1.3 Кочовики раннього залізного віку (кіммерійці, скіфи, сармати)

Кіммерійці

З відкриттям та поширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася нова епоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Залізний вік в Україні розпочинається із ІX ст. до н.е. та пов’язується із приходом кіммерійців. Це були іраномовний народ, перший народ Східної Європи, ім’я якого було зафіксовано у різноманітних писемних джерелах і дійшло до нашого часу. Вперше вони згадуються у «Одіссеї» Гомера. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» – головній праці грецького вченого Страбона.

Кіммерійці були першим народом, який уповні пристосувався до екологічних умов східноєвропейських степів та завдяки кочовому способу виробництва максимально використовував наявні тут природні ресурси, передусім багаті пасовиська. Вони створили першу власне кочову культуру в цьому регіоні, яка органічно співвідносилася з довколишнім середовищем. Основою їхнього господарства було кочове скотарство, провідна роль у якому належала конярству, що забезпечувало «засобами пересування» кіммерійських воїнів і пастухів.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва із болотяних руд, а також металообробку, яка допомогла кардинально поліпшити озброєння кінних дружин. Велику роль у житті кіммерійців відігравали війни.

Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії до станово-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.

В духовному плані кіммерійська культура широко представлена курганними похованнями. Поширені вони від Дунаю (Істру) до Волги (Араксу). Виділяють два види культури Кіммерійців: чорногорівська та новочеркаська. На перших етапах свого розвитку кіммерійці ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя, збруя, а жінок – золоті та бронзові прикраси, намисто, глиняний посуд. На новочеркаському етапі поховальний обряд зазнав істотних змін: з'явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев'яним дахом, поставленим на дерев'яні стовпи.

Кочове життя і войовничість кіммерійських племен позначилися на всіх гранях їхнього життя, зокрема і на зовнішньому вигляді. Збереглося декілька зображень кіннотників. Вони зодягнуті у зручні для вершників вузькі штани, м’які черевики та короткі свити. Головні убори – високі гостроверхі шапки-башлики та досить невеликі убори з широкою тулією.

Специфіка кіммерійського буття відбилася й у матеріальній культурі – насамперед за рахунок розробки першокласних для свого часу зразків озброєння і спорядження бойового коня. Головною зброєю був потужний далекобійний лук зі стрілами, до яких прилаштовували бронзові дволопатеві вістрі.

У ближньому бою кіммерійці застосовували мечі, повністю виготовлені із заліза або споряджені бронзовими руків’ями. Їхня довжина часом перевищувала 1 м. Металурги цієї доби могли виготовляти як просте крицеве залізо, так і високовуглецеву сталь, а ковалі добре володіли основними прийомами своєї професії. У посуді стали переважати кубки.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер – складні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів і деталі вуздечки. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати, що у багатьох варіантах комбінувались одне з одним. Найкращім прикладом кіммерійського геометричного стилю є різьблені кістяні прикраси вуздечки з кургану розкопаного поблизу с Зольне у Криму. Найбільш відомим є саркофаг у кіммерійському похованні на Самарському водоймищі (поховання № 5). Там було знайдено фрагмент дерев'яної орнаментальної різьби саркофага із чітких геометричних ромбів.

Еволюція кіммерійської культури була порушена новою хвилею кочовиків зі сходу – скіфів, з якими пов'язаний наступний етап історії України.

Скіфи

У VII ст. до н.е. кіммерійців змінюють північно-іранські племена скіфів. Скіфське царство VІ – ІІ ст. до н.е. – протодержавне утворення. Про його географію, історію, населення ми дізнаємось від Геродота, який у V ст. до н.е. відвідав Ольвію та присвятив опису Скіфії значну частину ІV тому свого відомого твору «Історія». «Батько історії» вважав, що прабатьківщина скіфів знаходилась десь на схід від кіммерійської землі. Але під тиском іншого кочового народу – массагетів, яких більшість античних авторів розміщувала у пустельних районах на схід від Каспійського моря, скіфи покинули свої рідні місця й рушили на захід. Початок VII ст. до н.е. стає відправної точкою скіфської історії.

