- •Економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, 2013
- •Передмова
- •Тема 1.
- •1.1 Поява та розселення людей на території України (палеоліт, мезоліт, неоліт)
- •1.2 Трипільська культура
- •1.3 Кочовики раннього залізного віку (кіммерійці, скіфи, сармати)
- •1.4 Античні міста-колонії Північного Причорномор’я та Криму
- •1.5 Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів, антів, склавинів). Велике розселення слов’ян.
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Питання для самоконтролю
- •Тестові завдання
- •Тема 2.
- •2.1 Виникнення та розквіт Київської Русі
- •2.2 Київська Русь за часів роздробленості
- •2.3 Галицько-Волинська держава
- •2.4 Політичний устрій, соціально-економічний, культурний розвиток Київської Русі та Галицько-Волинської держави
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 3.
- •3.1 Боротьба Польщі і Литви за Галицько-Волинську спадщину, Становище українських земель. Кревська унія
- •3.2 Утворення Кримського ханства. Люблінська, Берестейська унії, їх зміст і наслідки
- •3.3 Політичний, соціально-економічний та культурний розвиток українських земель
- •3.4 Виникнення козацтва і утворення Запорізької Січі. Повстання 90-х років хvі ст.
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 4.
- •4.1 Українські землі в першій половині хvіі ст. Козацькі повстання 1620-х – 1630-х рр.
- •4.2 Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу проти Польщі
- •4.3 Основні етапи Визвольної війни
- •4.4 Переяславська рада. Березневі статті і їх наукова оцінка
- •4.5 Формування основних принципів національної державницької ідеї
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 5.
- •5.1 Загострення кризи української державності у 1657-1663 рр.
- •5.2 Боротьба за возз’єднання козацької України (1663-1668 рр.)
- •5.3 Криза і поразка визвольної боротьби
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 6.
- •6.1 Україна за гетьманування і. Мазепи (1687 – 1709 рр.). Конституція Пилипа Орлика
- •6.2 Колоніальна політика російського царизму щодо України. Гетьман Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок
- •6.3 Діяльність гетьманів Данила Апостола та Кирила Розумовського. Ліквідація автономного устрою України і Запорізької Січі
- •6.4 Розгортання гайдамацького та опришківського рухів
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 7.
- •7.1 Українські землі у складі Російської імперії наприкінці хvііі – у першій половині хіх ст.
- •7.2 Західноукраїнські землі наприкінці хvііі – у першій половині хіх ст.
- •7.3 Культура України кінця хvііі – першої половини хіх ст.
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 8.
- •8.1 Скасування кріпосного права та реформи 60-70-х рр. Хіх ст.
- •8.2 Промисловий переворот другої половини хіх ст.
- •8.3 Національний рух на українських землях у складі Російської імперії
- •8.4 Українське культурне життя у другій половині хіх ст.
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 9.
- •9.1 Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель
- •9.2 Суспільно-політичні процеси на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської імперії
- •9.3 Розвиток культури у другій половині хіх ст.
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 10.
- •10.1 Суспільно-політичний та національний рух на українських землях під владою Російської імперії
- •10.2 Соціально-економічний розвиток. Столипінська аграрна реформа
- •10.3 Західноукраїнські землі на початку хх ст.
- •10.4 Україна у Першій світовій війні
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 11.
- •11.1 Революційні події в Україні у 1917 – на початку 1918 р.
- •11.2 Українська держава часів п. Скоропадського
- •11.3 Українські землі періоду Директорії
- •11.4 Західноукраїнська Народна Республіка (зунр)
- •11.5 Політика радянської влади в Україні
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття й терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 12.
- •12.1 Україна в умовах нової економічної політики
- •12.2 Індустріалізація та її соціально-економічні наслідки
- •12.3 Колективізація. Голодомор 1932-1933 рр.
- •12.4 Утвердження сталінського тоталітарного режиму
- •12.5 Західноукраїнські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 13.
