рівня 1958 р.

Рятуючи ситуацію, влада вдається до структурних змін та розгортає кампанію щодо укрупнення колгоспів, надання їм більшої господарської самостійності, реорганізації МТС у РТС (ремонтно-технічні станції). Згідно з цими нововведеннями, колгоспи мали викупити техніку, яка перебувала на балансі МТС, і замкнути на собі увесь виробничий цикл. Однак не маючи достатніх коштів для цього, вони втягнулись у боргову яму. Лише у 1964 р. Держбанк списав заборгованість колгоспів, але на цей час більшість техніки була викуплена. Внаслідок лихоманки реформ, з 1958 p. у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65 %, то з 1958 до 1964 р. – лише на 3 %. Наприкінці 1963 р. М. Хрущов, усвідомивши безперспективність своїх спроб забезпечити стійке зростання сільського господарства, зробив крутий поворот в аграрній політиці партії. Рішенням двох пленумів ЦК КПРС (грудень 1963 р. та лютий 1964 р.) він заклав основи курсу на інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва. Але ліміт часу, що відвела Хрущову історія, через кілька місяців був вичерпаний. У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС його звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК і Голови Ради Міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва.

Значно більший успіх М. Хрущов досяг у реформуванні соціальної сфери. Протягом його правління зросли прибутки населення. Лише за період 1951-1958 pp. вони збільшилися на 230 %. У 1956 р. на 30 % зросли зарплати, 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, що забирали майже 10 % заробітків трудящих. У 1960 р. скорочено робочий день і запроваджено п’ятиденний робочий тиждень, встановлено 6-годинний робочий день для підлітків, знижено пенсійний вік. Одночасно вводилися соціальні виплати: лікарняні, декретні, пенсії. Серйозні зміни відбулися на селі. Поліпшенню становища селян сприяло запровадження оплати праці (1956 р.), пенсій (1964 р.) та введення паспортів. Значних розмірів набуло житлове будівництво. Якщо протягом 1918-1940 pp. у республіці було введено в дію 78,5 тис. м загальної (корисної) площі, то за 1956-1965 pp. – понад 182 тис. м. Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн. осіб. У побут багатьох сімей увійшла побутова техніка – телевізори, магнітофони, пральні машини.

Розвиток культури. Зародження дисидентського руху

Продовжувався стрімкий розвиток освіти, науки, культури. В освіті відбулося зростання у 2 рази кількості шкіл; посилення її спеціалізації; поєднання принципів загальноосвітнього і політехнічного навчання. У 1959 р. прийнято новий закон «Про освіту». Відтепер батьки отримували право самостійно обирати мову навчання для своїх дітей. Це рішення стало інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва. У 60-х роках в обласних центрах і Києві українські школи становили 28 %, російські – 72 %, в інших містах відповідно – 16 % і 84 %. Виступаючи проти цього, М. Рильський та М. Бажан у 1958 р. в газеті «Правда» опублікували статтю «В ім’я людини», де піддали критиці русифікаторську політику в системі освіти. Подібну резолюцію було прийнято і у лютому 1963 р. у Києві на науковій конференції з питань культури української мови. Там ішлося про неприпустимість звинувачень інтелігенції в буржуазному націоналізмі, витіснення української мови зі школи, введення політики «двомовної нації».

Творчу активність українських літераторів і театралів стимулювала поява суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт». Значний прорив було зроблено у сфері науки. У 1964 р. збудовано найбільший прискорювач електронів, 1961 р. створено перші штучні алмази, 1964 р. В. Глушко отримав Ленінську премію за серію праць з теорії цифрових автоматів.

Проте найбільшого значення мала поява молодої генерації «шістдесятників», яких репрезентували письменники Л. Костенко, В. Симоненко, Ю. Бадзьо, літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти В. Чорновіл, М. Осадчий, художники П. Заливаха, А. Горська та ін. Початок відлиги у літературі пов’язують із статтею О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», що вийшла 1955 р. У ній автор закликав розширювати творчі межі соціалістичного реалізму. Послаблення ідеологічного контролю відразу було використане творчою молоддю, що організовувалось у різноманітні клуби, найвідомішими з яких стали Клуб творчої молоді «Сучасник» у Києві (1959 р.) та «Пролісок» у Львові (1962 р.). Контроль влади дещо обмежився, але не зник. У 1962 і 1963 роках М. Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва, на яких були розкритиковані прояви «формалізму та абстракціонізму». Пізніше критиці була піддана творчість Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча та ін. У 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову, в якій визнав неправильною і однобокою оцінку опери К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

Активна діяльність молодої генерації інтелігенції сприяла формуванню перших груп інакодумців – дисидентів. Використовуючи мирні форми протесту, вони виступали за зміну суспільно-політичного устрою СРСР. Оскільки їх вимоги становили пряму загрозу комуністичному режиму, влада одразу взялася за їх ліквідацію. У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), о рганізованою 1959 р. Л. Лук’яненком. УРСС ставила за мету вихід УРСР зі складу СРСР. Подібні позиції відстоювали Об’єднана партія визволення України, що існувала протягом 1953-1959 рр., Український національний комітет, Український національний фронт. Продовжуючи знищувати будь-які прояви інакомислення, у 1961 р. в Донецьку організовується судовий процес над групою громадян, що очолював Гайовий. У 1962-1964 рр. у хвилю арештів потрапляють Мороз, Світличний, Григоренко, Заливаха, Караванський. На знак протесту у 1965 р. І. Дзюба видає працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». У ній автор засудив практику нехтування громадянськими правами народу.

Отже, суспільно-політичне життя українського народу проходило складний процес трансформації. Наростання тиску влади призводило до обурення та поширення ідей дисидентства, формування із кіл інтелігенції лідерів руху, переростання його із суспільно-літературного у політичний.