До складу Скіфії, окрім іраномовних племен, входили різні за походженням народи. Геродот називає наступні народи та племена: над Бугом – скіфи-скотарі, між Бугом та Дніпром – скіфи-хлібороби, на південь від них – скіфи-кочовики, між Дніпром та Доном – царські скіфи. Головними видами занять було: металургія, скотарство, війна.

Скіфи-скотарі випасали худобу, перекочовували зі своїми стадами з місця на місце, в залежності від пасовиськ. На думку більшості вчених, під скіфами-хліборобами виступають праслов’янські племена. Вони вели осілий спосіб життя і займалися лише землеробством. Для захисту від нападів скіфів праслов’яни будували укріплені городища: Трахтемирове (площа понад 500 га), Мотронинське (понад 200 га), Ходосовське (понад 2 000 га), Бельське (понад 4 000 га) та ін. Вражає не лише площа цих поселень, а й міцні укріплення: вали були 8 м висотою та 30 м товщиною. Характер будівель був оборонний. Крім валів робили рови і частоколи. Городища, що з’являються трохи пізніше переймають традиції забудови античних міст.

Кінець VII – початок VI ст. до н.е. є часом найвищого розквіту скіфської культури в степових районах Передкавказзя. Сприяли цьому чисельні походи у Передню Азію, які були невичерпним джерелом збагачення скіфів. Але зміцнення Мідії і ліквідація панування скіфів, а потім і повне їх вигнання з цього регіону негативно вплинули на розвиток скіфського суспільства, оскільки позбавили його вагомої частки додаткового продукту у вигляді ремісничих виробів та продукції землеробства. Скіфи першими серед кочових народів відчули на собі притягальну силу Нижнього Подніпров’я як ключового пункту, що давав можливість використовувати всі вигоди транзитної торгівлі. Цим пояснюється і переміщення основного ядра скіфських племен з Передкавказзя на територію українського Лісостепу. За Геродотом, наприкінці VI ст. до н.е. скіфи вже міцно утримували степи між Дунаєм і Доном. Проте на них чекало тяжке випробування – велика війна із військом Дарія І.

Наприкінці VI ст. до н.е. (514-512 рр.) перський цар Дарій вирушив на скіфів війною. Причинами походу були: приборкання непокірних степовиків, забезпечення недоторканності північних кордонів Персії, поширення її влади на північно-причорноморські землі. Армія Дарія була величезною і багатомовною, поділялася на піше військо та кінноту. Основу її складали самі перси. Скіфи не тільки мобілізували всі сили, а й звернулись по допомогу до сусідів. За стратегічним задумом скіфських воєначальників, їхнє військо мало уникати відкритого двобою з перською армією і, поступово відходячи углиб рідних степів, знищувати на своєму шляху криниці, джерела та пасовиська.

Багатоденні переходи по безкраїх та незнайомих степах виснажували перську армію. Чимало клопоту завдавали їй рухливі скіфські загони, які знищували невеликі підрозділи персів та їхніх постачальників. Боротися з цими загонами було досить важко. Військо Дарія І дедалі слабшало. За легендою, Дарій одержав від скіфів дивні дари: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Один з його радників пояснив це так: «Якщо перси, ви не станете птахами і не полетите в небо, або мишами і не заховаєтесь у землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетесь до себе, вас загублять оці стріли». Подальші події довели правоту цих слів. Дарій І був змушений змиритися з поразкою й покинути скіфські землі із залишками своєї армії. Так ганебно закінчилася спроба могутньої Перської імперії підкорити народи Північного Причорномор’я. Ця перемого небувало піднесла військово-політичний авторитет скіфів і справила великий вплив на подальшу консолідацію Скіфії.

