Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Marmazova_O.I.,_Romanuha_O.M._Istoriya___Ukrayi...doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
25 Мб
Скачать
☆

8.2 Промисловий переворот другої половини хіх ст.

Розвиток промисловості

Буржуазні реформи 60-х рр. ХIХ ст. сприяли кардинальній трансформації Російської імперії. Найголовнішим наслідком їх проведення стала активізація промислового перевороту. Географічно індустріалізація охопила землі Новоросії (південно-східні регіони сучасної України): Донбас, Криворіжжя, Харківщину. Доволі швидко там виросли промислові міста: Херсон, Миколаїв, Катеринослав, Запоріжжя, Луганськ, Кривий Ріг, Юзівка тощо. Цьому сприяли близькість до моря та морських торговельних шляхів; наявність великих покладів корисних копалин; робоча сила; активне проникнення іноземного капіталу; підтримка влади.

Особливе значення при цьому мав розвиток фінансової сфери та інфраструктури. У 1860 р. держава ліквідувала Дворянський банк, а замість нього створила Державний, що здійснював «кредитні операції» і разом з міністерством фінансів регулював діяльність усіх банків та фінансової системи загалом. Його відділення відкривалися по всій території Росії. Накопичені у цих установах кошти використовувалися для фінансування промисловості, розвитку торгівлі, будівництва, зокрема залізниці. Першою в Україні до ладу стала у 1 863-1865 р. залізниця Одеса – Балта. У 1870 р. її було розширено до Києва. Надалі все будівництво спрямовувалося на поєднання промислових центрів, портів та регіонів – потенційних споживачів виробленої продукції. У 1869 р. була збудована Курсько-Харково-Азовська залізниця, яка з’єднувала центр країни з Півднем і Азовським морем. Велике значення мала відкрита в 1874 р. Лібаво-Роменська залізниця, що сполучала хлібну Полтавщину з Балтійським морем.

Високі темпи розвитку промисловості сприяли тому, що на 60-80-ті рр. ХIХ ст. в південно-східній Україні перехід від мануфактури до машинної індустрії в цілому завершився. У виробництві активно використовувалися парові двигуни і системи машин та верстатів. Якщо у 1860 р. в Україні нараховувалося 2 147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників, то у 1865 р. їх було вже 5 224, а обсяг виготовленої продукції дорівнював 47 млн. крб. У 1895 р. кількість підприємств сягнула 30 310, робітників – 205 тис., а обсяг продукції – 261 млн. крб.

Характерною рисою індустріалізації було переважання важкої, добувної промисловості над легкою та активна присутність іноземного капіталу. Швидко зводилися металургійні заводи в Донбасі, Катеринославі, машинобудівні в Харкові, Києві. Більшість нових підприємств фабрично-заводського типу мала новітню технічну й технологічну базу. Так у 1872 р. на березі р. Кальміус у Бахмутському повіті відкрився металургійний завод Новоросійського товариства, що належав англійському капіталісту Джонові Юзу. У 1887 р. була задута перша домна на Олександрівському заводі Брянського товариства біля Катеринослава, а 1889 р. почав діяти Дніпровський металургійний завод Південноросійського дніпровського товариства у с. Кам’янському. На кінець XIX ст. в Україні працювало 17 великих металургійних заводів.

Машинобудування в Україні розвивалося переважно в напрямку задоволення потреб сільського господарства. У 1900 р. тут діяло 65 підприємств, більшість яких належали іноземним капіталістам. Це заводи Гельферіх-Саде і Мельгозе у Харкові, Ельворті – в Єлисаветграді, Грієвса – в Бердянську, Леппа і Вальмана – в Олександрівську, Хортиці тощо. Заводи виготовляли сівалки, жатки, молотарки, залізні плуги, віялки, соломорізки. У 90-х роках вони складали близько 70 % загальноросійського виробництва. З кінця XIX ст. почало розвиватися транспортне машинобудування. У 1897 р. вийшов перший потяг Харківського паровозобудівного заводу, а в 1900 р. – Луганського заводу Гартмана. Зводяться перші електростанції, будуються трамваї (перший трамвай пішов у Києві 1892 р.), розвивається телефонний зв’язок (уперше його було відкрито у 1882 р. в Одесі).