- •13.1 Початок Другої світової війни
- •13.2 Початок Великої Вітчизняної війни
- •13.3 Україна в роки окупації
- •13.4 Визволення України
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 14.
- •14.1 Післявоєнна відбудова та розвиток України
- •14.2 Україна в умовах десталінізації
- •14.3 Україна в період загострення кризи радянської системи
- •14.4 Розпад Радянського Союзу та відродження незалежності України
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Тема 15.
- •15.1 Державотворення незалежної України
- •15.2 Трансформація економічної системи
- •15.3 Зовнішня політика України
- •15.4 Основні напрямки розвитку культури, освіти, науки
- •Питання для самоконтролю
- •Хронологічний довідник
- •Поняття та терміни
- •Тестові завдання
- •Додаток
- •Відповіді до тестових завдань
- •Тема 10
- •Тема 11
- •Тема 12
- •Тема 13
- •Тема 14
- •Тема 15
- •Література
8.3 Національний рух на українських землях у складі Російської імперії
Хлопомани
Лібералізація суспільного життя в другій половині ХІХ ст. позитивно вплинула на розвиток українського національного руху. Здобуття різноманітних прав і свобод відкривало перед населенням широкі можливості участі у суспільно-політичному житті країни. Однак, половинчастість змін, їх обмеженість та незавершеність, нерідко призводили до посилення соціального напруження, частих обмежень свобод національно-культурного розвитку. У такій ситуації український суспільно-політичний рух був вимушений постійно еволюціонувати, набуваючи різних форм і течій – від культурницьких до політичних.
Одним з найперших прогресивних політичних об’єднань 60-70-х рр. ХІХ ст., що згуртувало передову українську інтелігенцію, було українофільство, або, як його називали недоброзичливці, хлопоманство (з польської «хлоп» – селянин). Поява українофілів була викликана постійними заявами польської інтелігенції щодо відсутності української культури та нації. Не бажаючи миритися з цим, передова українська інтелігенція стала на засади українофільства. У своїй діяльності вона робила акцент на національно-культурній просвіті: організації шкіл, створенні та виданні популярної літератури і підручників. Українофіли активно займалися етнографічною діяльністю, політичною пропагандою на селі, що і стало причиною їхнього переслідування. Вони ставили на меті нести знання і культурні досягнення в маси, розвивати політичний кругозір народу. І деологом українофільства був В. Антонович (політична праця «Моя сповідь»). Найближчими його соратниками стали Б. Познанський, Т. Рильський, Ф. Панченко та ін. Проте діяльність українофілів була не довгою, на початку 1861 р. під тиском влади вони змушені були припинити ходіння селами і приєднатися до українських груп, які діяли у містах.
Громадівський рух
Активну роль у становленні українського суспільно-політичного руху відігравали й українці, що перебували у цей час у Росії. У другій половині ХІХ ст. тут проживали П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко. Не маючи змоги повернутися в Україну, вони налагоджували просвітницько-культурну діяльність у Петербурзі, встановлювали тісні контакти з представниками російського політичного руху: М. Чернишевським, М. Добролюбовим, І. Тургенєвим та ін. Це дозволяло обмінюватися досвідом, виступати єдиним фронтом. Так члени нелегальної організації «Земля і воля» на чолі з М. Чернишевським у своїй революційній агітації широко використовували Шевченків «Кобзар». «Земля і воля» розробляла теорію общинного соціалізму – створення справедливого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. З нею співробітничали й українські діячі – офіцери А. Красовський та А. Потебня.
Вершиною їхньої діяльності стало заснування у Петербурзі українського товариства «Громада» (активними членами були П. Куліш та М. Костомаров). Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, П. Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок. Однак найбільшим досягненням петербурзької «Громади» став щомісячний публіцистичний та літературно-художній часопис «Основа» (1861-1862 рр.) – головний загальноукраїнський друкований орган.