Найвищий розквіт Скіфії відбувається у V–ІV ст. до н.е. Наочним символом сили скіфського об’єднання є так звані «царські кургани» - величезні поховальні пам’ятки його володарів та вищої скіфської знаті. Найбільші й найбагатші за поховальним інвентарем кургани розташовані в двох районах східноєвропейського степу — на території Ставропільщини та Прикубання (кургани поблизу хутора Красне Знам'я, Келермеський, Костромський, ранні Ульські кургани) і Нижньому Подніпров'ї (кургани Олександропольський, Солоха, Огуз, Краснокутський, Чортомлик та ін.). Центральне поховання було зазвичай чоловічим, померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах катакомб поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику виявлено близько 4 тис. прикрас із золота, у Товстій Могилі – 600). Не виключено, що курганні насипи прикрашались скульптурами, так званими «скіфськими бабами», характерними ознаками яких є зображення схематизованих приземистих головастих людських постатей із «буйними» зачісками, бородами, вусами, озброєних луками, бойовими сокирами, акінаками тощо. Верхівка кургану здебільшого становила площину, яка використовувалась для поминальних ритуалів – тризн. Основною відмінністю поховань від попередніх наявність прикрас із «скіфським звіриним стилем». При випростаних кістяках лежали стріла, кінь, золоте намисто, золоті пластинки. Унікальним курганом цього часу є Ульський (на Кубані). У дерев'яній гробниці знайдено лише кам'яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки двох биків, по обидва боки від нього – 360 кістяків коней.

Поховання скіфів засвідчують процес суспільного розмежування. Верхівку становили царі, їхні двори і військові дружини та жерці, що зосереджували у своїх руках не тільки владу, але й багатства, одержувані з воєнної здобичі й торгівлі. Вождями племен були племенні царі й полководці, підпорядковані царям царських скіфів. Влада царів, спершу трьох, згодом одного, була деспотична і спадкова, обмежена тільки радою вождів союзних племен або й усього війська (народних зборів). Родовий устрій скіфів був виразно патріархальний.

Потреби зовнішньо експлуататорської діяльності висували на перший план воєнний аспект адміністративно-воєнної функції скіфської держави, що об’єктивно вимагало консолідації скіфських племен і концентрації влади у руках скіфської аристократії. Посилення центральної влади не тільки породжувало жорстокі форми міжетнічної експлуатації, а й певною мірою переносило ці відносини усередину самого кочового суспільства.

Значного поширення в скіфів мала релігія. Вона була дуже схожа із грецькою, оскільки грецькі міфи були популярними в поліетнічних містах Північного Причорномор'я, де постійно відбувався процес синкретизації "міфів" та божеств Скіфії й античної Греції. Скіфські божества персоніфікували природні стихії, космічні явища і родючість землі. Найбільш шанованою з усіх божеств була Табіті – богиня царського вогнища (тотожна грец. Гестії), після неї – Папай («батько») (відповідав грец. Зевсові), дружиною якого була Апі («земля», в сучасних тюркських мовах апа – мати) (ідентична з грец. Геєю); грец. Аполлонові відповідав скіфський Гойтосір, Афродіті – Аргімпаса (Артімпаса), Посейдонові – Тагімасад. Скіфи шанували також бога-героя на ім'я Таргітай, що його подвиги, як вважають деякі дослідники, стали подвигами Геракла, також він відповідав грец. Аресові, та іншим.

У скіфських житлах були хатні святилища й жертовники. Священними вважалися різні речі культового призначення: жертовні ножі, чаші, ритони. Скіфських ідолів не знайдено. Антропоморфізовані зображення деяких з скіфських богів збережені на пам'ятках скіфського мистецтва.

Скіфи вплинули на формування предслов’янської культури. Наприклад,скіфське походження мали слов’янські божества Хорс (бог сонця), Симаргл (бог землі та підземного царства), в скіфські часи почалося поклоніння річкам, берегиням та русалкам. Від скіфів був перейнятий культ бога війни Перуна.

У скіфів було широко розвинене гончарство: вони виробляли прекрасний різноманітний посуд, за зразками грецького. Степові скіфські пам'ятки значно відрізнялися від пам'яток інших районів. Ліпний скіфський посуд мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; краї вінець (або шийки під вінцями) прикрашалися ямками, валиками. Для ранньоскіфських пам'яток були характерні келихи. Починаючи з VI ст. до н.е., у скіфському суспільстві звичайним став грецький посуд.