Оскільки економіка України залишалась аграрною, важливе місце у ній займали сфери, пов’язані із переробкою продуктів сільського господарства. Значного поширення набуло цукроваріння. Його центрами були Київщина й Поділля (Правобережжя), Харківська та Чернігівська губернії (Лівобережжя). На кінець 80-х років галузь пройшла повну модернізацію. Завдяки застосуванню парових двигунів і системи машин, виробіток цукру на робітника за сезон зріс з 33 пудів у 1862-63 pp. до 400 пудів на початку 90-х років. Відбулося укрупнення заводів. Якщо в 1862-63 р. в Україні було 247 цукрових з аводів та 38 тис. робітників і виробили вони трохи більш як 1 600 тис. пудів цукру, то в 1894-95 р. залишилося тільки 153 заводи, але на них працювало 78 тис. робітників, і цукру вони дали 23 млн. пудів (у 14 разів більше), що становило 84 % від загальноросійського виробництва. Аналогічними темпами розвивалася горілчана, борошномельна, тютюнова промисловості.

Наслідки таких змін були позитивними. В українському суспільстві почали формуватися два нові класи – пролетаріат і буржуазія. Однак формування нових верств майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було мало. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське населення здебільшого було російськомовним і зрусифікованим.

Розвиток сільського господарства

Національна буржуазія суттєво відрізнялась від західної. У Російській імперії вона формувалася під тиском самодержавства і була тісно пов’язана з поміщицьким землеволодінням. Ці особливості визначали її консерватизм та певну залежність від змін у політиці уряду, що був монополістом на ринках сировини і капіталу.

Через це та брак коштів для розвитку в Росії формуються дві системи господарювання – відробіткова (прусська) і капіталістична (американська). Суть відробіткової системи полягала у тому, що селяни, одержавши внаслідок реформи 1861 р. наділи, недостатні для прохарчування своїх сімей, змушені були орендувати в поміщиків землю і за це відробляти на ній своїм інвентарем і худобою. Капіталістична ж система базувалася на вільнонайманій робочій силі.

Часто ці системи поєднувалися в одному господарстві, що призводило лише до зниження його прибутковості, розорення поміщиків. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину. Неефективна, архаїчна відробіткова система господарювання була поширена здебільшого в лівобережних і частково правобережних губерніях України і вела до швидкого розорення селянства. Однак Правобережжя випереджало за темпами економічного розвитку лівобережні землі завдяки розвитку цукрової промисловості. Гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним на Півдні України – Херсонській, Таврійській, Катеринославській, а також Бессарабській губерніях. Саме тут набув більшого поширення капіталістичний спосіб. На базі своїх маєтків поміщики створювали потужні агровиробництва, широко використовуючи машини та вільнонайману працю. Заможні селяни почали формувати товарні господарства фермерського типу.

Навіть такі незначні зміни позитивно позначилися на темпах розвитку сільського господарства. В Україні площа орних земель протягом 1860-1887 рр. зросла з 20 млн. до 29 млн. дес. Зміцнювались економічні зв’язки, розвивався внутрішній ринок, посилився суспільний поділ праці між окремими районами, розвивалась їх господарська спеціалізація. Україна залишалася лідером з вирощування зернових (90 % посівної площі).

Зростання продуктивності в сільському господарстві призвело й до соціального розшарування на селі. Почали виникати нові соціальні прошарки на зразок сільської буржуазії та сільського пролетаріату. На кінець XIX ст. в Україні з 2,5 млн. селянських господарств біднота становила приблизно 60 %, середняки – 25 %, багатії – 15 %. У середньому на бідняцький двір припадало 4 дес. землі, на середняцький – 8 дес., а на заможний – 15 дес. Багатії тримали у своїх руках майже 40 % надільної і приватної селянської землі, до 80 % орендних земель, до 50 % робочої і продуктивної худоби; 45 % селянських господарств на Україні були безкінними. Процеси концентрації землі в руках заможних селян продовжували набирати оберти. Поряд із спадковими крупними землевласниками Скоропадськими, Потоцькими та Браницькими з’явилися великі землевласники нової хвилі – Симиренки, Терещенки, Харитоненки.

Отже, проникнення капіталістичних ідей у поміщицькі та селянські господарства сприяло їх активному розвитку. Результатом реформ стало те, що Україна перетворилася на потужний сільськогосподарський центр. На її територіях збиралося 43 % світового врожаю ячменю, 20 % всієї світової пшениці та 10 % кукурудзи. Частка Україні в російському експорті пшениці становила 90 %. Такі зміни супроводжувалися внутрішніми перебудовами: виникненням нової групи землевласників; впровадженням нових технологій та механізмів; формуванням ринку вільнонайманої робочої сили.