Наслідком активізації діяльності інтелігенції в Україні та за її межами стало відкриття у 1860 р. з ініціативи українофілів та студентів Київського університету (серед них – П. Чубинський, М. Драгоманов) нового таємного товариства – «Українська громада». До цього спонукала і відсутність програм діяльності, брак достатньої кількості коштів та навчальної літератури. «Громади» як суспільно-культурні товариства зорганізувались і в інших містах України – Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі. Спільними для всіх громад України були національна українська ідея, віра в можливість досягнення національного самовизначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за свою історію.
Практична діяльність громад зводилася переважно до здійснення культурно-освітніх заходів: роботи в недільних школах, видання українських підручників, збирання і публікації зразків усної народної творчості. Проте незважаючи на мирний характер їхньої діяльності, реакція влади була негативною. Починаючи з 1862 р. і до середини 1863 р. в більшості українських міст вона організовує масові арешти громадівців. Апогеєм цього протистояння стало видання у 1863 р. циркуляра міністра Валуєва про заборону вживання української мови в друкуванні та шкільному навчанні.
Однак такі зміни лише посилили громадівський рух. Він став більш організованим та цілеспрямованим, а з часом набув політичного характеру. З 70-х рр. ХІХ ст. громадівський рух почав відновлювати свою діяльність на території України. Зросла кількість гуртків, розширився спектр політичних поглядів: автономістський, федералістський, самостійницький. З найавторитетніших, найдосвідченіших діячів руху було обрано Раду – центральний керівний орган «федеративного об’єднання громад» України. До складу Ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема: В. Антонович, О. Русов, П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький, О. Конинський, П. Рудченко (Панас Мирний).
Об’єднаними зусиллями у 1872 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі у тому ж році започаткували Південно-Західний відділ російського географічного товариства (перший голова Г. Ґалаґан). Робота цих товариств полягала в збиранні етнографічного, фольклорного, історичного й економічного матеріалів з багатьох міст і сіл України. У 1873 р. була сформована політична програма організації, в якій ставилася вимога: перетворення Російської імперії на федерацію і надання широкої автономії Україні. Така робота супроводжувалася розгортанням широкої видавничої діяльності. У Києві друкувалася значна кількість наукових праць, поетичних і прозових літературних творів. Упродовж 1874-1875 рр. друкованим органом київської громади була газета «Київський телеграф». Згубного удару по другій хвилі громадівського руху наніс Емський указ 1876 р. Згідно з ним, заборонялось не тільки друкувати українською мовою твори, а й ставити українські спектаклі, навчатися в школі, влаштовувати концерти українських пісень.
Велика заслуга в розвитку громадівського руху цього періоду належить М. Драгоманову. Ховаючись від переслідувань царської поліції, у 1876 р. він переїхав до Женеви, де почав видавати український політичний журнал «Громада». У своїх поглядах М. Драгоманов сповідував перебудову Росії на принципи федерації, оскільки в тогочасній Україні він не бачив сил, на які можна було спиратися у боротьбі за власну державність. Така активність не могла не позначитися і на діяльності самих громад. У 70-80-х рр. ХІХ ст. відбулась радикалізація громадівської молоді, що, не задовольняючись культурницькою діяльністю, прагнула до рішучих дій.
Народницький рух
Поява у суспільстві нових радикальних ідей була швидко підхоплена частиною інтелігенції, що поступово зорганізувалась у новий рух народників. Пік їхньої активності припав на 70-80-ті роки ХІХ ст. Вони стали важливим ланцюгом у політичній еволюції суспільно-політичного руху на українських землях від дворянського руху, через народницький до соціал-демократичного. На відміну від громад, де організаторами й ідеологами українського руху були представники ліберальної інтелігенції, в народницькому русі цю роль виконували «різночинці», тобто нова революційно-демократична інтелігенція. При цьому значний вплив на згадані процеси в Україні мали російські п олітичні організації. Вони намагалися поширити свою діяльність на всю імперію, в тому числі й Україну. Національне питання не входило до кола їх інтересів, оскільки вони вважали, що у вільній Росії всі будуть задоволені своїм життям.