Окремі зразки численної культурної спадщини скіфів стали відомими шедеврами світового мистецтва. Серед них – дзеркало із Келермеського кургану, Чортомлицька ваза-амфора, вази із кургану Куль-Оба, ваза із Гайманової могили, золотий гребінь, срібні чаша і посудина із кургану Солоха, пектораль із Товстої Могили, деякі високомистецькі золоті сагайдаки. Характерною ознакою цього мистецтва є звіриний стиль. Тобто мотиви тваринного світу з фантастичними зображеннями сфінкса, грифонів, які нерозривно пов'язані із формою самих предметів.

Важливу роль відігравала торгівля, зокрема з грецькими містами північного і західного Причорномор'я, особливо торгівля худобою, збіжжям, лікарськими рослинами, шкурами й рабами (котрих брали у полон, зокрема кіммерійців). До скіфів надходили предмети розкоші, зокрема коштовні ювелірні вироби, а також інші товари. У грецьких містах існували навіть спеціальні майстерні, що працювали на замовлення багатих скіфів.

Одним із основних торговельних партнерів Великої Скіфії було Боспорське царство, яке утворилося близько 480 р. до н.е. Звідси до Афін щорічно вивозили приблизно 1 млн. пудів хліба. В організації такої хліботоргівлі, можливо, брали участь представники скіфської еллінізованої знаті.

Бурхливо розвивалися події й на західних кордонах Скіфії. Це був не менш важливий напрям зовнішньої політики. Основні події скіфської експансії на захід пов’язані з ім’ям царя Атея, який, за словами Страбона, начебто володарював над усією Скіфією. Атей був суворим і загартованим в боях воїном. Вплив цього скіфського царя був величезним – про це свідчить випуск ним власної монети, карбованої в античному місті Каллатія.

В ІV ст. до н.е. утворилося ранньокласова держава, яка об’єднала всі скіфські племена, – царство Атея з центром в Каменському городищі (на Дніпрі проти Нікополя). Воно з однієї сторони захищалось течіями Дніпра і Конки, з іншої – великим Білозерським лиманом. Зі сторони степу для охорони городища насипано міцний оборонний вал, у південно-західній частині якого здіймалася дещо вища його частина під назвою «акрополь». Результати археологічних розкопок городища дають змогу стверджувати, що тут розміщувалося поселення великої кількості ремісників – металургів, ковалів. Мешканці Каменського городища займалися і золотарським мистецтвом. Це засвідчують знамениті золоті прикраси із побуту скіфської знаті. На терені городища виявлені імпортні предмети – амфори, рештки античних грецьких ваз, інших предметів повсякденного побуту. Отже, городище мало широкі торговельні зв'язки.

Активна політика Атея призвела до зіткнення з Македонською державою, що швидко посилювалася, а її цар Філіп ІІ прибирав до своїх рук дедалі нові території. Це сталося в 339 р. до н.е. Відбувся вирішальний бій, загинув сам Атей. Однак могутність Скіфії не похитнулася. Занепад цієї держави розпочався в ІІІ ст. до н.е. Зазнавши поразки від сарматів, «царські» скіфи та скіфи-кочовики відступили до Нижнього Подніпров’я та Степного Криму, де заснували нову державу – Малу Скіфію. Її столицею став Неаполь, залишки якого і досі зберігаються поблизу Сімферополя. Скіфи поступово переходили до осілого життя, займалися землеробством, садівництвом та торгівлею. Пожвавилися їхні стосунки з античними містами-державами. В ІІІ ст. н.е. Мала Скіфія припинила своє існування.

Отже, після злету скіфської держави у ІV ст. до н.е. настає раптовий спад на межі ІV і ІІІ ст. до н.е. На думку науковців, до цієї катастрофи спричинився цілий комплекс явищ: погіршення кліматичних умов і висихання степів, тривале витолочування трав’яного покриву внаслідок інтенсивного випасання худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу через їх активну експлуатацію тощо. Все це призвело до руйнування економічних підвалин Скіфії, загибелі її як держави.

Проте самі скіфи не зникли з історичної арени. Їхні племена ще довго контролювали Нижнє Подніпров’я, Крим, Добруджу, хоч і втратили назавжди політичну гегемонію в Північному Причорномор’ї, яка перейшла до сарматів.

Сармати

В ІІІ ст. до н.е. скіфи були витіснені войовничими племенами сарматів. Період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Сармати (давньогрецькою – савромати) були не корінним, а прийшлим на давню територію України народом. Це споріднені зі скіфами кочові племена східно-іранської мовної групи. У легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою.

Тривалі дослідження сарматських старожитностей дозволили виділити чотири хронологічні періоди розвитку їхньої культури: савроматський (IV–ІІІ ст. до н.е.), ранньосарматський (II–I ст. до н.е.), середньосарматський (I ст. до н.е. – середина II ст. н.е.), пізньосарматський (друга половина II–IV ст. н.е.). Протягом кожного з цих періодів територію сучасної України населяли різні сарматські племена з притаманним їм виглядом матеріальної культури, а зміни періодів відбивали певні етноісторичні зміни в сарматському середовищі.

Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. – «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Савроматів вперше згадує Геродот, який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV–III ст. до н.е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами. Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н.е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона назви їхніх племен – язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.

Від II ст. до н.е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійських держав 179 р. до н.е. згадується цар сарматів Гатал. Наприкінці ІІ ст. до н.е. Північне Причорномор’я увійшло в орбіту інтересів понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. В своїх війнах з Римом він використовував сарматів, уклавши з ними союз. Сармати страху перед Римом не відчували, а участь у грабіжницьких наїздах та війнах була способом їхнього життя. Однак військове щастя було не на боці понтійського царя.

Близько середини І ст. до н.е. сармати – язиги і роксолани – повністю опанували степи до Дніпра. Подальшому їх просуванню на захід у другій половині І ст. до н.е. перешкоджала держава Буребісти. Отже, в І ст. до н.е. сармати, які міцно опанували степи міжріччя Дону і Дніпра, епізодично з’являлися на Правобережжі, турбували мешканців зарубинецьких городищ, досягали в своїх наїздах дунайських кордонів Римської імперії, які з утворенням у 27 р. до н.е. провінції Мезія підійшли впритул до сарматських степів Про це, крім поодиноких поховань цього періоду (Холмське, Никольське, Твардиця), свідчать і писемні джерела. Проте вже в перші десятиліття І ст. н.е. сармати досягли Дунаю та Пруту. Кількість сарматських памяток першої половини століття набагато більша, ніж попереднього часу. В Подністровї виникають могильники (Острівець, Білолісся, Турлаки), що свідчать про простійне проживання тут сарматів та про те, що вони вже вважали цю землю своєю. Підтверджують це і писемні джерела.

Римський історик, Корнелій Тацит повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мезію в 68 р. н.е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Тома (сучасна Констанца) в 8 р. н.е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом: «Ворог, сильний конем і стрілою, що далеко летить, широко спустошує сусідню землю. Одні з жителів розбігаються, і з покинутих без охорони полів грабуються багатства, що не оберігаються… Частина жителів відводиться в полон, марно озираючись на села і свої житла, а частина гине жалюгідною смертю, пронизана зазубленими стрілами». Полонених сармати продавали в рабство. Работоргівля була дуже прибутковим промислом. Після завоювання Скіфії сармати зробилися головними постачальниками рабів на невільничі ринки Причорномор'я.

Нова хвиля сарматської міграції пов’язана з перекочівкою в Північне Причорномор’я аорсів та аланів, які з середини І ст. н.е. населяли донські та поволзькі степи. На середньому Дністрі виникає некрополь сарматської шляхти (Пороги, Писарівка, Северинівка, Гордіївка, Грушка, Мокра). Порожні до цього степи басейнів Південного Бугу, Інгулу та Інгульця вкриваються численними сарматськими похованнями, серед яких такі видатні за своїм багатством пам’ятки, як Соколова Могила та Весняне. Всі вони мають яскраве східне «забарвлення» в обряді та начинанні. Нарешті, такі пам’ятки поширюються в пониззях Дунаю (Михайлівка, Білолісся та ін.), тобто територія розселення нових пришельців сягнула дунайських кордонів імперії.

Назва «аорси» в перекладі означає «білі». Судячи з повідомлень стародавніх авторів, аорси були найсильнішим і найчисленнішим об'єднанням племен сарматів.