Перші народницькі організації в Україні виникли під впливом діяльності петербурзького товариства, членів якого за прізвищем одного з його керівників називали «чайковцями». У 1872 р. на позиції «чайковців» перейшов Гурток молоді у Києві (існував до 1874 р.). На Півдні України найбільшим став Одеський гурток, що виник у 1873 р. Очолив його Ф. Волховський, а членами були С. Чудновський, А. Желябов, Г. Макарович та ін. Крім «чайковців», у Києві з 1873 р. утворилось ще одне об’єднання, що отримало назву «Київська комуна» (існувала до 1874 р.). До нього входили П. Аксельрод, С. Лур’є, Я. Степанович. Усі народницькі гуртки в Україні та Росії підтримували між собою тісні зв’язки і були підпорядковані єдиному централізованому керівництву в Петербурзі.
Окрім радикалізації частини інтелігенції, причинами виникнення народників стало і проникнення до Російської імперії буржуазних ідей, які призвели до зламу традиційного селянського життя. Народники не вважали вибір капіталістичного шляху розвитку перспективним для імперії, а вбачали його у переході до «народного виробництва», що являло собою некапіталістичну індустріалізацію, встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. Народники вважали революцію засобом, за допомогою якого можна перестрибнути через буржуазний етап розвитку.
Головною революційною силою при цьому мало стати селянство. З цією метою народники вели з ним бесіди про необхідність встановлення такого ладу, який дав би свободу і рівність усім трудящим. З 1873 р. демократична інтелігенція почала масово ходити у народ. Для ведення агітації її представники оселялися в селах, влаштовувалися там писарями, вчителями, фельдшерами, ковалями. Пропаганду вели під гаслом «земля і воля народові», обстоювали впровадження на місцях селянського самоврядування. Засобом втілення в життя цієї далекосяжної програми вважали організацію селянських повстань, які переростуть у революцію. Попри те, що цей рух охопив 37 губерній європейської частини Російської імперії, він так і не здобув підтримки простого люду. Позитивом «ходіння в народ» стало те, що жорсткі умови життя, які для заможних людей були незнаними, дещо змінили програму народницького руху; окреслився перехід у бік організаційної консолідації. Підштовхнули до цього і розпочаті з 1874 р. арешти народників. За таких умов у Петербурзі була створена група «Земля і воля» (1876 р.), серед членів якої були й українці. Відтепер, усвідомивши хибність своїх переконань щодо готовності селянства до виступу, народники головною метою своєї діяльності ставлять підготовку перевороту власними силами, селяни мали його лише підтримати.
Прикладом реалізації нової стратегії народників стала найбільш гучна справа в Україні – «Чигиринська змова» (1877 р.) У 1875 р. українські народники об’єднались у гурток «Південних бунтарів» з метою підготовки селянського виступу на Чигиринщині. Аби заручитися підтримкою народних мас, вони сфальсифікували лист царя до селян, який нібито закликав їх в о бумовлений час підняти повстання проти поміщиків та розпочати формування селянських загонів. Проте реалізуватися цим планам не судилося. Жандарми швидко викрили цю змову і заарештували усіх причетних до неї.
Протягом 1878-1879 рр. хвиля арештів поглинає народницький рух. Не вбереглась від неї і найбільша народницька організація Російської імперії «Земля і воля». Через ідейні розходження її членів у 1879 р. вона розпалася на «Чорний переділ» та «Народну волю». Різнило їх те, що перші зосереджувалися на підготовці до революційної боротьби, а другі вдавалися до активної терористичної діяльності. Пристосовуючись до нових умов, народники переходять від агітації селянства до активної пропаганди серед інших верств населення, зокрема робітників. У 1880 р. вони створили у Києві «Південноросійський робітничий союз».
Контрреформи. Еволюція політичного руху наприкінці ХІХ ст.