Включення земель Середньої Наддніпрянщини до ареалу сарматських кочівок зробило, ймовірно, остаточно нестерпним життя тутешніх зарубинецьких племен. У другій половині І ст. н.е. їхні городища спорожніли, припинилися похорони на могильниках, а населення або перемістилося у важкодоступну для кіннотників заплаву Дніпра, або подалося на північний схід та захід.

Нове обєднання стало відчутним політичним чинником у житті регіону. В 60-ті – 80-ті рр. І ст. н.е. в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з написом «Цар Фарзой», трохи пізніше – срібні з ім'ям Інісмей. Ці факти та археологічні дані дають можливість припустити, що Фарзой та Інісмей були володарями великого сарматського державного утворення аорсів, що виникло в північно-західному Причорномор'ї в другій половині I ст. н.е. Вочевидь Ольвія потрапляє в залежність від цих царів або укладає з ними союз, що пояснює карбування їхніх монет у місті.

Про взаємини сіраків з аорсами відомо мало. В середині I ст. до н.е. вони були союзниками і спільно надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. В середині I ст. н.е., під час боротьби за престол між боспорським царем Мітрідатом III і його братом Котісом, аорси та сіраки виступають як вороги. Сіраки підтримали Мітрідата, аорси разом з римлянами опинилися на стороні Котіса. Об'єднані війська римлян, аорсів і боспорської опозиції захопили сіракське місто Успу. Згодом аорси та сіраки увійшли до аланського об'єднання, що включило всіх скіфо-сарматів Кавказу і Східної Європи.

На середину ІІ ст. н.е. припадає четверта хвиля сарматських міграцій до Північного Причорномор’я. Це початок пізньосарматської культури, носії якої названі в писемних джерелах аланами. Перша сутичка з ними римлян відбулася у 157 р., що зафіксував Юрій Капітолоній. В 167 та 178 рр. відбувається дві Маркоманнські війни Рима з коаліцією варварських племен, які за активну участь в ній сарматів отримали назву «Сарматських». Завершилися вони перемогою Риму.

Наприкінці ІІ – в першій половині ІІІ ст. н.е. з північного заходу на територію України прийшли готські племена вандалів, герулів та гепідів. Якась частина сарматів змішалася зними, увійшла до складу виниклої тут Черняхівської культури. В 50-ті рр. ІІІ ст. західно-сарматські племена взяли участь у походах на схід, наслідком яких було зруйнування Танаісу.

Готська навала різко дестабілізувала політичну ситуацію на римському кордоні. Протягом 245-248, 250-251, 253 рр. у західнопонтійському регіоні тривали так звані скіфські війни, що мали характер грабіжницьких походів причорноморських варварів, очолюваних готами.

Край готському пануванню поклали гунни. Вони з’явилися в 375 р. Напавши на аланів, гунни заволоділи їхніми землями. Вони зруйнували Боспорську державу, Германассу, Фанагорію та ін. міста. Перемігші кримських готів, гунни вийшли на родючи землі остготів – носіїв Черняхівської культури. Держава Ерманаріха розпалась, сам він загинув. Гунни досягли володінь вестготів, що перебували в Подністров’ї і також їх перемогли.

Так у Північному Причорномор’ї закінчилася сарматська доба і утворенням гунської держави почалася доба середньовіччя.

Своєрідним було життя, побут та вірування сарматів. Сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Воїнами були і чоловіки, і жінки.

За часів появи в північнопричорноморських степах сармати становили ранньокласове суспільство. Цей лад характеризується наявністю майнового розшарування та виокремленням панівної верхівки при збереженні архаїчних родоплемінних суспільних інститутів та колективної (племінної) власності на землю. При цьому політична влада здебільшого опиняється в руках найбільш завзятих та вдалих військових ватажків. Про існування в сарматському суспільстві панівної верстви свідчать історичні джерела, в яких фігурують «цар», «ватажок», «шляхетні». Про це свідчать сарматські кургани, що надто відрізняються один від одного за багатством поховального інвентарю.

Спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників – кіммерійців і скіфів. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що :«Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують». Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках.

Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її «галузей» також не змінився: збір данини, пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство.

У сарматському середовищі певне місце посідали традиційні для сарматського суспільства ремесла: зброярство, лимарство тощо. Знахідки прясел у жіночих могилах свідчать про наявність ткацького виробництва, принаймні на хатньому рівні. Серед ремесел слід назвати виготовлення ліпного посуду та культових речей (курильниць, жертовників), дерев’яного та шкіряного посуду.

Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. Сармати, які були вправними вершниками, мали на озброєнні не лише лук та стріли, але і мечі, кинджали та важкі списи. Знать складала важку кінноту. Сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях.

У цілому сарматський період в історії військової справи – це час, коли зростає значення важкоозброєної кінноти і прийомів ближнього бою. Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панцирем з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому – короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл.

Своєрідною особливістю суспільного ладу сарматів, особливо в ранній, савроматський період, було високе становище жінок в родині та суспільстві. Вони були не лише хранительками вогнищ і вихователями дітей, але і воїнами нарівні з чоловіками. Знатні жінки нерідко виконували почесні жрецькі функції. Показово, що в могилу померлої жінки, навіть дівчинки, нерідко клали, окрім прикрас, і предмети озброєння. Родове кладовище, зазвичай, формувалося навколо більш раннього поховання знатної жінки – проводирки або жриці, яку родичі вшановували як праматір.

Грецький історик зазначав, що їхні жінки «їздять верхи на полювання з чоловіками і без них, виходять на війну і носять однаковий з чоловіками одяг… жодна дівчина не виходить заміж, поки не вб'є ворога». Античних письменників вражало почесне становище сарматських жінок, їхня участь в суспільному житті і війнах

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. У сарматів верховним божеством була, можливо, богиня родючості Астарта, пов'язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс.

Основними пам'ятками перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найвідоміших археологічних пам'яток сарматського часу в Україні – так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць». Унікальним є поховання сарматської жриці І ст. н.е. в Соколовій Могилі на Південному Бузі. Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила "цариці" в кургані Хохлач на Подонні. Вона відома як "Новочеркаський скарб", бо в ній було знайдено 700 золотих бляшок.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У II – І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а потім у них з'явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл.

Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих – сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).

Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ – узду.

Мистецтво сарматів відоме з численних виробів – прикрас, зброї, речей особистого вжитку, туалетних та культових речей. Як і в більшості кочовиків, у сарматів мистецтво мало прикладний характер. На різних етапах розвитку сарматської культури, згідно з різним походженням племен та мінливістю зовнішніх впливів, витоки й художні особливості образів сарматського прикладного мистецтва були різними.

Своєрідне продовження скіфський звіриний стиль знайшов у мистецтві сарматів. На основі скіфського ужиткового мистецтва сармати утворили так званий новий звіриний, поліхромно-інкрустаційний стиль. У золотарські вироби, виконувані на замовлення сарматської знаті, у майстернях міст Північного Причорномор'я вмонтовувалась велика кількість дорогоцінних каменів. У той період сарматська знать асимілювалась із грецьким та різноплемінним населенням боспорських міст. Скіфські художні образи вони й далі запозичували, водночас видозмінюючи. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, готами та гунами в Європу.

Сарматське золотарське мистецтво здебільшого характеризується як мистецтво «варварське», де відсутні властиві мистецтвам античності ознаки гармонії, рівноваги, міри і краси. Однак коли порівнювати умови життя міст античних митрополій чи хоча б міст-полісів Північного Причорномор'я і таких кочових племен, як сармати, алани та інші, то вони творили степову культуру кочівного характеру, культуру власну, відповідну їхнім етносам та ментальності, відгомін якої згодом простежується серед елементів культури слов'ян.

Основні форми посуду репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями. Пізніше з'явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце – і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало – античного посуду. На відміну від скіфів сармати дуже полюбляли фібули – заколки для одягу.

Сармати зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ. На цьому епоха раннього заліза в Україні закінчилася. Але завершуючи огляд історії сарматів слід зазначити, що етнополітиче домінування та тривале мешкання цих іраномовних народів на території сучасної України поряд із праслов’янськими племенами Лісостепу дає підстав говорити про їхній безпосередній вплив на формування праслов’янської культури.