Реакція влади на терористичну діяльність народників була миттєвою. У 80-90-х рр. в імперії було проведено низку контрреформ, які значною мірою погіршили ситуацію:
новим університетським статутом було ліквідовано автономію вищих навчальних закладів (1884 р.);
у 1887 р. виходить циркуляр про «куховарчиних дітей». Тепер представникам нижчих станів заборонялося здобувати освіту на рівні з іншими;
«Положення про земських начальників» (1889 р.). Тепер земські начальники, якими могли ставати тільки вихідці з дворянських сімей, мали безліч повноважень, адміністративні та поліцейські функції на місцях включно;
«Положення про губернські та повітові земські установи» (1890 р.). Держава зміцнювала свою владу та посилювала контроль над земствами. Обмежувалося їх фінансування, скорочувалося представництво селян у цих установах.
Проте досягнути бажаного результату владі так і не вдалося. Контрреформи не могли зупинити переходу до нового буржуазного суспільства, а тиск влади викликав лише невдоволення мас. Найбідніші верстви обурювалися жахливими умовами праці та життя, а інші вбачали краще майбутнє країни в швидкому переході на буржуазні засади. Тому не дивно, що і сам політичний рух переставав бути однорідним. У політичному просторі України виокремились три напрями: соціал-демократичний, ліберальний та український національно-визвольний.
Не знайшовши належної підтримки серед селянства, поступово частина громадівців почала звертатися до марксистської ідеології – основи соціал-демократичного руху. Марксистська ідеологія була близькою до громадівської, оскільки сповідувала ті ж цінності – справедливість, рівність, свободу. Майже однаковими були форми та методи досягнення поставленої мети – народна революція. Проте головним рушієм революції в марксизмі був пролетаріат, а в громадах – селянство. Переорієнтовуючись у своїй роботі на міста та пролетаріат, колишні громадівці почали використовувати нові форми протестів – страйки. Перший страйк на території України було проведено у 1869 р. на Грудецькому цукрозаводі в Подільській губернії. Учасники як катеринославського, так і київського «Союзів» нелегально друкували й розповсюджували на заводах і фабриках агітаційні прокламації. Київський «Союз» видавав «Рабочую газету», з якою пов’язував підготовку першого з’їзду російських соціал-демократів. Він відбувся 1-3 березня 1898 р. в Мінську. Серед дев’яти його делегатів четверо прибули з України. З’їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), яка стала першою політичною партією загальноросійського спрямування, що поширювала свій вплив на території України.
Суттєво відрізнявся від соціал-демократичного руху ліберальний. Його підтримували здебільшого представники земської ліберальної опозиції. Тому не дивно, що в його основі лежала ідея побудови ринкової економіки на основі вільного ринку та конкуренції. Російська імперія мала перетворитись на демократичну державу, базуючись на принципах конституційної монархії. Уся влада мала належати уряду, а не цареві. В основу діяльності лібералів було покладено дипломатичні методи, головним з яких був пошук компромісів з чинним урядом. За таких умов земства просто перетворювалися на арену їхньої боротьби. Такі ліберальні угрупування існували у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському повітах. Ліберальний рух мав гарні цілі, однак обмеженість його соціальної бази, відсутність широкої верстви середнього класу передрікали йому відставання від соціал-демократичного та національно-визвольного рухів.
Нарощував сили і національний рух. У його рамках з’являлися нові гуртки та громади. Найбільш відомою організацією стало Братство тарасівців, утворене влітку 1891 р. Біля його витоків стояли І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. Вони займалися організацією лекцій, таємних сходок, постанов, створювали бібліотеку нелегальних видань та ін. У 1893 р. були проведені арешти Братства тарасівців, внаслідок чого організація припинила своє існування. Та наслідки її діяльності були вагомими. У 1878 р. відбувся Всеукраїнський з’їзд громад, на якому було засновано непартійне об’єднання «Загальна українська організація». Це сприяло подальшому розвитку громадівського руху та політичної системи України.
